Олена поставила на стіл важку, прямокутну форму з короваєм-куркою. Корочка, темно-бурштинова, майже чорна по краях, виблискувала жиром і була щедро посипана дрібно посіченою зеленню. Аромат розмарину, чебрецю та лимона миттєво заповнив простору кухню, розсіюючи залишки вечірньої напруги, що висіла у повітрі, як осіння мряка.
Катерина Миколаївна, свекруха, одразу ж видала той самий, заздалегідь відрепетируваний звук — голосне, сите хмикання, яке в її арсеналі служило найвищою формою схвалення і, водночас, сигналом до початку її вистави.
— О, ось це інша справа! Це відразу видно, коли у хаті господиня! Аромат на три поверхи! Не те що наша Віра, у тієї, бідолашної, або макарони переварені, або якийсь кулінарний напівфабрикат. Вона ж зовсім пропаща, зовсім нічого не вміє, крім як по кабінетах бігати.
Олена сіла, зціпивши пальці під столом. Вона знала, що ця хвала — не просто похвала, це був ретельно підготовлений ґрунт, у який зараз засіють насіння фінансової пропозиції. Це була прелюдія, яка мала зафіксувати її роль: «здібна господиня», чий талант обмежується кухонними справами, тоді як роль Катерини Миколаївни – «мудра, турботлива матір».
Вона кинула швидкий погляд на чоловіка, Максима. Той старанно уникав її погляду, наливаючи матері у кришталевий келих домашній вишневий компот. Він був надто зосереджений на ідеальній кількості напою, надто голосно сміявся з несуттєвого жарту матері про нову сусідку, ігноруючи важку тишу між ними. Олена знала: він не просто свідок; він – співорганізатор цієї «сімейної наради». Його совість уже була залакована і прихована за фасадом «синівського обов’язку».
— Як там Віра? — запитала Олена, свідомо прискорюючи неминуче. Чим раніше вони перейдуть до суті, тим швидше закінчиться ця важка гра.
Катерина Миколаївна негайно відклала вилку. Її обличчя, щойно сяюче від поїдання, миттєво набуло виразу мучеництва. Головний акт розпочався.
— Ой, Оленко, і не питай! Серце стискається, розумієш? Та кімнатка, яку вона знімає, — це ж просто знущання. Старий дім, на п’ятому поверсі без ліфта. Пліснява по стінах поповзла, вже чорніє у кутку біля вікна, а хазяїн і слухати не хоче, каже, «заїхали — живіть, не подобається — виїжджайте». На кухні — цілодобово гульбище, сусіди п’ють, курять, там дим коромислом, сморід та сварки. А Сашко, синок її, весь час кашляє від цієї вогкості, вона боїться його залишити навіть на хвилину, хоча він уже школяр. Телефонувала мені вчора, голос тремтить, каже: «Мамо, я як у пастці, я світа білого не бачу, розриваюся між роботою та дитиною, а дитині стає гірше». Розлучилася, дурна, думала, що сама впорається.
Свекруха говорила довго, з ретельними драматичними паузами, живописуючи «важку Вірочкіну долю» в усіх найдрібніших, несамовитих подробицях. Вона описувала не просто бідність, а справжню небезпеку, в якій опинилася її дочка та онук. Олена не сумнівалася, що це правда. Їй було щиро шкода Віру та її сина. Але вона також усвідомлювала, що ця розповідь — не прохання про співчуття, а таран, яким зараз проб’ють її фінансову броню.
Нарешті, монолог досяг своєї кульмінації. Катерина Миколаївна промокнула кутики сухих очей мереживною серветкою, знову подивилася на сина, а потім, як би між іншим, перевела погляд на Олену.
— Треба щось вирішувати, Максиме. Так само не можна рідну людину напризволяще залишати. В Оленки ж є її квартира, та, від бабусі, що ви її здаєте за копійки студентам. От би її… розміняти на дві маленькі, але власні студії. Одна Вірочці, а друга… ну, Оленці, звісно, залишиться, і все при своїх. Ми ж сім’я.
Максим, чекаючи свого виходу, одразу ж демонстративно поклав вилку і поважно подивився на дружину, в його очах була заздалегідь відрепетирувана рішучість.
