Стефанія й Ольга дружили ще з дівоцтва. Разом ходили до школи, разом на вечорниці, разом і заміж виходили — правда, з різницею в рік. Їхні хати стояли поруч, через тин — городи, а через серце — довіра.

Стефанія мала добре життя: роботящий чоловік Михайло, двоє діточок, господарство — усе в лад і у злагоду. А Ольга — ніби й не гірше жила, та чоловік її Іван помер рано, ще коли їхній дочці Марійці було десять. Відтоді й жила Ольга одна.

— Та не журись, — казала їй Стефанія, — приходь до нас, як до себе.

І вона приходила: то на каву, то на пироги, то просто посидіти, поговорити.

Дружба їхня була міцна, як стара груша, що росла на межі між їхніми дворами. У будь-яку пору року вона шуміла гіллям — то сміхом, то порадою, то спільними сльозами.

Коли дочка Ольги, Марійка, вийшла заміж і поїхала жити аж у Полтавську область, жінка залишилася зовсім сама. Спочатку чекала дзвінків, листів, а потім звикла, що донька має своє життя.

Тоді ще більше почала триматися за подругу. Стефанія її ніколи не відганяла — і на Великдень, і на Різдво, і навіть на дні народження Ольга була, як рідна. Її навіть діти називали “тіткою Олею”.

Того року свято Покрови видалося особливо теплим. У Стефанії зібралася родина — діти приїхали з міста, Михайло приніс вино домашнє, стіл ломився від страв. І, звісно, була Ольга.

— Ну, от скажіть, де би я ще так добре відсвяткувала, як не у вас, — сміялася вона.

Посиділи весело, заспівали кілька пісень, згадали молодість. А коли всі вже розходилися, Стефанія, як завжди, допомогла Ользі зібрати рештки їжі у контейнер, щоб забрала додому.

На другий день, прибираючи після свята, Стефанія помітила, що немає обручки. Золота, широка, подарована Михайлом на 25 років подружнього життя. Вона пам’ятала, як знімала її перед миттям рук, клала на полицю біля мийки — і все. Зникла.

Перевернули всю хату — нема. Михайло мовчав, лише хмурився.

— Та не може бути, щоб хтось чужий, — сказала вона, більше сама собі. — Тільки свої були.

І от, лихе слово, лихий сумнів — промайнуло ім’я Ольги.

А може?..

Воно боліло їй, як заноза. Увечері вона не витримала, пішла до сусідки.

— Олю, ти випадково не бачила моєї обручки?

— Ні, а що сталося? — здивувалася та.

— Та після свята зникла. Я ж пам’ятаю, де клала…

В Ольги лице побіліло.

— Ти хочеш сказати, що я взяла? — тихо спитала.

— Та я не кажу, що взяла… просто… ніхто ж інший не міг…

Ольга довго стояла мовчки. Потім просто сказала:

— Ти мені не віриш?

— Та ні, але ж…

— Досить. Якщо я для тебе така, то й не треба мені більше ходити до вас.

І зачинила двері.

Після того вони не бачилися. Хоч жили поруч — стороною обходили. Груша на межі стояла тихо, ніби й їй соромно.

Стефанія злилася, потім плакала, потім намагалася виправдати себе — мовляв, вона ж не звинуватила прямо. Але слово вже сказане, і його не забереш.

Минув місяць. І якось, прибираючи комору, вона знайшла обручку — упала між банками з компотом. Лежала там, блищала, як ні в чому не винна.

У Стефанії серце похололо.

— Господи, що ж я наробила!

Не роздумуючи, накинула хустку, пішла до подруги. Та не відкрила. Сусідка, що сапала біля воріт, сказала:

— А ти хіба не знаєш? Ольга ще вчора поїхала до своєї Марійки. Казала, що досить уже тут самоті чекати, може, там побуде довше.

Стефанія стояла перед зачиненою хвірткою, стискаючи в руці ту кляту обручку. Хотіла кричати, плакати, але тільки прошепотіла:

— Пробач мені, Олю…

Зима видалася довгою. Груша біля тину стояла чорна, мовчазна, сніг на гілках, як стареча сивина. І щовечора Стефанія, глянувши у вікно, бачила пусту хату подруги й відчувала, як стискає серце.

Вона кілька разів писала листи, але не знала, куди точно надсилати — Марійка ж змінила адресу. І от тільки навесні прийшов лист.

«Стефцю, добрий день. Я твого листа отримала. Не тримай на себе зла. Я вже не ображаюсь, просто було боляче. Коли людина самотня, кожне слово — як ніж. А коли ще й від найближчої — то подвійно. Тут у доньки добре, онуки коло мене. Може, так і треба було, щоб я зрозуміла, що пора жити не спогадами, а теперішнім. Бережи себе. Твоя Ольга».

Стефанія перечитувала лист кілька разів, сльози капали на папір. Вона вийшла надвір, підійшла до тієї груші,і так сумно на душі стало, що не передати словами.

Минуло кілька років. Ольга так і залишилася жити в доньки, приїжджала в село рідко. Але одного літа все ж приїхала — навідати старий двір.

Стефанія, побачивши її біля хвіртки, вийшла без слів. Вони просто обнялися.

— Ну що, пробачимо одна одній? — тихо спитала Ольга.

— Уже давно, — відповіла Стефанія. — І я дякую, що ти прийшла.

Груша зашелестіла гіллям, немов зітхнула з полегшенням. А між двома жінками знову потепліло. Не як раніше — а може, навіть глибше, бо через біль вони дійшли до істинної дружби.

Бо справжня дружба, як обручка, — може загубитися, може тьмяніти, але ніколи не рветься, якщо носиш її в серці.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.