У маленькій затишній кав’ярні в центрі Львова пахло корицею та свіжою випічкою. За кутовим столиком сиділи дві жінки, на перший погляд — повні протилежності, які дивом доповнювали одна одну.
Марина — світла, усміхнена, у м’якому кашеміровому светрі кольору пудри. Її обличчя випромінювало той особливий спокій, який буває лише у жінок, що почуваються коханими.
Юлія — гостра, з ідеальним каре та холодним поглядом сірих очей. Вона завжди була вдягнена «з голочки», але в кожному її русі відчувалася напруга, наче вона щомиті чекала удару.
Вони товаришували ще з першого курсу університету. Разом переживали перші невдачі, ділили одну пачку мівіни в гуртожитку і знали одна про одну все: від першого поцілунку до кольору зубної щітки.
— Юль, ти знову лише каву? — Марина стурбовано подивилася на подругу. — Візьми той штрудель, він тут неймовірний. Ти зовсім змарніла на своїй новій роботі.
— Робота вимагає форми, Марин. Це тобі добре — фріланс, квіти на підвіконні, Павло приносить сніданок у ліжко, — Юлія посміхнулася, але очі залишилися холодними. — Не всім так щастить із чоловіками.
— Це не щастя, це праця, — м’яко заперечила Марина. — Ми з Павлом теж через багато що пройшли. Пам’ятаєш, як на початку жили в орендованій «хрущовці» з тарганами?
Юлія відпила ковток гіркої кави.
Вона пам’ятала. Але вона також пам’ятала, як Павло дивився на Марину тоді — і як він дивиться на неї зараз, через десять років шлюбу. З обожнюванням.
«Чому вона? — щоразу пульсувало в голові Юлії. — Ми ж однакові. Я навіть краща. Я освіченіша, я більше заробляю, я тримаю себе в залізних рукавицях. Чому їй — усе, а мені — лише порожня квартира і чергові побачення на одну ніч?»
— До речі, про Павла, — продовжила Марина, не помічаючи бурі в душі подруги. — У нього скоро ювілей, тридцять п’ять. Я хочу влаштувати сюрприз. Допоможеш мені з організацією? Ти ж у нас майстер планування.
— Звісно, люба. Як я можу відмовити? — Юлія відчула, як усередині щось солодко й боляче стислося. — Що саме ти задумала?
— Хочу зібрати всіх друзів у заміському комплексі. Орендувати будиночок, зробити зону з фотографіями — вся наша історія з самого початку. І головне — я замовила той годинник, про який він мріяв три роки.
Юлія слухала, а перед очима стояв образ Павла: високий, із міцними руками, спокійним голосом і неймовірним почуттям гумору. Він був тим самим «кам’яним муром», якого вона шукала все життя.
— Ти занадто його балуєш, — кинула Юлія, намагаючись змінити тон. — Чоловіки від цього псуються.
— Павло — ні. Він особливий, — Марина замріяно подивилася у вікно. — Знаєш, Юль, я іноді думаю: якби не ти, я б ніколи з ним не познайомилася. Пам’ятаєш ту вечірку, куди ти мене витягла?
— Пам’ятаю, — коротко кинула Юлія.
Вона пам’ятала ту вечірку навіть краще за Марину. Бо саме вона, Юлія, тоді першою поклала око на Павла.
Вона готувалася, вибирала сукню, репетирувала жарти. Але він весь вечір не зводив очей з «сірої мишки» Марини, яка просто сором’язливо посміхалася в кутку.
Саме тоді в серці Юлії народилася маленька чорна зернина.
За десять років вона проросла у величезне дерево, коріння якого тепер отруювало кожну хвилину їхньої дружби.
Підготовка до ювілею тривала місяць. Юлія стала частим гостем у домі Марини та Павла. Вона допомагала вибирати меню, домовлялася з декораторами та спостерігала.
Вона бачила, як Марина забуває закрити тюбик зубної пасти, що дратувало Павла (хоч він і мовчав). Бачила, як Марина занурюється у свої малюнки, забуваючи приготувати вечерю.
— Ой, Паш, вибач, я зовсім запрацювалася, — виправдовувалася Марина, коли чоловік повертався з офісу. — Зараз щось замовлю.