— Мама має рацію, Олено. Сестрі треба допомогти, це наш сімейний обов’язок, це елементарна людяність. Ми не можемо просто так дивитися. Ми повинні розміняти твою квартиру.
Він сказав «ми повинні», використовуючи множину, говорячи про її особисту, дошлюбну власність, квартиру, в якій вона виросла і зберігала спогади про бабусю. Це було, мабуть, найболючіше у всій цій промові — його право власності на її минуле. Чомусь ніхто не пропонував продати його досить дорогий позашляховик чи їхню спільно нажиту, але вже оформлену на Катерину Миколаївну дачу.
Але Олена не вибухнула. Вона не заплакала і не почала сперечатися. Натомість, вона зробила невеликий ковток води. Вона дала собі цінні п’ять секунд, щоб вирівняти пульс і дихання. Коли вона заговорила, її голос був на диво спокійний, майже монотонний.
— Добре.
Максим і Катерина Миколаївна здивовано перезирнулися. Вони чекали сліз, істерики, докорів, а не такої швидкої і покірної згоди. Олена подивилася на них із ввічливою, але відчужено холодною посмішкою.
— Це справді серйозний фінансовий крок, який вимагає тверезого, професійного підходу. І якщо вже ми говоримо про сімейний обов’язок і справедливість, давайте підійдемо до цього як дорослі, відповідальні люди. Щоб усе було чесно, нам потрібно провести повну і, головне, незалежну оцінку всіх наших активів.
Вона почала перераховувати, повільно загинаючи пальці:
— По-перше, твій автомобіль, Максиме. По-друге, ця трикімнатна квартира, в якій ми живемо. По-третє, моя бабусина квартира. І, звичайно ж, якщо ми вже враховуємо всі активи сім’ї… ми повинні офіційно оцінити моє «хобі».
Згадка про її «хобі» — ручне шиття та створення авторського одягу — викликала у них обох поблажливу, майже зневажливу посмішку. Вони щиро вважали її заняття милою, але абсолютно марною примхою, яка лише приносить пил у вітальні.
— Звичайно, люба, — процокала Катерина Миколаївна, ледь стримуючи радість і торжество. — Врахуємо твої ганчірочки. Врахуємо все, аж до останньої нитки. Ти не хвилюйся, ми все порахуємо.
Вони були повністю впевнені, що здобули легку перемогу. Вони не зрозуміли найголовнішого: Олена не програла, вона просто змінила поле бою. Вона перевела розмову з емоційної площини, де вони були беззаперечними майстрами маніпуляцій, у холодну, безпристрасну сферу бізнес-аудиту, де вона почувалася як удома.
Весь наступний тиждень Максим і Катерина Миколаївна перебували у стані легкої, ейфоричної метушні. Їхня енергія, до цього спрямована на скарги та вмовляння, тепер отримала конструктивний, як вони вважали, вихід. Вони вже подумки розділили квартиру, купили дві студії і навіть обговорювали, які меблі краще підійдуть Вірі. Катерина Миколаївна дзвонила кілька разів на день, голосно повідомляючи у слухавку Максиму про новий «шикарний варіант на околиці міста» або про те, як вона вже «домовилася з ріелтором».
Максим, відчуваючи себе чоловіком, що вирішує важливі фінансові питання, ходив по квартирі з виглядом відповідальної та великодушної людини. Він відчував себе героєм, рятівником родини.
— Я подзвонив нашому ріелтору, він сказав, що твою квартиру можна дуже вигідно «штовхнути» зараз, ринок нерухомості на підйомі, — повідомив він Олені у вівторок увечері, коли та сиділа за ескізами.
Олена мовчки кивнула, не відриваючись від роботи.
— Ти б хоч послухала, — сказав він, роздратований її незворушністю. — Це ж серйозні справи, не твої клаптики тканини. Ти свої сукні, до речі, теж оцінювачу покажеш? — Він посміхнувся своєю кращою, поблажливою посмішкою. — Може, вони й коштують кілька тисяч, якраз на послуги нотаріуса вистачить.
