Мені дуже не щастило в особистому житті, я вже й не сподівалася, що вийду заміж.
Але, відсвяткувавши свій тридцятирічний ювілей, я познайомилася з Степаном, який теж забарився з пошуком своєї долі.
Наша зустріч була випадковою, але доленосною, бо невдовзі ми з Степаном одружилися.
Жили ми добре, можна сказати душа в душу. Невдовзі у нас народилася донечка.
Степан був родом з сусіднього району.
З свекрухою у мене відразу не заладилося, вона чомусь відразу не злюбила мене, бо мріяла про іншу невістку для свого єдиного сина.
Після весілля Степан пішов жити до мене, а його мама за десять років приїхала до нас в гості лише один раз – на хрестини внучки.
Але я цим не переймалася, з чоловіком ми жили і працювали, намагаючись наздогнати згаяний час.
Степан часто збирався з донечкою і їхав до мами, але мене ніколи з собою не запрошував.
Через десять років чоловік захотів будувати будинок. Я вельми втішилася цьому, але Степан відразу мене ошелешив тим, що будинок він будуватиме в своєму селі.
Так хоче свекруха, вона навіть виділила йому для цього чудову ділянку в гарному місці.
Я дуже засмутилася, але чоловік мене заспокоїв, мовляв, що хату ми будуємо для нашої доньки, а там і місце гарне, і природа надзвичайна, і повітря чистіше.
На цьому я і погодилася, а чоловік активно почав будівництво.
Тепер він постійно пропадав у своєї мами, тижнями не приїжджав додому.
З часом я стала помічати, що чоловік почав віддалятися, приїжджав ненадовго, і знову їхав, пояснюючи це тим, що його чекає багато роботи.
Так тривало майже три роки, поки Степан будував будинок.
Вся домашня робота, а в селі її завжди дуже багато, була на мені.
А одного разу весною ми мали садити город, і Степан обіцяв приїхати, щоб допомогти.
Чоловік з’явився пізно ввечері в п’ятницю.
Всю ніч він не спав, я відразу помітила, що його щось сильно непокоїть.
А зранку, замість того, щоб йти зі мною на город, почав збирати свої речі.
Він зібрав свої речі у валізу і повідомив мені, що йде до іншої.
Виявляється, що за цей час, поки він жив у свекрухи, він познайомився з жінкою.
Їй тридцять років, вона жодного разу не була заміжньою.
Почувши це, я стала просила його одуматися, хоча б заради донечки.
Я не могла збагнути, навіщо йому це, адже ми вже не молоді, навіщо так круто все змінювати?
Степану якраз в квітні мало виповнитися сорок п’ять років.
Я плакала і благала не перекреслювати десять років спільного життя.
Але чоловік сказав, що все вирішено, бо у нього скоро буде ще одна дитина і зволікати з розлученням не варто.
Мені нічого більше не залишалося, як відпустити чоловіка в нову хату, в якій я так жодного разу і не була, і в нове життя, без мене і нашої донечки.
Що я з цього всього зрозуміла? Що життя дуже непередбачуване, і не можна нікому вірити!
Мені треба було наполягти, щоб ми хату будували у мене, може такого б і не сталося.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.