Найдорожчих людей ми не обераємо, вони нам послані Господом.
Усі ми з любов’ю вимовляємо перше тепле та рідне слово «мама». Та немилозвучний антонім до нього — «мачуха» — трішки ріже вухо, викликає зовсім не симпатію, а неприязнь та недовіру. Тільки не в Марії, бо вона понад сімдесят років називала свою мачуху мамусею. За матеріалами
…Народилася Марія 1940-го, та коли дівчинці виповнилося всього два рочки, її матусі не стало. Маленька дівчинка Марійка залишилася з батьком. Мешкали вони з ним в маленькому містечку, де її тата — вправного кравця — всі знали та гарно шанували.
Наче дивний сон зі свого далекого дитинства, пригадує Марія, як невдовзі після того, як мами не стало в майстерню до батька, двадцятисемирічного красеня-вдівця, часто почали навідуватися молоді жінки не лише з їхнього, а й з навколишніх сіл. Та найбільше їй запам’яталася миловидна дівчина, котра щодня приносила для неї та її батька смачну гарячу домашню їжу, таку смачну, як їй рідні мама колись готувала. Та дівчина завжди гладила маленьку Марічку по голівці й час від часу радувала її маленькими подаруночками.
А коли Марійці виповнилося вже чотири рочки, одного разу батько взяв маленьку дівчинку на руки, міцно пригорнув і так щиро промовив зі слізьми на очах, киваючи в бік дівчини:
— Дивися, Марійко, це твоя мамуся Міля. Твоя рідна мамуся вже, на жаль, на небесах. Вона бачить тебе звідти, гарно чує, щиро любить, охороняє і турбується про тебе повсякчас. Та віднині ти маєш слухати свою мамусю Мілю.
Дівчинка й дивитися не хотіла в бік своєї «новоспеченої» матері. Натомість вже надто пильно вдивлялася в небесну блакить, наче з-за поодиноких купчастих хмар мав з’явитися образ рідної неньки, лагідної та ніжної. Та він все ніяк не з’являвся…
А тим часом Петро з молодою дружиною зажили щасливо в шлюбі, Марійка теж потягнулася серцем до доброї Мілі, але щастя родинне було вже аж надто коротким. У країні були нелегкі часи. 1944-го всіх чоловіків з їхнього містечка забрали на захист рідної Батьківщини. Пішов з чоловіками і сам Петро. Тоді бабуся, матір його покійної прешої дружини, вирішила забрати Марійку до себе, щоб та не жила з чужими людьми.
— Від мене пішла моя рідна донечка і не хочу, щоби мачуха нерідна виховувала з мою внучку, — плакала вже немолода жінка.
Тоді Марійка вперше почула слово «мачуха», хоч і не розуміла, що воно означає. А Міля, пригадує зараз вже доросла жінка, з тремтінням у голосі впевнено відповіла її бабусі:
— Не віддам цю дитину, люблю я її дуже, наче рідну люблю. Вона — моя єдина надія. Петро повернеться — і ми заживемо щасливо, як жили досі.
А тоді пригорнула лагідно Марійку так, що та ще й досі пам’ятає, якими теплими були тоді мамусині руки.
…Врешті настав довгоочікуваний День Перемоги. У домі Петра Федорціва всі раділи — господар повернувся здоровим та радісним, повним сил. Тішилися сусіди, що, мовляв, зберіг Петра Господь, аби його донечка не залишилася круглою сиротою, хоч була й не одна.
А вже згодом, через деякий час, в Марійки один за одним народилися два маленьких братики, котрих батько любив до нестями, світа в них не чув. Любив він і Марійку, проте їй тоді здавалося, що тато прихильніший до маленьких хлопців, адже він дуже гордився ними — і вона ревнувала його.
Коли Марійка пустувала, тато міг її насварити. А як побачила це мамуся Міля, тоді обіймала дівчинку й суворо казала чоловікові:
— Не дам тобі так вести себе з дитиною! Ти не маєш права. Вона наша надія і розрада.
— Я не маю права? — дивувався Петро і раптово вистигав, адже в глибині душі тішився щирим материнським ставленням своєї другої дружини до його рідненької доньки Марійки.
У 1952-му, коли дівчинці виповнилося 12 років, народилася сестричка Оля. Минали роки і Марія вдало вийшла заміж, мала хорошого та турботливого чоловіка, мала улюблену роботу, виховала разом із чоловіком дочку, вивчила її. А Оля, вийшовши заміж дуже юною, розлучилася з чоловіком-невдахою. І хоч мала двох маленьких синів, вирішила їхати до Німеччини на заробітки. Батьки відмовляли її, просили пошкодувати дітей, але вона разом із хлопчиками таки поїхала на чужину.
Щойно влаштувалася, знайшла роботу, як почалася масова депортація. Тоді Ольга відразу подала оголошення в одну з газет, адже заміжжя було для жінки єдиним шансом втриматися в чужій країні, бо жінці важко одній. На оголошення відгукнувся заможний розлучений німець, у котрого не було дітей. Згодом він одружився з Ольгою — і вона з дітьми нарешті зажила щасливо, але й про свою родину вона ніколи не забувала.
Щоліта Оля приїжджала до батьків, а її чоловік не був в Україні жодного разу. Коли жінка з дітьми поверталися додому, сусіди нашіптували, що він за її відсутності щодня приводив додому іншу. З роками Ольга й сама переконалася в невірності чоловіка, хоча завжди навіть не хотіла вірити в те, та зважилася розлучитися з ним вже в зрілому віці. Щоправда, потім пошкодувала, бо за чотири місяці після розлучення його не стало. Свою велику та простору квартиру в центрі Дрездена, віллу у Франції та автомобіль її колишній чоловік заповів сестрі.
Згодом старший Ольжин син сказав, що не хоче жити на землі чужинців — і повернувся в Україну, тут вдало одружився. Молодший побрався з дочкою українських емігрантів і мешкає нині в Німеччині. Ольга теж там, живе окремо від сина.
…Після того, як її батька не стало Марія з Ольгою почали частіше навідуватися до своєї самотньої мамусі, бо вона почувалася дуже засмученою, в очах постійно була якась туга за прожитими роками. Хоча й жила з молодшим сином, а неподалік мешкав старший, та як не стало її коханого Петра стала себе недобре почувати. Але воно й не дивно, бо їй виповнилося 90 років, стільки прожито щасливих років з хорошим чоловіком.
Торік сьомого грудня Марія відзначила 75. Привітати її приїхала єдина донька Софія із чоловіком, єдина внучка Христина. Та як тільки велика та дружня родина сіла за святковий стіл, як почувся дзвінок телефону. Марія взяла слухавку й почула тривожний голос молодшого брата:
— Мамусі не стало…
— От що значить справжня мачуха, — і вперше за всі 71 рік Марія вимовила це нерідне і чуже їй слово, вмиваючись слізьми. — Все життя вона зігрівала мене своїм теплом, а в такий урочистий для мене день обдала справжнім холодом. Не даремно рослинка називається мати-й-мачухою: з одного боку її листочок теплий та ніжний, як мамина долоня, а з другого холодний, мов справжня долоня мачухи… Аж нині я відчула цей дивний та неприємний холод.
…До відправлення поїзда залишалася всього одна година. Покинувши на столі нечіпані вишукані страви та різні смаколики, Марія та її рідні швидко мчали на вокзал. Іменинниця їхала провести в останню дорогу свою улюблену та рідненьку мамусю-мачуху…
Марія ПОЖАРНЮК
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