Олена не сперечалася. Вона готувалася. Поки Максим діяв поспішно і на публіку, вона працювала тихо і системно. Вона не тільки зв’язалася зі своїм бізнес-партнером Андрієм, але й провела кілька ночей, систематизуючи всі свої документи: контракти з європейськими бутіками, банківські виписки, сертифікати якості на тканини та, найголовніше, акти оцінки вартості своєї інтелектуальної власності.
Наступного дня Максим, щоб прискорити процес і продемонструвати свою ділову хватку, сам викликав першого оцінювача — того самого, якого він завжди використовував для своїх комерційних угод.
Прийшов чоловік середніх років на ім’я Ігор, швидко пройшовся їхньою трикімнатною квартирою, заглянув у документи на машину. Потім вони поїхали до квартири Олени, яку він оцінив за 20 хвилин, не зупиняючись на деталях. До майстерні Олени, яка займала частину вітальні, він зазирнув лише на мить.
— Ну, що тут у вас… — пробурмотів Ігор, обвівши поглядом стелажі з італійською вовною та манекени. — Одна швейна машинка, оверлок, купа тканини… ну, тисяч сорок гривень за все, якщо пощастить на OLX продати. Амортизація висока.
Максим і Катерина Миколаївна, яка приїхала спеціально для «контролю процесу» і підбадьорення сина, переможно перезирнулися. Все йшло за їхнім простим і зрозумілим планом.
Увечері Максим поклав перед Оленою аркуш із цифрами, написаними рукою оцінювача Ігоря.
— Ну ось, бачиш? Усе пораховано, Олено. Квартири, машина, твої «речі». Все прозоро. Тепер можна починати процес розміну.
Він був упевнений, що на цьому їхня гра закінчиться.
— Це був ваш експерт, — спокійно промовила Олена, відсуваючи листок. Вона говорила так, ніби він поклав перед нею чек, який не пройшов валідацію. — Він оцінив те, в чому розуміється: стіни та залізо. Тепер прийде мій фахівець.
Це викликало справжнє обурення.
— Навіщо? — обурилася Катерина Миколаївна, в її голосі зазвучала паніка. — Навіщо витрачати зайві гроші на цих нероб? Що він може оцінити? Стіни від цього не стануть товстішими!
— Він оцінить мою роботу, мамо. Якщо ми домовилися оцінювати всі активи, то ми оцінюємо всі активи. Мій фахівець, Андрій, прийде у п’ятницю о третій годині.
Максим зітхнув, намагаючись зберегти свій статус великодушного чоловіка.
— Олено, ну не будь дитиною. Ми ж усе розуміємо. Хочеш, я тобі просто так дам п’ятдесят тисяч гривень на твої тканини? Щоб ти не почувалася ущемленою?
— Я не хочу, щоб ти мені просто так давав грошей, Максиме. Я хочу, щоб була проведена повна та об’єктивна оцінка. Як ми й домовлялися. Я зареєстрована як приватний підприємець, і мій бізнес має офіційну вартість.
У п’ятницю рівно о третій годині дверний дзвінок сповістив про прихід Андрія. На порозі стояв елегантний, підтягнутий чоловік років п’ятдесяти у бездоганному костюмі. У передпокої запахло дорогим одеколоном та беззаперечною впевненістю.
Максим і Катерина Миколаївна зустріли його насторожено. Вони чекали якогось кустарного ремісника, а не людини, яка виглядала як керуючий партнер міжнародної фірми.
Андрій ввічливо кивнув. На їхнє величезне розчарування, він лише гидливо ковзнув поглядом по їхньому «цінному» гарнітуру з дев’яностих, старому телевізору та килиму на стіні.
— Стандартне меблювання, економ-сегмент, амортизація 90% по залишковому методу, — тихо продиктував він диктофону в телефоні, навіть не зупиняючись.
Потім він пройшов прямісінько у частину кімнати, де розташовувалася майстерня Олени. Він більше не подивився на них жодного разу. Його увага була повністю зосереджена на дружині Максима.
