І ти справді думала, що він тебе захистить, чи просто в очі заглядала, як те цуценя, поки вони твої гроші в руках крутили?
Ти ж бачила, як він на матір дивиться — наче на ікону, а на тебе — як на додаток до пральної машинки. Де твоя гордість була, коли вона твій посуд у смітник несла, бо він «не вписується в інтер’єр»?
Вадим стояв у дверях спальні, крутячи в руках порожню коробочку від ювелірки. Олена навіть не здригнулася, хоча серце тьохнуло десь під ребрами.
— Де вони? — голос чоловіка був холодним, як лютневий ранок.
— Про що ти? — вона відірвалася від вікна, де сіре небо обіцяло затяжний дощ.
— Запонки. Срібні, з гравіюванням. Ті, що батько дарував. Учора ще тут лежали, мама бачила.
З-за спини Вадима, мов тінь, випливла Світлана Василівна. На ній був новий шовковий халат — той самий, який вона змусила сина купити наступного дня після свого приїзду, заявивши, що в цій квартирі «протяг і бідність».
— Не чіпала я твоїх запонок, Вадиме. Нащо вони мені? — Олена намагалася говорити спокійно, хоча всередині вже все закипало.
— А хто тоді? — чоловік зробив крок уперед. — Ми з мамою точно не брали.
— Може, десь закотилися? Подивіться під комодом…
— Перевірили вже все, — перебила Світлана Василівна. Голос у неї був такий лагідний, аж нудило. — Оленко, дитино, ми ж розуміємо… У вас там, у вашому містечку біля станції, мабуть, важко з грошима було. Якщо ти їх здала чи просто «позичила» — так і скажи. Вадим не сваритиметься, він у мене добрий.
— Я. Нічого. Не. Брала, — відчеканила Олена.
— Тоді де вони поділися? — свекруха підійшла майже впритул, обдавши запахом дорогих парфумів, за які теж платив Вадим із їхнього спільного бюджету. — Чи ти думаєш, ми тут усі сліпі?
В Олени в горлі став такий ком, що дихати було важко. Чотири місяці вона ковтала образи. Мовчала, коли свекруха винесла на смітник стару вишиту серветку, яку ще прабабуся робила, назвавши її «пилозбірником для селюків». Мовчала, коли Вадим лише підтакував матері в усьому. Мовчала, коли її повчали, як правильно різати хліб і як дивитися на чоловіка.
— Вибачся перед мамою, — Вадим примружив очі. — Вона за тебе переживає, а ти вовком дивишся. Це ж пам’ять про батька.
— За що я маю вибачатися? За те, що не крала?
— Значить, не будеш? — він різко розвернувся і вийшов.
Світлана Василівна затрималася на порозі. Вона оглянула Олену з ніг до голови — повільно, з такою зневагою, наче перед нею була не невістка, а пляма на паркеті.
— Дитино, ти ще зрозумієш, як тобі пощастило. Інша мати таку невістку синові давно б виставила за двері. Але ми люди терплячі.
Олена дочекалася, поки кроки затихнуть, дістала телефон і набрала один-єдиний номер.
— Діду… Приїдь. Будь ласка.
Микола Іванович приїхав у суботу, якраз коли вся «сім’я» сідала обідати. Від нього пахло полем і добротним тютюном. Олена відчинила двері, і дід лише глянув їй у вічі — йому не треба було пояснень. Він усе зрозумів по тому, як вона стискала краї светра.
Він мовчки повісив свою стару куртку на дорогий італійський гачок, навіть не питаючи дозволу. З кухні почувся голос Вадима:
— Хто там ще припхався?
Чоловік вийшов у коридор, побачив діда й скривився, наче лимона з’їв.
— Ви чого тут забули? Ми гостей не чекали.
Микола Іванович поставив свою сумку біля стіни, вирівняв спину. Плечі в нього були широкі, руки — в мозолях від важкої праці, а погляд такий, що Вадим мимоволі зробив крок назад.
— За онукою приїхав. Забираю її.
— Куди це? Це наша квартира! — Вадим випнув груди, намагаючись здаватися господарем. — Вимітайтеся звідси! Ваша порода тільки нерви псувати вміє, та ще по кишенях нишпорити!
Дід повільно повернув голову, глянув на нього так, наче той був настирливою мухою. Потім перевів погляд на Світлану Василівну, яка завмерла біля кухонних дверей з рушником у руках.
— Це я купив цю квартиру онуці, — голос діда був рівним, але в ньому відчувалася сила металу. — Землю продав, трактор продав, усі заощадження за все життя віддав, щоб дитина куток свій мала. А ти хто тут такий, хлопче? Додаток до дивана? Чи просто паразит, який на всьому готовому сидить?
