У мого чоловіка є можливість отримати спадок, але він від нього відмовляється, навіть слухати нічого не хоче.
А я вважаю, що зараз такий важкий час, що жодною допомогою нехтувати не можна, тим більше, якщо спадок – від рідного батька.
Я просто не знаю, як переконати чоловіка в тому, що зараз він робить помилку, про яку потім точно шкодуватиме.
Ріс мій чоловік лише з мамою, тому що його батьки давно розлучилися.
Батько мого чоловіка пішов до іншої жінки, коли Тарасу був рік.
На сина він справно аліменти платив, але не спілкувався: не дзвонив, не приходив.
У новому шлюбі у нього народилися інші діти – дочка і син, а про сина в першому шлюбі він просто забув.
Зараз Тарасу 38 років, ми з ним в шлюбі ще з університету, і начебто, живемо ми непогано.
У нас двоє дітей-школярів, квартира є, але ми ще продовжуємо виплачувати за неї кредит.
З свекрухою у мене, на щастя, склалися чудові стосунки, вона дивовижна жінка, таких ще пошукати треба – добра, душевна.
Дітей нам просто виростила з пелюшок. І вони бабусю дуже люблять.
Батько Тараса ініціативи в спілкуванні з нами ніколи не виявляв, хоча Тарас завжди до нього тягнувся і сумував за ним.
Та свекор навіть на наше весілля прийшов знехотя, і то з’явився зі своєю дружиною, я бачила, що мамі Тараса від цього було дуже неприємно.
Вона, звичайно, нікому ні слова не сказала, але весілля ледве висиділа.
Я тепер вже розумію, що мабуть, вона дуже любила цього чоловіка і почуття до нього не зникли навіть тоді, коли вони розлучилися.
Свекруха більше заміж не вийшла після розлучення – працювала, ставила на ноги сина, потім ростила онуків.
Життя у неї було непростим, залишившись одна з дитиною, вона хапалася за будь-яку роботу: і підлогу мила, і в кіосках торгувала, при цьому вічно економлячи на собі.
А тепер це далося взнаки, весь останній рік свекруха почувається недобре, постійно в лікарнях, а їй всього 63 роки.
Тарас дуже переживає за маму, ми для неї робимо все, що можемо.
А три місяці тому у чоловіка не стало батька. Сталося все раптово.
Тарас сприйняв цю новину дуже важко, незважаючи на те, що близького і задушевного спілкування у них не було, батько завжди тримав дистанцію.
Через якийсь час я завела з чоловіком розмову про спадщину, адже заповіту батько не залишив, тому Тарас має право на якусь частку претендувати.
Свекор, хоч і не був дуже багатим, але таки трохи за своє життя нажив.
На ньому половина трикімнатної квартири, де він жив з дружиною, спадкова двокімнатна квартира батьків, новобудова, де живе 30-річний син від другого шлюбу, дача, машина, гараж.
Як на мене, це немало!
Спадкоємців четверо: дружина і троє дітей, включаючи Тараса.
Тарас може претендувати, природно, на невеликі частки всього цього, але це ж теж гроші, які нашій сім’ї будуть не зайвими.
Але чоловік категорично відмовився влізати в цю справу, він вважає, що не має ніякого морального права на щось претендувати, мовляв, вони з другою дружиною все наживали разом, нехай все дістанеться їй, і їхнім дітям.
Я не розумію причину такої категоричності чоловіка, чому я маю відмовлятися від грошей?
Дружина батька для нас чужа людина, його діти з нами не спілкуються з самого початку.
Були б ще там гарні стосунки – ну, хоч зрозуміло, можна було б не лізти, але ми не спілкуємся зовсім!
На мою думку, відмовлятися від своєї частки недоцільно. Але чоловік і слухати не хоче.
Хто з нас правий – я чи чоловік?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