— Олено, люба, це сукня з нової капсули? — запитав він із професійним захопленням, торкаючись рукава сукні з переливчастого шовку, що висіла на манекені. — Яка фурнітура! Це ж вінтажні застібки, так? Французькі, тридцяті роки? Де ти знайшла цей лот?
— На блошиному ринку в Ліоні, я надсилала тобі фото. Пам’ятаєш, той маленький продавець?
— Пам’ятаю, пам’ятаю. Так, давай перейдемо до справи. Мені потрібна аналітика з продажів за минулий квартал. Хочу подивитися динаміку, а також метрики охоплень у твоїх професійних соцмережах за останні півроку. Особливо важливо, як спрацювала реклама у німецьких блогерів.
Максим і Катерина Миколаївна мовчки стояли у дверях. Для них усе це звучало як незрозуміла китайська грамота. Яка аналітика? Які метрики? Вони бачили лише жінку, яка шиє сукні вдома, «для душі».
Андрій з благоговінням розглядав ескізи Олени, розкладені на столі, фотографував стелажі, де рівними рядами лежали відрізи елітної тканини.
— Це японський шовк «Фукуда»? — обережно торкаючись одного з рулонів. — А це? Італійська шерсть від Лоро Піана?
— Так, замовляла безпосередньо у постачальників, через агента.
— Я бачу, якість неймовірна. Так, добре. Давай пройдемося за контрактами. Бутік у Берліні продовжив угоду на два сезони? А що кажуть парижани?
Вони говорили про речі, абсолютно незрозумілі для Максима та його матері. Вони говорили про валютні рахунки, логістику та митні декларації.
Катерина Миколаївна, намагаючись повернути контроль над ситуацією, вирішила втрутитися, її голос прозвучав надто різко.
— Ми ось раніше із ситцю шили! І нічого, гарно було! А зараз такі гроші за ганчірки платити, це ж просто марнотратство!
Андрій повільно повернув до неї голову. Він зміряв її поглядом, в якому не було ні краплі грубості, а тільки холодний, ввічливий подив, як на якесь незрозуміле явище природи, і тут же повернувся до Олени, ніби нічого не сталося.
— То що там із парижанами, Олено? Це дуже важливо для фінальної оцінки вартості портфеля клієнтів.
Максим, відчуваючи, що ґрунт вислизає з-під ніг, спробував вклинитися у розмову з єдиним, як він вважав, розумним запитанням.
— А ви… податки з цього сплачуєте? — запитав він, збираючись викрити якусь хитру схему.
Андрій подивився на нього.
— Зрозуміло, що Олена, як приватний підприємець на спрощеній системі оподаткування, веде всю звітність у повному порядку, згідно з чинним законодавством України та ЄС, зважаючи на експортні операції. Олено, покажи, будь ласка, Максиму останню декларацію за рік.
Олена мовчки дістала з папки документ і простягла чоловікові. Максим подивився на цифри, на гербові печатки податкової інспекції. Він бачив тільки верхівку айсберга, але навіть вона була набагато більшою, ніж він міг собі уявити. Його обличчя та обличчя матері повільно покривала тінь повного здивування, яке поступово переростало в неусвідомлений страх. Вони прийшли оцінювати «ганчірки», а потрапили на фінансовий аудит серйозного експортно-орієнтованого бізнесу, про існування якого вони навіть не підозрювали.
Офіційний висновок від Андрія надійшов за три дні. Це був документ обсягом у двадцять сторінок, надрукований на щільному папері, скріплений і прошитий. Олена отримала його з кур’єром, розписалася і поклала на полицю, не відкриваючи, не показуючи чоловікові.
Натомість, увечері вона сказала Максиму з тією ж інтонацією, яку перейняла у Андрія — діловою, холодною, але бездоганно ввічливою.
— Я отримала фінальний звіт. Пропоную в суботу, об одинадцятій ранку, провести сімейну раду та обговорити підсумки нашого фінансового аудиту. Я запросила твою маму, їй також буде цікаво.
Цей формальний, майже офісний тон повністю вибивав Максима з колії. Він звик до емоційних суперечок, образ, де він міг легко перемогти, граючи на її почуттях. А тут усе було як в офісі, де він відчував себе не головою сім’ї, а молодшим менеджером на килимі у начальства.