Вадим відкрив рота, щоб щось викрикнути, але дід уже пройшов повз нього до ванної кімнати. Він не поспішаючи нагнувся до стояка, знайшов головний кран і повернув його до упору. Вода в трубах зашуміла і раптово стихла.
— Що ви собі дозволяєте?! — Світлана Василівна кинулася до нього, ледь не впустивши свій дорогий посуд.
— Квартира оформлена на мене, — спокійно відповів Микола Іванович, обтрушуючи руки. — Я за все плачу, я й господар. Води не буде. Світло теж зараз оформимо.
— Це незаконно! Я в поліцію подзвоню! — заверещала свекруха.
— Дзвоніть, — дід кивнув. — Розкажете поліції, як ви в чужій хаті живете і господиню крадійкою називаєте. Олено, збирай речі. Бери тільки те, що твоє.
Олена зайшла до спальні. Руки нарешті перестали тремтіти. Вона складала одяг спокійно, майже механічно. За стіною було чути, як Вадим щось кричав про «права чоловіка», а Світлана Василівна вимагала негайно викликати адвоката.
Коли вона вийшла з невеликою сумкою, дід чекав її біля порогу.
— Ходімо, сонечко.
— Стійте! — Вадим перегородив шлях. — Ти так просто не підеш! Ти маєш вибачитися перед мамою за цей цирк! Або я… я подам на розділ майна!
Дід зупинився і глянув на зятя з ледь помітною усмішкою:
— Яке майно ти ділити зібрався, соколе? Телевізор, що в кредит взяли? Чи халат материн? Квартира — це подарунок онуці. Документи в порядку, дарча на неї оформлена. Можеш перевірити, якщо грамоти вистачить.
Вадим онімів. Він дивився на Олену так, наче вперше її бачив.
— Яка дарча? Ми ж родина… ми мали разом…
— Ти нічого не мав, крім амбіцій, — відрізав дід. — Розмова закінчена.
Вони вийшли в під’їзд. За спиною гримнули двері — мабуть, Вадим від люті штовхнув тумбочку. З квартири долинув істеричний крик свекрухи про «невдячних людей» і «зіпсоване життя синочка».
Вже в машині Микола Іванович завів двигун і глянув на Олену.
— Розлучишся?
— Сама подам завтра ж.
— Правильно. Квартира твоя, не переживай. Хай судяться, скільки влізе, закон на нашому боці. — Він рушив з місця. — А запонки ті… я так думаю, вони в сумці свекрухи лежать. Вона їх спеціально сховала, щоб тебе до ніг притиснути, щоб ти винною себе почувала.
Олена мовчала, дивлячись, як повз пропливають знайомі будинки. Але всередині щось, що стискало її останні місяці, нарешті розтиснулося. Вона вперше за довгий час вдихнула на повні груди.
Розлучення не було довгим. Вадим спочатку погрожував, потім присилав жалісливі повідомлення, але на засідання не з’явився. Квартира залишилася за Оленою — дід усе прорахував юридично грамотно ще тоді, коли купував.
Через місяць Світлана Василівна подзвонила знову. Але голос її був уже не той — не було в ньому тієї металевої зверхності. Він став якимсь тонким і майже плаксивим.
— Оленко, ну не можна ж бути такою жорстокою. Ми ж рідні люди були.
— Були, Світлано Василівно.
— Може, зустрінемося? Поговоримо по-людськи? Нам так важко зараз…
— Нам нема про що говорити.
— Ти хоч знаєш, що в нас робиться? Тамара приїхала! Сестра моя старша! Вона тепер…
Олена просто вимкнула телефон. Тамару вона пам’ятала — грізна жінка з важким поглядом, яка все життя пропрацювала на керівній посаді в якомусь суворому управлінні. Світлана Василівна її завжди побоювалася, хоча перед іншими вдавала з себе королеву.
Ще через тиждень Олена випадково побачила Вадима біля великого супермаркету. Він виходив із двома забитими пакетами, якось дивно зсутулившись. Побачивши колишню дружину, він завмер, ніби хотів втекти, але потім просто опустив плечі.
— Привіт. Як ти? — запитала Олена просто з ввічливості.
— Та… нормально, — він смикнув плечем, перехоплюючи важкі сумки. — Тамара приїхала. Тепер з нами живе.
— І як вона?
