Свекруха мене образила, а її зять придумав, як відновити справедливість.
Чоловік мій, звичайно, не тим поминати треба, але в останній рік, коли вже хворів, писати заповіт він категорично відмовився. Мабуть, вірив ще в своє одужання. Джерело
Квартиру, в якій ми жили разом з чоловіком і дочкою, він придбав ще до нашого шлюбу, трудився колись на якомусь шкідливому виробництві, а там платили добре. А після того, як його не стало в спадок вступили і ми з донькою, і свекор зі свекрухою.
-Старший синочка вже немає, так хоч пам’ять про нього батькам залишиться, -лицемерно плaкала свекруха, – а нам молодшу дочку відселяти треба. Вона нареченого знайшла, треба їм в своєму домі пожити.
Зовиці було 30 років, вона ніколи не була заміжня, куди її задумала відселяти свекруха – розуму не прикладу.
-Зоя Сергіївна, – кажу, – ми живемо хоч і в двійці, але ізольована кімната тільки одна, друга прохідна, як ви собі це уявляєте?
-Ось ти з дочкою в прохідній і поживеш, – уїдливо в голосі відповіла мама чоловіка, – а молодятам треба окрему кімнату.
-Вашій внучці 16 років, ви вважаєте, що це зручно, що сторонній чоловік буде ходити через її кімнату? – я ще намагалася звернутися до совісті свекрухи, – давайте ми викупимо у вас частку у спадщині, правда, в розстрочку?
-Ти мені ці копійки зібралася 20 років виплачувати, – розлютилася свекруха, – моїй доньці з чоловіком треба десь жити, у нас з батьком теж двушка, але ми старі і жити в комуналці не хочемо.
Своєю окремою кімнатою я зовиці не поступилася, запропонувавши відгородити прохід і зробити ізольованою другу кімнату. Після скандалів і суперечок, хоч у чомусь нам пішли назустріч.
Женишок у зовиці був ще той: весь в наколках. Ліда виявилася «заочницею», познайомилася з ним по листуванню, коли він теpмін відбував. Ми з донькою врізали замок в двері своєї кімнати і стали жити і боятися.
Я гарячково думала, як продати спільну спадщину і дістати собі нехай однушку, але без таких сусідів. А у зовиці з чоловіком, що не день, то скандал. То вона верещить.
Ситуація була безвихідна, піти на знімання я не могла – виплачувала кредит, який брала на лікування чоловіка. Три місяці страху, ось чим стало для мене і дочки спільне життя з зовицею і її чоловіком.
Того ранку я вийшла на кухню, думаючи, що вдома нікого немає.
-Ну що, сусідка, набридли ми тобі? – чую за спиною і здригаюся, Валерик – чоловік зовиці стоїть на кухні в одних штанах, з розмальованим торсом і посміхається.
Я ломанулась було повз пройти, до себе, але він мене затримав.
-Почекай, присядь, поговоримо.
Я слухняно опустилася на кухонний диванчик.
-Ну що, не за поняттями у тебе пів квартири забрали? – каже Валерик і посміхається, – Та бачу я все. Лідка сама хвалилася. Жити я з цією жінкою не буду, але, перед тим, як піду, хочу добру справу зробити. Може зарахується, ти ж тряслася, а нікуди ні разу не зателефонувала, поважаю. І дівка у тебе хороша, на мою сеструху схожа.
На два тижні скандали у Ліди і Валерика стихли. А ще через тиждень виявився Валерик володарем другої половини моєї квартири, свекруха зі свекром, послухавши прохання своєї дочки, подарували свою частину спадщини чоловікові зовиці.
-Якщо у нього буде власність, то він зможе прописку зробити і на роботу піти, – жалібно канючила Ліда, – а інакше він знайде іншу, яка все для нього зробить, а я знову одна залишусь.
Повернувшись ввечері в квартиру, Валерик скомандував зовиці збирати манатки, а мені – бути готовою до 9-ї ранку поїхати до нотаріуса:
-Буду відновлювати справедливість, – посміхнувся «родич».
Свою половину він подарував мені, попросивши для себе тільки прописку. Свекруха намагалася прийти до мене зі скандалом, але зятьок їй швидко розтлумачив, що робити так не треба.
Тепер ми з донькою живемо спокійно. Валерик зрідка телефонує і запитує, чи є у мене проблеми, нам він не докучає, жити і вимагати що-небудь не заявляється. А через рік він знявся з реєстраційного обліку:
– Жінку знайшов, в селі, з будинком, – пояснив Валерик, – я завжди мріяв про своє господарство, а у неї і діточок двоє, у мене ж дітей своїх бути не може, а поняньчити їх хочеться.
Я дивилася з вікна на постать Валерика. Ніколи не думала, що мій персональний ангел-охоронець може бути ось таким: з синіми куполами, замість крил.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