— Нічого, Мариш, відпочивай, — втомлено відповідав він, обіймаючи дружину.
Юлія, яка в цей час «випадково» затримувалася у них, щоб обговорити колір серветок, перехопила його погляд.
У ньому була втома. Не від дружини, а від побуту, який вона не вміла або не хотіла організовувати.
— Знаєш, Павле, — якось сказала Юлія, коли Марина вийшла на балкон поговорити по телефону, — я просто дивуюся твоєму терпінню. Марина така творча, така неземна. Але іноді мені здається, що вона зовсім не цінує того, скільки ти на себе береш.
Павло підняв на неї очі.
— Вона така, яка є, Юль. Я кохаю її за це світло.
— Звісно. Світло — це прекрасно. Але чоловікові іноді потрібен не просто ліхтарик, а партнер. Хтось, хто розуміє ціну його зусиль.
Павло нічого не відповів, але Юлія помітила, як він на мить замислився.
Зерно заздрощів нарешті почало давати перші плоди — не у Марини, а в голові її чоловіка.
Юлія діяла обережно. Вона була ідеальною подругою: завжди готова вислухати Марину, допомогти їй із покупками, порадити найкращого косметолога.
Марина довіряла їй беззастережно.
— Юлька, ти мій ангел-охоронець, — казала Марина, обіймаючи її. — Що б я без тебе робила?
— Для того й потрібні подруги, — відповідала Юлія, відчуваючи, як холодний розрахунок витісняє залишки совісті. — Ми ж як сестри, правда?
Ювілей Павла став тією точкою неповернення, яку Юлія готувала роками.
Вечірка в заміському комплексі була бездоганною — завдяки зусиллям Юлії, зрозуміло.
Марина, як завжди, літала в хмарах, насолоджуючись атмосферою, поки Юлія контролювала офіціантів, музику та настрій гостей.
— Ти просто неймовірна, Юль, — сказав Павло, підійшовши до неї біля барної стійки. — Марина казала, що без тебе тут був би хаос. Дякую, що ти в неї є.
— Я роблю це, бо вона моя найкраща подруга, — Юлія на мить торкнулася його руки, затримавши пальці на секунду довше. — І тому, що ти заслуговуєш на ідеальне свято. Тобі часто доводиться бути сильним за двох, Павле. Я це бачу.
Він нічого не відповів, але Юлія помітила, як він відвів погляд.
Ця маленька тріщина у фундаменті їхнього шлюбу ставала дедалі помітнішою.
Того вечора Марина перебрала з ігристим. Вона сміялася, танцювала, а потім просто заснула в одному з номерів комплексу ще до того, як свято закінчилося.
Павло залишився на терасі один, втомлено дивлячись на зірки. Юлія з’явилася поруч безшумно, з двома келихами.
— Вона спить? — тихо запитала вона.
— Так. Затомилася, — Павло зітхнув.
— Марина завжди була як дитина. Емоції через край, а потім — повне виснаження. — Тобі не важко бути їй батьком? — Юлія підійшла ближче. — Чоловікові іноді хочеться бути просто чоловіком. Мати поруч жінку, яка не просто малює картини, а розуміє, як працює цей світ. Яка може підтримати не лише словом «все буде добре», а й конкретною порадою.
Павло вперше подивився на Юлію не як на подругу дружини, а як на жінку.
Вона стояла в елегантній чорній сукні, холодна і водночас красива, як нічний ліс.
— Ти дуже змінилася за ці роки, Юль. Стала іншою.
— Я просто перестала ховатися за спиною Марини, — прошепотіла вона. — Я завжди була поруч, Павле. Ти просто не хотів бачити.
Тієї ночі нічого не сталося, але тріщина заздрощів почала діяти.
Протягом наступних місяців Юлія стала для Павла «необхідним повітрям».
Коли в нього виникали проблеми в бізнесі, Марина казала: «Ой, сонечко, не переймайся, давай краще поїдемо в Карпати на вихідні».
А Юлія приїжджала до нього в офіс із готовими розрахунками та контактами юристів.
— Марин, ти не образишся, якщо я сьогодні затримаюся? Юля допоможе мені з аудитом, — казав Павло, уникаючи погляду дружини.
