Дарині цього року мало виповнитися п’ятдесят. Гарна жінка, хоч і трохи змарніла від праці, від того сільського побуту, де кожен день починається з відра, мітли і худоби. Жила вона в хаті батьківській — тій, у якій народилася, виросла і батьків до останнього доглянула.
Батьки були добрі, але старість тяжка. Дарина за ними ходила, мов тінь — і ліки, і годування, і ночі без сну, коли мама важко дихала, а тато вставав по сто разів. Усе життя вона біля них, бо не могла інакше.
А сестра її, Ольга, ще в молодості подалася до міста. Вийшла заміж, народила двох дітей, мала роботу, квартиру — і, як сама любила казати, «інше життя». Дарина ніколи не заздрила, навпаки — як могла, допомагала. Коли Ольга приїжджала на літо, вона готувала, прала, ще й дітям гроші сунула в руки.
— Візьми, Андрійку, на морозиво, — усміхалася. — Тітка тобі купить.
Інший раз дасть мішок картоплі, яйця, молока — бо ж у місті «все дороге».
І кожен раз чула одне й те саме:
— Дарцю, ти золота. Але шкода, що ти сама. Для кого живеш? От мала б свого чоловіка, то й легше було б.
Вона тільки усміхалася. Бо мала колись свого — Миколу. Гарний був, добрий. Але коли настав час вибирати — між любов’ю і батьками — Дарина вибрала батьків. Не змогла залишити їх старих і безпомічних. Микола трохи почекав, а потім одружився з іншою. І все.
Життя плило. Ольга з міста приїжджала все рідше, зате вимагала все більше:
— Дарцю, ти там дивись, щоб хата не розвалилася, бо ж то наша спільна.
— Дарцю, там у саду яблуні підрізати треба, бо потім я приїду, а все гілля буде валятись.
— Дарцю, ти знову всі гроші витратила? А чому не сказала мені?
І так — з року в рік.
Коли батьків не стало, Дарина лишилася сама. Ні дітей, ні чоловіка, ні навіть кота. Лише стара хата з садом, кілька грядок і старий собака Муха, який лишилася ще з татового часу.
У селі люди її поважали. «Добра жінка, але нещасна», — так казали. А вона просто жила і працювала а двох, вміла робити і чоловічу, і жіночу роботу. Весною садила город, літом косила, восени — копала картоплю, взимку — рубала дрова.
І от того року, коли вже почався вересень, треба було вибирати бульбу. Земля щедра — уродила як ніколи. Але Дарина сама не справлялася. Ольга, звісно, навіть не збиралася приїжджати.
— У мене робота, діти, свої клопоти, — відповіла вона на Даринине прохання. — Найми когось, заплати.
От і найняла. У сусідки поселився чоловік — Іван. Приїхав після розлучення, безробітний, без дому. Казали, що живе тимчасово, бо після розлучення не має свого житла. Дарина спочатку вагалася — чужий чоловік, хто зна який. Але куди діватися?
— Іване, поможи мені вибрати картоплю. Я заплачу, — сказала вона.
— Та добре, — відповів він просто. — Хай буде якась користь від мене.
Вони копали разом цілий день. Сонце припікало, земля пахла осінню, а Дарина ловила себе на думці, що давно так не сміялася. Іван жартував, підколював її, підспівував старі пісні, а потім ще й ніс важкі мішки до погреба.
— Дарко, ти вмієш вареники робити? — спитав увечері, коли вона запросила його на вечерю.
— Та, мабуть, умію, — усміхнулася.
— Тоді я тобі допоможу.
Він чистив картоплю, а вона місила тісто на вареники. І так легко було на душі, ніби не п’ятдесят їй скоро, а двадцять п’ять.
Наступного дня він знову прийшов — допомагати. Потім ще, і ще. А тоді вже й без приводу став заходити. То дрова порубає, то світильник полагодить.
В селі такі речі швидко помічають, і вже стали перешіптуватися.
— Дарина, певно, кавалера знайшла.
Минув місяць. Осінь золотом обсипала сад. Дарина з Іваном сиділи на лавці біля хати, пили чай.
— Знаєш, я думав, що вже ніколи не усміхатимусь, — сказав він. — А з тобою якось… по-людськи.
— А я думала, що вже ніколи не буде в кого запитати: «Як день минув».
— Дарко… — він обережно взяв її за руку. — А може, ну його те життя поодинці?
Дарина засміялася.
— Іване, мені п’ятдесят.
— І що? Хіба любов має вік?
Та радість тривала недовго. Через тиждень до села приїхала Ольга. Побачила Івана в дворі — і мов грім з ясного неба:
— Дарцю! Що це значить? Хто це в тебе живе?
— Іван допомагає, — спокійно сказала Дарина.
— Допомагає? Люди вже пліткують, що ти з ним живеш! Ти що, геть розум втратила? У п’ятдесят заміж зібралась? Та ще за безробітного і без даху над головою!
Дарина мовчала.
— І май на увазі, — продовжувала Ольга, — хата наша спільна! Ми тобі її не віддамо! Якщо треба, будемо судитися.
У грудях у Дарини щось стислося.
— Олю, — тихо мовила вона, — я цю хату не з неба взяла. Я тут жила, поки ти в місті кар’єру робила. Я батьків доглядала.
— І що з того? Ти робила це з обов’язку! Ми обидві їхні дочки!
— Але тільки одна поруч була, — не витримала Дарина. — Коли тато вмирав, тебе не було. Коли мама сліпла — ти присилала пакунок з чаєм. І тепер ти приїхала не спитати, як я живу, а поділити стіни.
Ольга мовчала, червоніючи.
— Я не думала, що ти така… — прошепотіла і поїхала, грюкнувши дверима машини.
Дарина стояла посеред двору, дивилася, як піднімається курява за Ольжиним авто. Іван підійшов, обійняв за плечі.
— Не переймайся.
— Та я й не переймаюсь, Іване, — зітхнула. — Просто шкода. Я все життя для них, а тепер… як чужа.
Він мовчки взяв її за руку.
— Знаєш, Дарко, може, воно й на краще. Ти нарешті подумаєш про себе, не про когось.
Взимку Іван залишився в неї жити. Не як наймит, а як чоловік. Він зробив нову піч, прибрав у дворі, з ним стало по справжньому тепло.
Село спершу перешіптувалося, але згодом усі звикли. Бо бачили — Дарина змінилася. Очі світяться, усмішка не сходить із лиця, навіть одяглася гарніше.
Ольга злилася на сестру, і перестала з нею спілкуватися, сказала лише, що половина хати належить їй, і Дарина тепер хай думає, як їй гроші віддати, або нехай проганяє цього пройдисвіта.
Та Дарина і не думала цього робити, бо вперше в житті відчула, що то таке — жіноче щастя.
Тепер, коли сонце заходить за ліс, вона виходить на поріг, обіпирається на дверну раму і дивиться, як Іван порається біля сараю. Поруч бігає пес, у повітрі пахне димом і свіжістю.
Іноді вона думає про минуле. Про батьків, про Ольгу, про всі ті роки, коли жила «для когось». А потім посміхається — бо тепер живе для себе.
Іноді життя починається тоді, коли всі вважають, що воно вже скінчилося. Дарина втратила багато — час, молодість, любов, але знайшла головне: право на своє щастя. І ніхто не має права відбирати його, навіть рідна сестра.
А що буде з хатою — час покаже, поки що живуть…
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
