«Олесю, ти знову щось притяг?» — Софія стояла біля вікна, обхопивши керамічну чашку обома руками. За вікном, за склом її маленької, але такої рідної студії, мрячив пізній вечір, розмиваючи вогні спального району.
Олесь застиг посеред кімнати. У руках він тримав старий дерев’яний ослінчик. На ньому була потріскана оливкова фарба, а під сидінням, примотаний ізоляційною стрічкою, виднівся затертий ключ — чи то гайковий, чи то і справді той, що відчиняє якусь давню таємницю.
«Він просто валявся у дядька на складі. Я подумав… Може, знадобиться. Він же зручний, дивись, — Олесь поставив ослін на підлогу. Звук був гучний і неприємний, ніби в тишу впав важкий, чужий предмет.
«Зручний — це не причина. Це не привід тягнути до моєї квартири все, що трапляється тобі на шляху. Ти й так тут, як удома. Вже й дихати нічим», — голос Софії був тихий, але в ньому бриніла та сама, давно знайома Олесеві сталева нотка. Він знав: за цим спокоєм ховається втома від постійного вторгнення.
«Ну… ми ж ніби разом? Ми ж домовились… Я не нав’язуюсь. Просто хочу, щоб тобі зі мною було легше, а не гірше. Щоб було затишніше», — Олесь говорив, дивлячись на свої руки. Він дійсно вірив у те, що говорив. У його світогляді “затишок” означав “наповненість”, і він намагався заповнити ними цей простір.
Софія поставила чашку на підвіконня. Видихнула. Кімната була її: її улюблене плетене крісло, де вона проводила години за роботою, її полиці, заповнені українською прозою та поезією, її подушки, розшиті в стилі мінімалізм, її звичне тепле світло від торшера, що дарував відчуття спокою. Але тепер тут стояли його масивні робочі черевики, які він завжди забував поставити на килимок, його ящик із “корисними” інструментами, коробка, повна старих проводів, які “точно ще знадобляться”.
Повітря в цьому просторі, який вона вибудовувала роками самотності та незалежності, ставало все менше. Вона відчувала, як її особистий простір, її особиста фортеця, стає лише перехідним пунктом, засміченим складом його добрих намірів.
«Мені просто потрібен простір, Олесю. Я до цього йшла. Довго йшла. Сама. Мені потрібна була ця тиша, цей кут. Я нарешті заробляю, я не залежу…» — вона запнулась, бо не хотіла вимовляти “не залежу від тебе”, але ця думка висіла в повітрі, як запах сирості від його старої куртки.
Він повільно поставив ослін у кут, трохи голосніше, ніж потрібно. Вона відчула, як її слова ранять його, але в ній самій уже не було сил на м’якість. Більше слів не було.
Софія жила у невеличкій студії на околиці. Вона була архітектором-візуалізатором на фрілансі. Це була її перемога: світла, хоч і невелика, з книжковими полицями до стелі, з її робочим столиком, що виходив на подвір’я. Вона цінувала вечірню тишу, запашний трав’яний чай, свій чіткий, вивірений роками ритм, до якого потрапляв рідко хто.
Олеся вона зустріла завдяки спільній подрузі, Мар’яні. Спочатку це були дружні зустрічі, потім довгі розмови про життя, про плани. Він був ніби легким вітром: жартував, багато говорив, здавався надійним і простим, як сільський хлопець. Якось він залишився. Потім ще. А потім з’явилися його речі, як тихі, але наполегливі маркери зайнятої території.
Він пропонував пересунути її улюблений столик «бо так функціональніше», приніс інструменти, повісив календар із пейзажем Карпат, бо «цей ваш мінімалізм — нудно». Усе це робилося у межах найдобріших намірів, з турботою. Софія не сперечалася. Вона дивилася. Відступала. Потім усвідомила: їй тісно в її ж домі.
Одного вечора, коли вони їли вареники з вишнями, він сказав:
«Слухай, маю ділянку від бабці. Порожня. В селі, далеко, але наше. Давай хату збудуємо? Ми ж разом. Я ж все зроблю, я чоловік, руки маю. А ти… ти ж дизайнер, зробиш усе красиво. Ну? Своя хата — це ж основа».