— Звісно, любий! Юлька — золото, вона в цих цифрах краще за всіх розбирається. Передавай їй привіт! — Марина щиро посміхалася, продовжуючи розписувати чергове полотно.
Вона вірила подрузі більше, ніж собі. Вона розповідала Юлії про всі їхні інтимні проблеми, про страхи Павла, про його слабкості.
Юлія збирала цю інформацію, та відкладала.
Непопроавне сталося восени. Марина поїхала на пленер до Франції на два тижні.
Це був ідеальний момент. Юлія прийшла до Павла додому з ігристим та вечерею.
— Маринки немає, дім порожній. Подумала, тобі буде сумно, — сказала вона, по-господарськи проходячи на кухню.
Вечір за розмовами переріс у те, чого Юлія прагнула всі ці роки.
Коли Павло вранці прокинувся і побачив поруч Юлію, він відчув жах. Але Юлія була готова.
— Тобі не треба виправдовуватися, Павле. Це не помилка. Це те, що мало статися давно. Ти ж сам знаєш, що з Мариною ви живете у вигаданому світі. А тут — реальність. Я кохаю тебе. Кохаю так, як вона ніколи не зможе, бо вона кохає лише своє мистецтво.
Коли Марина повернулася, вона застала вдома порожнечу.
Павло пішов, залишивши лише коротку записку: «Я більше так не можу. Пробач».
Марина ридала на плечі у Юлії, не знаючи, що саме ця жінка всього три години тому вибирала нову квартиру для Павла.
— Юль, як він міг? Що я зробила не так? — кричала Марина, розмазуючи сльози по обличчю.
— Ти просто занадто хороша для нього, Мариш, — заспокоювала її Юлія, гладячи по волоссю. — Він тебе не вартий. Дай йому час, він перебентиться і зрозуміє, що втратив.
А за тиждень Марина побачила їх разом.
У тій самій кав’ярні, де вони колись пили каву.
Павло тримав Юлію за руку і сміявся — так, як раніше сміявся лише з нею.
Марина не влаштовувала сцен. Вона просто зайшла всередину і сіла за сусідній столик.
Юлія зблідла, а Павло опустив голову.
— Ти знала про нього все, Юль, — тихо сказала Марина. — Я розповіла тобі кожну його родимку, кожен його страх. Я довірила тобі свою душу, а ти використала її як інструкцію з пограбування.
— Я просто взяла те, що ти не вміла цінувати, — відрізала Юлія, повертаючи собі маску холодної впевненості. — Ти жила в ілюзії, Марино. Тобі потрібен був муз, а йому — жінка.
Минуло три роки. Павло і Юлія одружилися. У них народилася дитина.
Але щастя, побудоване на руїнах чужого життя, виявилося крихким.
Юлія тепер сама жила в постійному страху: вона знала, як легко можна вкрасти чоловіка, якщо знати його слабкості.
Вона стала підозрілою, контролювала кожен крок Павла, забороняла йому спілкуватися з жінками. Світло, яке він колись шукав у ній, перетворилося на задушливий контроль.
Павло все частіше згадував Марину. Її неорганізованість, її сміх, її недопиту каву і розкидані фарби. Він зрозумів, що Юлія дала йому порядок, але забрала душу.
Марина ж, пройшовши через пекло зради, вистояла. Вона почала писати зовсім інші картини — глибокі, сильні, повні болю і водночас неймовірної сили.
Вона більше не була «сірою мишкою». Вона стала жінкою, яка знає ціну дружбі й ціну собі.
Якось вони зустрілися на виставці. Юлія, постаріла від постійних нервів, і Марина — осяйна і вільна.
— Ти перемогла, Юль? — запитала Марина, проходячи повз.
Юлія нічого не відповіла. Вона міцно стиснула руку Павла, але він навіть не повернув голови в її бік.
Він дивився на картину на стіні — там була зображена жінка, що виходить із вогню, тримаючи в руках уламки розбитого дзеркала.
Заздрість може допомогти забрати чуже, але вона ніколи не навчить, як зробити це своїм.
Адже щастя неможливо вкрасти — його можна тільки створити разом. А те, що було вкрадено, завжди пахне полином.
Як ви вважаєте, чи варто мати незаміжніх подруг заміжнім жінкам?
Фото ілюстративне.