— Навіщо такі складнощі? — запитав він, намагаючись зберегти свій авторитет. — Просто покажи мені, що там. Ми ж чоловік і дружина!
— Саме тому, що ми чоловік і дружина, і це серйозне питання, яке стосується нашого спільного майбутнього. Давайте обговоримо його всі разом, спокійно і з документами на руках, — відповіла Олена, не залишаючи йому жодної шпаринки для маніпуляцій.
У суботу рівно об одинадцятій вони сиділи за кухонним столом. Атмосфера була напруженою, Катерина Миколаївна приїхала заздалегідь, була налаштована войовничо. Вона була готова до боротьби за Віру, але не знала, як битися з фінансовою звітністю.
Олена вийшла з кімнати, тримаючи в руках дві папки — тоншу, Ігоря, і товсту, Андрія. Вона поклала їх на стіл і сіла навпроти них.
— Отже, щоб у нас була повна та об’єктивна картина, я звела дані з двох експертиз до одного підсумкового документа, — почала Олена, відкриваючи товсту папку. — Згідно з висновком експертної комісії, починаємо з нерухомості та рухомого майна.
Вона зробила невелику паузу, подивившись на їхні напружені обличчя.
— Ринкова вартість трикімнатної квартири, в якій ми проживаємо, становить один мільйон триста тисяч гривень.
Катерина Миколаївна задоволено кивнула: цифра була гарною.
— Ринкова вартість автомобіля «Toyota RAV4» дві тисячі вісімнадцятого року випуску, з урахуванням пробігу та поточного стану, — один мільйон сто п’ятдесят тисяч гривень.
Максим теж кивнув: усе було правильно та зрозуміло.
— Ринкова вартість моєї квартири, яку ми планували розміняти, — мільйон чотириста тисяч гривень.
Вони знову перезирнулися. Їхній план був близький до здійснення. Вони вже бачили, як ця сума ділиться і перетворюється на ключі від квартири для Віри.
— А тепер переходимо до активів, які ви просили оцінити додатково. Висновок щодо нематеріальних активів та інтелектуальної власності, пов’язаних із моєю професійною діяльністю.
Вона знову витримала паузу, насолоджуючись абсолютною тишею.
— Вартість бренду “OleaCraft”, розрахована на основі аналізу клієнтської бази, частоти згадок у профільних європейських виданнях та впізнаваності у професійних колах, становить… мільйон двісті тисяч гривень.
Обличчя Катерини Миколаївни почало витягуватися, Максим насупився, намагаючись зрозуміти, що це за цифри.
— Що за маячня? Який бренд? Це ж просто твоє ім’я! — вирвалося у нього.
— Бренде, Максиме, це репутація і довіра. Вартість готової колекції ручної роботи «Осінь-Зима 2025», що складається з двадцяти двох виробів, на основі поточних оптових контрактів з бутіками-партнерами у Берліні та Варшаві, — мільйон п’ятсот тисяч гривень.
— Які контракти? Які бутіки? — розгублено промимрив Максим, якого кидало у холодний піт.
Олена повністю проігнорувала його і перейшла до останнього, найголовнішого пункту.
— Оціночна вартість портфеля ескізів, авторських лекал, унікальних технологічних напрацювань (зокрема, моїх рецептів для ручного фарбування тканини), а також бази клієнтів з високим середнім чеком за останні шість років, які становлять інтелектуальну власність, — мільйон п’ятдесят тисяч гривень.
Вона звела очі від документа і подивилася на них.
— Підсумкова ринкова вартість бізнес-активу під назвою “OleaCraft”, що належить мені особисто, становить більше трьох мільйонів.
Олена закрила папку. У кімнаті зависла дзвінка тиша. Катерина Миколаївна дивилася то на Олену, то на сина з повністю відкритим ротом. Її світ, де невістка була скромною домогосподаркою з марним хобі, щось там шила «для душі», щойно розсипався на порох.