Софія не відповіла одразу. Кілька днів вона носила цю фразу в собі, як важку, але ваблячу річ. Хата. За містом. Вона уявляла порожні, білі стіни, незавішені вікна, луну у нових кімнатах, запах дерева. І його поруч. І себе — не в місті, не у своїй фортеці, а в його проекті. Вона боялась. Олесь був надійний, як камінь, але й надто волелюбний. А якщо зрадить? А якщо піде, забравши свої інструменти та її мрії?
І все ж, вона зважилася. Втомилася від постійної тісноти.
Студію продала швидко. Зробила фотографії, детальний опис, виклала. Молода пара, щойно одружена, прийшла на перегляд. Дівчина сказала, зітхнувши: «У вас тут так спокійно. Так усе по-своєму». Софія підписала документи і видихнула у порожній кімнаті — звільнення чи втрата?
Вони зняли однокімнатну квартиру. Старий «бабусин» ремонт, чужі меблі, що пахли нафталіном. Софія купила яскраві, глечики в українському стилі. Просто щоб мати хоч щось своє, щось живе. Олесь варив борщ, залишав раковину у жирних плямах, але мив посуд. Вона потім все перемивала — хотілося бодай так зберегти свій порядок. Вечорами вони сперечалися через те, хто прибиратиме, потім сміялися, їли гарячу перепічку на кухонному підвіконні. Було тісно, але якось живо, бурхливо.
Щоранку — будівництво. Олесь — із мішками цементу, з телефонними переговорами, з вантажниками. Софія — з кошторисами, ескізами, правками, малюнками. У ній прокинувся справжній господар. Усе частіше вони залишалися на ділянці допізна, майже до ночі. Розмічали майбутню вітальні, сперечалися, де краще поставити грубку, сміялися, коли вітер зривав креслення. Їм здавалося, що це і є справжнє, спільне життя.
В орендованій квартирі вони мали сусідку — бабу Галю, що жила через стіну. Маленька, мовчазна, з вічно підібганими вустами. Іноді вона простягала гарячі пиріжки з картоплею: «Поки теплі, дітки». Іноді просто кивала, не дивлячись. Якось вона зупинила Софію біля під’їзду, вдивляючись їй у вічі:
«Бережи себе, дівчино. Чоловіки приходять і йдуть, а ти — це ти. А тобі — народжувати».
Софія кивнула. Без образи. Але слова старої жінки ввібралися, як дощова вода у чорнозем.
Слова баби Галі не відпускали. Софія згадувала їх несподівано: вранці, коли чистила ванну після Олеся, чи ввечері, коли мила грушки до чаю. Наче всередині щось прокинулося — тихе, насторожене, звичайне українське побоювання за жіночу долю. Іноді майже тривожне. Особливо коли Олесь повертався пізніше, ніж зазвичай, з «важливих справ», або коли в будинку щось знову змінювалося без її відома. Наприклад, новий замок на сарайчику, який він купив, не порадившись.
Лідія Степанівна, мати Олеся, вперше приїхала на ділянку, коли вони ще тільки закладали перші стіни. З’явилася раптово, з двома плетеними сумками та бадьорим, трохи командним голосом:
«Ось, дітки, привезла вам щось із села. І поїсти, і по господарству. А то ви тут зовсім як на кочовищі живете».
Софія тоді щиро зраділа. Допомогла поставити важкі сумки, прибрала убік пластикові контейнери з домашньою ковбаскою та салом. Лідія Степанівна з порога, прямо біля майбутнього входу, почала обговорювати вголос імена для майбутніх онуків, де в них буде кухня, навіщо вони запланували стільки вікон у проекті (це ж опалювати!), і чому спальню не зробити ближче до входу — «щоб було тепло і близько до печі».
«А ось у нас із Миколою (батько Олеся) все було чітко. Без оцих ваших дизайнерських хитрощів», — говорила вона, крокуючи по фундаменту.
Софія намагалася не сперечатися. Прислухалася, чемно кивала. Їй хотілося бути прийнятою, не видатися чужою, невісткою-приблудою. Тоді їй здавалося, що це просто візит, а не претензія на керування їхнім життям.
