fbpx
Breaking News
Щоб 2020 рік був багатим, приносив гроші і лише збільшував фінанси, вaм вapто зрoбuти пару простих речей, які зрoблять вас щacливими та принесуть достаток на весь рік
В телефоні нареченого Таня побачила переписку з подругою, від якої вона не очікувала такої пiдлості. Весілля було скaсовано. Таня вийшла заміж аж через 1,5 року, за симпатичного іноземця. Щаслива в шлюбі і рада тому, що подруга показала їй ким насправді був її наречений
Коли батько Ірини дізнався, що її прийде сватати хлопець з села, ото кpику було у хаті. Мати теж гoлоcила, плaкaла, просила. Катeгоpично забоpoнили доньці з ним не лише зустрічатися, а й згадувати його ім’я. Лише перед cмepтю, батько покликав доньку
Не дочекавшись Різдва, Леся з Польщі поверталася додому. Усе, що сказала їй подруга по телефону про її чоловіка і мачуху, – виявилося правдою. Майже в один час Леся рoзлучалася з Орестом, а її батько – зі своєю дружиною. Містечко мало про що плiткувати
Того вечора Іван говорив зі своєю нареченою про витрати на весілля. А коли розмова скінчилася, він забув вимкнути свій телефон і слухав розмову нареченої з її мамою. Весілля тепер не буде
Життєві історії
Три дуже вiдверті історії українських заробітчанок в Італії, які змусять нас побачити іншу сторону жіночого заробітку за кордоном. Не все так просто

Троє гарно доглянутих жінок з України приблизно майже одного віку розмовляють в “італійському” автобусі дорогою. Кожна з них вже більше 10-15 років на заробітках у зовсім чужій і далекій для них країні. Кожна має свою історію, свій гіркий досвід роботи прибиральниці чи баданте (доглядальниці старших людей).

І кожна з них думає про повернення на Батьківщину назавжди. Колись це станеться. Та чи так це вже легко по стількох роках? Діти виросли, батьки пoмepли чи постаріли, рідні та друзі віддалилися, звички змінилися. Спільну мову знайти важко, прірва з кожним роком зростає.

Європейські держави мають спеціальні програми, створені для допомоги мігрантам-поверненцям. Це – об’єднані сили держави, релігійних громад та громадськості.

Що ж робиться для цього в Україні? Чи буде створена якась програма працевлаштування, трудова адаптація, програма духовної та соціально-культурної адаптації? Чи зуміє держава запровадити з користю для суспільства досвід та бажання працювати заробітчан, які повертаються?

Читайте також: «Безсopoмнuця! Що люди скажуть? Навіщо нам ця дитина», – кричала Софія не своїм голосом. Христина заявила, що поїде на заробітки у Польщу, але з чоловіком назад повертатися не захотіла, коли мати дізналася всю правду, дуже загopювала

Наразі п’ятимільйонна цифра українських трудових мігрантів за кордоном лише збільшується.

Марія, 48 років. “Я вже тринадцять років в Італії. Додому їду лише в серпні, коли маю відпустку. Там син, онук. Але чи сумують вони за мною?.. Ми відвикли вже від родини, вони від нас теж. Сприймають, як гостей. Гроші беруть, як належне. Поїхала на заробітки, бо після розлучення залишилася з дитиною без хати, без нічого. Важко було. Але тепер звикла сама собі бути господинею. Робота від ранку до ночі. Вихідний – для відпочинку. Італійські чоловіки? Всі путні одружені, а розлучених і мені не треба. Ми з ними різні, маємо різні погляди на життя, на ті самі речі. Не маю на них часу. Не хочу когось терпіти”.

Наталка, 54 роки. “А в мене чоловік – італієць. Але ми з ним часто сперечаємось. Він все робить не так. Мене це дратує. Ну але так хоча б щось робить, намагається… Може, то ми, українські жінки, хочемо надто багато, все і одразу? Але ж ми вміємо терпіти, як жодні інші! Може, тому й користають тим іноземці?.. Була вдома в дітей два тижні. Відчула себе чужою і дуже самотньою. Захотілось назад в Італію, де щодень розмірений і передбачений: працюєш – отримуєш гроші. В Італії в мене є якась стабільність. В Україні – постійне чекання кращого й відсутність грошей. Тому й поїхала. От помогла дітям з житлом, може на старість приймуть”.

Анна, 49 років. “Я перших десять років працювала в Італії, щоб збудувати хату. Мріяла, що буде синові. А він одружився й пішов жити на квартиру. Не хоче жити в селі. А мені для чого така велика хата? Як опалювати взимку? Може, онукам хоча б буде… Я відвикла жити в селі, відвикла від їжі нашої. Щоразу, як приїжджу, то маю проблеми зі шлунком. Хоч бери й вези всі харчі з Італії.

Побачила свою однокласницю й не впізнала одразу. Жінки тут набагато швидше старіють, не доглядають за собою, як в Італії. Останнім часом часто думаю про повернення додому. Але завжди після того, як побуду два-три тижні, змінюю думку. Не готова ще. Все бiсить. Дороги, ціни, хамство навколо. Найгірше те, що знайомі, які ніде не їхали, дивляться із заздрістю і ніби з претензією, мовляв, заробила грошей і ще їй щось не подобається тут.

Наші люди хочуть, щоб все змінилось на краще, але самі ще не хочуть змінюватись. Їм так комфортно. Щоб їм хтось прийшов і зробив все. Натомість ми, заробітчани, все самі собі випрацювали, переважно дуже важкою працею й безсонними ночами. З кожним роком повертатися назад стає важче. Україна все така ж чорно-біла на відміну від Європи. Чи потрібні ми будемо комусь в Україні, як все ж повернемось? В Італії завжди чужі й вдома вже не станемо своїми. Рoздерті!”

Related Post