— То що, Максиме? Коли ділитимемо все по-чесному? — її голос став тихим і вкрадливим. — Ми можемо продати мою квартиру і твою машину. Разом вийде трохи більше двох мільйонів. Цього недостатньо для двох студій у пристойному районі, Вірі доведеться шукати щось дуже далеко. Або ми можемо продати мій бізнес, тоді вийде більше трьох мільйонів. Цього вистачить не лише на гарну двокімнатну квартиру для Віри та Сашка, а й на те, щоб закрити всі твої борги по кредиту за машину, про які я знаю.
Максим повільно простяг руку і взяв папку, відкрив її. Його погляд ковзав за графіками, таблицями, фотографіями її суконь на сторінках глянцевих журналів, які він ніколи не читав. Він побачив офіційну печатку з вензелями оціночної компанії, підсумкову цифру. А потім підняв очі на дружину.
Він дивився на неї так, ніби вперше бачив у житті. Не просто Олену, свою дружину, яка смажить курку і шиє вдома «для душі», а бачив перед собою незнайому, успішну, заможну людину, чий дохід у кілька разів перевищував його власний. Міф про те, що він — єдиний годувальник і добувач, а вона — скромний додаток, який приносить затишок, щойно впав і розбився на дрібні шматочки. Його авторитет, який ґрунтувався на фінансовій перевазі, зник.
Розмова про розміну квартири більше ніколи не піднімалася. Катерина Миколаївна досиділа залишок «сімейної поради» мовчки, з кам’яним обличчям. Вона випила свій охололий компот і поїхала, пославшись на дуже сильний головний біль, який раптово наздогнав її.
Увечері того ж дня Максим увійшов до майстерні Олени. Він зупинився у дверях, не наважуючись переступити поріг. Олена сиділа за робочим столом, роблячи малюнок у своєму альбомі — ескіз майбутньої вечірньої сукні.
Він постояв хвилину, потім підійшов до манекена, на якому висіла та сама сукня з переливчастого шовку, яку оглядав Андрій.
— Я… я ніколи не розумів. Я думав, ти просто шиєш для душі. Як мама квіти вирощує. Я просто не бачив цього, Олено.
У цій короткій фразі було більше справжнього каяття і визнання своєї сліпоти, ніж у сотні пишних вибачень. Це було зізнання в його нерозумінні та безтурботності.
— Я й для душі теж шию, — спокійно відповіла Олена, не відриваючись від ескізу. — Але душа теж має свою ціну, Максиме.
Через тиждень їй зателефонувала Віра. Олена приготувалася до докорів чи мовчазної образи за те, що не віддала квартиру. Але почула в слухавці невпевнений, тихий голос.
— Олено, привіт. Це Віра.
— Привіт, Віро.
— Я тут подумала… У тебе такі гарні речі. Я в інтернеті подивилася, знайшла твій інстаграм, просто вражена. Ти продаєш їх за такі гроші… Може, ти навчиш мене? Ну, хоча б найпростішим речам. Як працювати на машинці, як рівний рядок робити. Я теж хочу… щось своє робити і не сподіватися ні на кого. Навіть на Максима. Я готова вчитися.
Минув місяць. Олена та Віра сиділи у майстерні. Олена показувала Вірі, як працювати з шовком, що струмує, як тканина ковзає і як її потрібно «відчувати» кінчиками пальців. Віра була здібна учениця, дуже старанна.
У кімнату обережно зайшов Максим. Він поставив на робочий стіл перед дівчатами дві чашки з гарячим чаєм та тарілку з печивом.
— Дівчата, може, вам допомогти із сайтом? Я можу зробити вам гарний інтернет-магазин на окремому домені, із прийомом платежів, із галереєю, щоб роботи можна було нормально показувати. Я можу налаштувати SEO та контекстну рекламу. У цьому я справді добре розуміюся.
Конфлікт не просто закінчився. Він став відправною точкою для чогось нового. Олена отримала визнання та справжнє партнерство від чоловіка, а Віра — шанс не просто на власну квартиру, а на незалежне життя. А Катерина Миколаївна, отримавши холодний розрахунок замість емоційної маніпуляції, була змушена переосмислити своє ставлення до обох дітей. Вона зрозуміла: справжня ціна людини — не в її покірності, а в її цінності. І цю цінність не завжди відразу видно, її потрібно розпізнати.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