Але Лідія Степанівна почала приїжджати частіше. Без попереджень. У руках — сумки, коробки. Цього разу — старий бабусин буфет.
«Ось цей — міцний, ще від прабабці Маланки. Нехай поки що постоїть тут, біля стіни, — сказала вона і відразу поставила його в куток майбутньої кухні, захаращуючи простір. — Він рідний. Таких зараз не роблять».
Софія стиснула губи, але промовчала. Увечері пожартувала Олесеві:
«У нас тут новий напрямок, Олесю: музей старого українського побуту під відкритим небом».
Він засміявся, намагаючись бути легким:
«Та годі тобі, буфет — то не біда. Вона просто допомагає, від щирого серця».
Потім Лідія Степанівна привезла дві різьблені скрині і сказала:
«Ці нехай поки що біля ганку постоять. Раптом знадобляться. Вони теж родові. З дачі ще. Це оберіг».
Олесь потер шию, немов скидав із себе важкий тягар:
«Мам, ну не треба все підряд. Ми ж своє робимо. Сучасне, красиве».
«Сучасне — не значить добре. А це — перевірене часом. Я ж не лізу! Просто хочу, щоби було як у людей. По-людськи. Щоб не було голої стіни», — наполягала вона, і в її голосі вже бриніла образа.
Софія з кожним приїздом Лідії Степанівни відчувала, як у її хаті стає менше повітря. Вона відчувала, що це — їхній новий етап життя. Але в ньому вже хтось інший розставляє меблі.
Вона спробувала поговорити з Олесем. Пізно ввечері, коли він прибирав обрізки дощок біля стіни:
«Мені важко, Олесю. Я не почуваюся вдома. Ніби мене сюди запросили пожити. Як квартирантку, яку можуть попросити з’їхати у будь-який момент».
Він знизав плечима:
«Ти що, люба! Мама просто хоче допомогти. Усе ж таки для нас. Хата — наша. Вона теж переживає, хоче, щоби все вийшло, бо її ділянка».
Софія дивилася на нього. Не сперечалася. Усередині все стислося до твердого вузла.
Через кілька днів вона вийшла з ванної, сіла поруч на край ліжка і мовчки простягла тест із двома смужками — незаперечний факт, новий аргумент.
Олесь завмер. Кілька секунд дивився на неї, на смужки, наче не відразу зрозумів. Потім видихнув, ступив ближче, обхопив її руками так, наче хотів захистити — від страху, від майбутнього, від усіх чужих рішень, від власної матері.
«Софійко… Це… це найкраще, що сталося з нами. Це наше справжнє життя», — його голос тремтів від почуттів.
Вона не відповіла. Тільки притулилася чолом до його плеча, відчуваючи, як у ній прокинулася войовнича мати, що захищає своє гніздо.
Будівництво наближалося до завершення. Весь цей час у глибині душі Софії сиділа невпевненість: чи вийде? Вона вдавала, що не думає про це, але щовечора, лягаючи спати, згадувала: жодного договору, жодних гарантій на її ім’я. Тільки їх двоє і спільний намір. Вона не порушувала цього питання. Чи не зараз.
Коли пішли до будівельного магазину вибирати шпалери, вони вперше за довгий час сміялися, як справжні закохані. Він обирав текстуру під вибілену цеглу, вона — м’який льон у стилі Прованс. У результаті погодилися на глибокий зелений, теплий відтінок, як у полі після дощу. Обійнялися на виході, наче уклали негласний договір про спільне майбутнє. Того дня все здавалося справжнім і непорушним.
Софія продовжувала купувати дрібниці: плитку, штори, вишитий плед, крісло-гойдалку в дитячу. Лідія Степанівна дивилася стримано:
«Ти не поспішала б, доню. Дитини ще немає. З чого такі перегони? Баба ще встигне привезти, не треба витрачати кошти».
«Просто хочеться, щоб удома було по-справжньому, Лідіє Степанівно. Щоб було кудись приходити, не в чуже, а у своє», — спокійно відповіла Софія, відтепер міцно відчуваючи, що має право голосу.
