Не вийшло щастя.
Роман ще зі школи любив Марічку, батьки навіть один одного називали сватами. І до армії дівчина його випроводжала, та не дочекалася. Коли поступила в інститут до Львова, їй закрутив голову син партійців. А Роман хто? Син тракториста і доярки. Тим паче, Маріччина мати допiкала дочку: «Кого ти чекаєш? Хочеш мати таку долю, як у мене? За коровами світу не бачити? А тут така нагода!» І дівчина послухалася. До Романового дембеля лишилося кілька місяців. За матеріалами
Коли він вертався у рідне село, просто з автобуса пішов не до батьків, а завернув на куток, де жила Марічка. То був вечір. Схилився мовчки на паркан і вдивлявся в освітлені вікна. За ними бачив свою Марічку, яка клопоталася біля печі. Вона саме на свята нагодилася у гості. Хлопці переказували, що її багатий чоловік ще й разу не був тут, у селі. Все сама та й сама.
Тому вирішив раз і назавжди поговорити відверто. Гукнув сусідського хлопчину, дав цукерку і попросив, щоб покликав Марічку до воріт. Вона вийшла, а коли побачила постать в формі, зніяковіла. Навіть не чекаючи, що Роман хоче сказати, мовила одним духом:
– Женися, Романе. Бо я вже заміжня.
І побігла до хати.
Того ж вечора ошелешив батьків:
– Яку дівчину виберете, ту і візьму. Але дайте часу нагулятися.
Гуляв з півроку, допомагав батькам у господарці, на полі, був працьовитим, мав золоті руки. Біля хати звів літню кухню, новий хлів, прикрасив подвір’я дерев’яними фігурами, бо мав золоті руки. А тоді засватали йому дівчину Світлану із сусіднього села, яка тільки-но школу закінчила.
***
Жили молодята у Романових батьків. Спочатку все було добре. Світлана народила двох дітей. Роман як не на заробітках, то на полі хазяйнує. Діти підросли, а жінка й не думала працювати. Та у магазинчику неподалік звільнилося місце продавця, і вона нехотя пішла на роботу. З часом стала затримуватися і вертатися додому не в дусі.
Згодом Світлану приводили додому попід руки. Проторгувалася – гроші муcив закладати Роман. На його плечах були діти та господарство, але рятувати сім’ю вже було пізно. Жінка сварилася за ста грaмами, виносила з хати навіть дитячі речі.
Чи Роман не витримав такого життя, чи хто йому допоміг. Ще звечора він десь подiвся. До пізньої ночі чекали у хаті діти, а потім сповістили дідові й бабі. Романові батьки оббігали сусідів, знайомих, обнишпорили всі закутки у господарці, навіть до річки ходили, заглядали під верби. Та сина ніде не було – ніби під землю провалився. Так і сталося. Вранці мати спустила у криницю відро, і коли поглянула униз, то засмутилася: там був Ромко.
Довго відходила коли його не стало, жила ніби в тумані. Щодня ходила до сина. Плaкала, обіймала хрест, цілувала на фото таке рідне обличчя. Заспокоївшись, присіла на лавочку і не зводила погляду з пам’ятника. Враз впали у вічі дві дати: день народження 19.06.1966 і день, коли його не стало 6.09.2006. П’ять «шісток» і три «дев’ятки»!
Відразу спливло у пам’яті, як привезли додому малого Ромку. Її бабуня, яка в околиці була знаною знахаркою, вийшла на поріг, тримаючи у руках старезну пошарпану Біблію. Дитя враз заплакало, заверещало. «Оті «шістки» йому життя змарнують» – прогугнявила тоді баба. Романова мати враз пригадала, що син для свого весілля вибрав нездалий день – оженився 6.06! І діти його теж народилися у «шістки»: у червні – 16 і 26!
***
Після Романової сepті Світлана не одумалася. Так і не взяла себе в руки. Люди переказували свекрам: то на базарі у Львові її бачили, то у Радехові. А то якось надійшла листівка найменшому, Михасику, аж з далеких країв.
– Поз-драв-ляю, си-нок, з і-ме-ни-на-ми, – прочитав хлопчик по складах.
– Чого її туди занесло?! – баба, роздумуючи, крутила в руках ту листівку. – Чи не на зарібки поїхала? – дивувалася вголос.
А хлопченя раділо цьому замусоленому папірцю ще довго. Коли Романа не стало, його старенькі батьки забрали до себе внуків. Ростили, ставили на ноги. Дякувати Богу, діти не вдалися у Світлану. Виросли чемними, добрими, працьовитими, як і Роман. Старша, Марічка, яку Роман назвав на честь першої дівчини, вдало вийшла заміж. Михась закінчував школу.
Одного весняного ранку, коли перед уроками виходив з двору, під самим парканом угледів… жінку, яка лeжала обличчям до землі.
– Бабцю, ходіть сюди! – крикнув до Романової матері, яка якраз проціджувала молоко. Зачувши внука, пошкандибала до воріт, спираючись на палицю.
– Онде хтось лежить…
Бабця схилилася, перевернула жінку і обiмліла:
– Йой, то ж твоя мама! – сплеснула в долоні, а Михась відсахнувся.
Важко було признати колишню Світланину красу.
Тормосили за плечі, плескали по лиці, але жінка не ворушилася.
– Не стало її, – стиха мовила медичка.
Уже згодом Романова мати, якій не давало спокою бабине пророцтво, порахувала: Світлани не стало рівно через 6 років, 6 місяців і 6 днів після Романа.
Минули роки. Михась одружився зі своєю однокласницею. А Марічка, яка вже давно вийшла заміж, та все не народжувала, раптом сповістила радісну новину – нарешті чекає дитинку! Бабуня тішилася (дід не дожив до того дня): може, хоч тепер бідолашні сироти матимуть щасливе життя.
Щороку усі хатні ходили на місце вічного спочинку у день народження і день коли Романа не стало. Хоч Світлана була непутяща, та бабуня теж щороку наказувала внукам йти до неї. Тож і цього року провідали її у день смepті. Тільки-но вернулися до хати і переступили поріг, як подзвонив зять: Марічка народила хлопчика! Усі раділи, лише Романова мати скрушно хитала головою. Хлопчик з’явився на світ у той день, коли не стало Світлани. Рівно через… 6 років.
Автор Юлія ШЕВЧУК, Львівська область.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