— Не знаю… — він відвів огляд. — Вона там усе під себе переробила. Каже, якщо вона старша в родині, то всі мають її слухати. Мама тепер на кухні з шостої ранку, готує сніданки на всіх. Тамара склала графік: хто коли прибирає, хто скільки води витрачає. Я вчора на десять хвилин з роботи запізнився, так вона мою вечерю в раковину висипала. Сказала, що в цій хаті дисципліна — понад усе.
Олена на мить уявила цю картину: Світлана Василівна в фартуху, без свого ідеального манікюру, біля плити. І Тамара — як наглядач, що контролює кожен рух. Михайло, який раніше навіть чашку за собою не мив, тепер ходить по струнці.
— А чого не з’їдете?
— Вона не дозволяє. Каже, що родина має бути разом. Під наглядом. — Він підняв очі, і в них було стільки розпачу, що Олені на секунду стало його шкода. — Оленко, може… може ти поговориш з дідом? Нехай воду ввімкне нормально, ми ж з’їдемо, обіцяю. Світло хай підключить…
— Ви вже з’їхали, Вадиме. П’ять місяців тому. Просто ви цього не помітили.
Він кивнув, стиснув щелепи й пішов до зупинки, згинаючись під вагою пакетів з продуктами, які тепер купував за чітким списком тітки Тамари.
Олена дивилася йому вслід і не відчувала ні злості, ні радості. Просто порожнеча. Життя — дивна річ. Воно не завжди карає судом чи штрафом. Іноді воно просто привозить до тебе родичку з характером і залишає її жити у твоїй вітальні.
Навесні дід знову приїхав. Привіз саджанці малини й домашній сир. Поставив коробку в коридорі, пройшов на кухню. Олена дістала той самий дерев’яний піднос, який свекруха хотіла викинути. Вона тоді в останній момент витягла його з купи сміття. Тепер він був відреставрований і займав почесне місце на стіні.
Заварила чай з травами, нарізала свіжого хліба. Микола Іванович сів, оглянув кімнату.
— Гарно в тебе. Спокійно.
— Спокійно, діду. Дуже.
Вони пили чай, і за вікном уже гойдалися перші зелені листочки. Дід довго мовчав, а потім запитав:
— Вадима бачила?
— Бачила. Каже, Тамара там усім керує. Світлана Василівна тепер на господарстві, а він — на побігеньках.
Дід усміхнувся в сиві вуса, допив чай.
— Значить, справедливість є. Кожен отримав те, що сам іншим роздавав.
Він підвівся, підійшов до вікна, довго дивився на сонце.
— Трактор я не дарма продав, Оленко. Сорок років він мені служив, але не шкода. Є речі, які не купуються і не продаються. Гідність, наприклад.
Вона підійшла й обійняла його. Він пахнув домом, спокоєм і тією силою, яку неможливо зламати ніякими запонками чи криками.
— Дякую, діду. За все.
— Саджанці посади на балконі, — сказав він уже в дверях. — Малина вона така — якщо за нею доглядати й дати їй волю, вона розростеться і буде солодкою. Головне — не давати бур’янам її глушити.
Коли він пішов, Олена повернулася на кухню. У квартирі панувала тиша. Але це була не та гнітюча тиша, від якої хочеться втекти, а жива, тепла тиша власного дому.
Вона згадала, як мила ці вікна перед весіллям, мріючи про щастя. Тоді вона не знала, якою ціною дід здобув для неї цей спокій. Не знала, що він вибирав між своєю справою життя і її майбутнім.
Тепер вона це цінувала по-справжньому.
Олена відчинила кватирку. В кімнату ввірвалося весняне повітря — свіже, з присмаком надії. Вона глибоко вдихнула.
Десь там Вадим зараз, мабуть, миє підлогу під наглядом тітки. Світлана Василівна чистить цибулю, боячись зайвий раз зітхнути. Вони отримали своє. Кожен стільки, скільки зміг витримати.
Олена подивилася на коробку з саджанцями. Завтра купить гарні горщики, землю і висадить їх. Буде поливати й чекати на перші ягоди. Як казав дід: дай людині волю, не души її — і вона розквітне.
Вона налила собі води з того самого крана, який колись був перекритий. Вода текла чиста й прозора. Тепер усе тут було її — і цей звук, і це повітря, і це право бути собою.
Засинаючи того вечора, вона думала про те, що деякі втрати — це насправді найбільші здобутки. Дід продав трактор, щоб вона купила собі свободу. І це була найкраща угода в їхньому житті.
А ті срібні запонки… Вони, напевно, так і лежать десь у потаємній кишені Світлани Василівни, серед графіків прибирання та невиплачених кредитів. Нехай лежать. То вже зовсім інша, чужа історія, до якої їй немає ніякого діла.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