Хата була майже готова. В одну із субот Лідія Степанівна знову з’явилася. З величезною сумкою, у гумових капцях. На обличчі — наполегливість і виклик.
«Треба б Івана з Галею впустити. Їм важко зараз. Винаймати житло вчотирьох — то справжня біда. Хоч би куточок знайшли на якийсь час, поки не знайдуть свою долю».
Софія обернулася. Її обличчя стало кам’яним. Вона відчула, як її материнський інстинкт перетворився на холодну лють.
«Кого? Хто це? Скільки?»
«Мій племінник, Іван. Галя — його дружина. І діти там. Гарна родина. Ти їх не знаєш, та нічого. Свої люди. Рідня. Ти ж не чужа, маєш зрозуміти, сім’я — це святе».
Софія мовчала. Вона стояла, як вкопана.
За годину Лідія Степанівна говорила телефоном прямо біля ділянки. Софія мила чашки на кухні, вікно було навстіж.
«Так, Галю. Усе гаразд. Головне, щоб Софія не стала впоперек дороги. Ми тут розберемося, я — мати».
Софія вийшла надвір, витерши руки об фартух. Вона підійшла до свекрухи близько, і її голос був чітким і низьким, як наказ:
«У нас буде дитина. Це наш дім. Ми будували його собі. Не для куточків. Не для тимчасового притулку. Це моє гніздо».
Лідія Степанівна примружилася. У її очах була жорстока рішучість:
«Ти взагалі хто тут? Без мого сина б у тебе ні землі, ні даху над головою не було. Радуйся, що вагітна, бо невідомо, якби було далі. А то життя може й не пожаліти».
Олесь почув останні слова. Він вийшов із дому, його обличчя було бліде від гніву:
«Мам. Усе. Досить. Їдь, будь ласка».
«Ти мене виганяєш? Ти? Матір? Я сюди душу вклала! Це мій дім! Я меблі привозила! Я вам усе облаштувати намагалася! Хто вона така?» — Лідія Степанівна кричала дедалі голосніше, її голос зривався.
Софія стояла, не рухаючись, відчуваючи, як уся її незалежність, усі її роки боротьби за свій кут, виходять назовні.
Потім Лідія Степанівна раптом стихла, хитнула головою:
«Вона тебе стравила зі мною. От і живіть. Я вас більше не знаю. Не кликатиму на Великдень».
Двері машини гучно грюкнули, ніби постріл. Пил здійнявся від шин і повільно осів на свіжопофарбований паркан.
У хаті стало тихо. Софія повільно прибирала на кухні. Олесь довго сидів у дворі, біля щойно збудованого колодязя, курив. Його обличчя було виснажене. Потім зайшов, поставив на стіл чашку гарячого м’ятного чаю.
«Ти думаєш, я впораюсь як батько? Без свого батька поруч? Без… порад?» — він майже шепотів, дивлячись у вікно.
Софія не одразу відповіла. Вона відчула, що ця тиша — це його зізнання, його вразливість.
«Думаю, нам обом доведеться вчитися. Без шпаргалок. На власних помилках. Ми самі собі — родина і правило», — вона говорила, дивлячись на свої руки.
Він кивнув. Посміхнувся криво, як людина, що щойно виграла важливий, але виснажливий бій:
«Я боюся. Що не дам тобі того, що ти втратила, продавши свою студію. А ти?»
«Дуже. Але більше боюся, що ми втратимо те, що вже почали будувати. Цей дім, ці стосунки. Нашу власну незалежність».
Він не відповів. Просто залишився поряд, взявши її руку.
Наступного вечора Софія сказала, проявивши свою мудрість:
«Я б хотіла, щоб ти з нею поговорив. Вона твоя мати. Це вона тебе народила. І я їй за це вдячна, що б не було. Не треба чорного вороніння».
Олесь кивнув. Наступного дня поїхав до матері сам.
Він довго стояв біля її під’їзду у старому районі міста. Погода була прохолодна, волога. Під ногами в бетоні тяглася стара тріщина — тонка, нерівна, як його внутрішній світ після сварки.
Коли Лідія Степанівна відчинила двері, виглядала втомленою, не агресивною — просто тихою.
«Мам, вибач. Ми не хотіли сваритися. Ми просто… хочемо жити самі», — сказав він.
Вона відступила до коридору, але не запросила зайти.
«Я все зрозуміла, синку. Але тобі краще поки що не приходити. Живіть там без мене. Нехай у вас буде по-своєму. Так спокійніше. Менше сліз», — її голос був глухим.
«Мам…» — голос Олеся здригнувся. — «Ти ж знаєш, ми просто хотіли… як краще. Для нашої родини».
Лідія Степанівна стояла мовчки, потім тихо, майже зізнаючись, сказала:
«А ти подумав, як це бачити, як твій син віддаляється? Наче я перешкода? Наче мої речі — сміття?»
«Ти не перешкода. Просто… нам треба було навчитися бути сім’єю. Своєю. Без тиску. Без чужих рішень. Ми тебе любимо».
Вона дивилася в підлогу, дивлячись кудись повз нього:
«Я, може, й давила. Але від любові. Я ж думала, допомагаю. Щоб ви не наробили дурниць».
«Я знаю. Але тепер — нехай усе йде своєю чергою. Ми не хочемо війни. Просто хочемо жити нашим життям».
Вона кивнула, але не сказала більше жодного слова. Не запросила всередину, не пригостила обідом. Він постояв, потім розвернувся і повільно спустився сходами.
Коли повернувся, вдома було напівтемно. Софія гладила постільну білизну, рухалася повільно, як у півсні. У кімнаті стояв легкий запах тепла і затишку — чистий, свіжий, її запах. Він підійшов, обійняв її ззаду. Міцно, ніби складав себе цим рухом. Немов у цих обіймах було все, що він не міг сказати словами.
Вона не обернулася, але й не усунулася.
«Як з’їздив?» — спитала тихо, не обертаючись.
«Поговорили. Вона… все зрозуміла. Але сказала, що краще поки що дати час. Залікувати рани».
Софія кивнула, продовжуючи гладити, ніби ці слова були очікуваними. І трохи полегшували напружену тишу навколо.
«Ну, нічого…» — тихо сказала вона. — «Мине час — її відпустить. Ми ж нічого такого їй не зробили. Просто збудували свій дім».
Він задумливо кивнув і пішов на кухню.
Пізніше, лежачи в ліжку, він тихо спитав:
«Скажи… ти мені тоді повірила, коли я пообіцяв будувати? А я ж міг обдурити. Піти».
Софія довго мовчала, дивлячись у темряву, що ховала їхні страхи:
«Я все розуміла. Розуміла, що можу втратити все. Але чомусь… вірила тобі. Твоїм рукам».
Він видихнув:
«І повір, я це оцінив. Я це пам’ятатиму завжди».
«А я оцінила те, що ти вибрав нас. Свою родину».
За місяць вони переїхали до хати. Пахло деревом, новою фарбою, свіжою побілкою. Софія розвішувала штори, складала речі. Олесь прикручував полиці, лагодив кран. Їхня донечка спала в дитячій, загорнута в плетений плед, який Софія обрала ще до народження.
Софія кілька разів набирала номер Лідії Степанівни. Без особливої надії, просто щоб почути гудки — як нагадування, що зв’язок все ще можливий. Слухала рівні сигнали, дивлячись у стіну. Потім повільно клала слухавку, і щоразу здавалося, що цей дзвінок був важливішим, ніж вона готова визнати.
Олесь одного разу надіслав матері фотографію новонародженої — маленьку, беззахисну, як міст. У відповідь прийшло одне слово:
«Прийнято».
Він показав повідомлення Софії. Та кивнула:
«Нехай буде так. Головне, що вона тепер знає. Знає своє місце».
Після двох місяців у хаті, що стала справжнім домом, Софія сиділа на ґанку з кухлем гарячого трав’яного чаю. Поруч у візочку спала донька. Олесь лагодив хвіртку, тихо лаючись на тугі цвяхи. Було тихо. Без чужих голосів, оцінок, без старих, чужих предметів у домі.
Тиша була їхня. Як і дім. Як і все, що вони збудували — за цеглиною, через страхи, сварки, вибори. Самі, удвох. Свій, український, незалежний простір.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
