Марина добре пам’ятала запах бабусиної хати. Свіже сіно, яке завжди зберігалося на горищі, домашній хліб, витягнутий щойно з печі, і легкий аромат яблук, що дозрівали в коморі. Вона приїжджала туди кожного літа, коли ще була дівчинкою.

Бабуся Настя була жінкою віруючою. Кожного ранку вставала ще до сходу сонця, йшла в садочок, тихо молилася під вишнею, а потім бралася до роботи. А ввечері завжди знаходила хвилину, щоб сісти поруч із Мариною й поговорити.

– Маринко, – казала вона, лагідно гладіючи її по голові, – пам’ятай, дитинко: треба багато молитися. А незаміжнім дівчатам особливо на Покрову. Це велике свято. Божа Матінка нас усіх покриває своїм омофором, а кожній дівчині дарує добру жіночу долю.

Дівчинка слухала, але більше думала про ігри з подругами, про малину в садку та про те, як завтра вони підуть купатися на річку.

– Покровонько, Покровонько, покрий мою головонько… – декламувала бабуся, ніби заклинання.

Марина сміялася:

– Бабусю, це ж таке старовинне! Хіба тепер хтось так говорить?

– Говорять, – серйозно відповідала баба Настя. – Бо слова ці мають силу.

Минали роки. Марина виросла, поїхала в місто, поступила в університет. Там закрутився інший ритм життя: лекції, дискотеки, нові знайомства. Про бабусині слова вона згадувала все рідше. А на свята, коли дзвонили з села, частіше казала:

– Бабусю, я дуже зайнята, не знаю, чи зможу приїхати.

Вона вийшла заміж. Здавалося, життя набирало обертів, але щастя довго не тривало. Чоловік виявився людиною жорсткою, байдужою до її почуттів. Поступово їхнє життя перетворилося на низку сварок. Розлучення стало неминучим і дуже болючим для Марини.

– Бабусю, – зізналася Марина одного разу по телефону, – мабуть, у мене нічого не вийшло.

– Не кажи так, дитинко, – відповідала Настя. – Усе ще буде добре. Тільки молись і вір.

Та Марина вже не вірила. У тридцять років вона залишилася сама. Друзі поступово розійшлися своїми шляхами, у когось сім’ї, у когось кар’єра, а вона залишалася з відчуттям порожнечі.

До сорока років Марина навчилася жити без надії і сподіватися лише на себе. Робота, дім, телевізор, рідкі поїздки до села на могилу бабусі, яка вже пішла з життя.

Того осіннього дня все складалося, як завжди: поспіх, документи, звіти. В офісі з’явився новий начальник відділу – Сергій Іванович, чоловік середніх років, спокійний і вимогливий. Марина ставилася до нього з повагою, але й з певною обережністю.

В обід вона вибігла з офісу, щоб устигнути передати документи в іншу установу. Раптом її погляд упав на церкву біля площі. Біля входу стояли жінки зі свічками, а всередині лунав спів.

«Сьогодні ж Покрова…» – згадала вона несподівано.

Марина відчинила двері, зайшла, несміливо запалила свічку. Стояла й дивилася на ікону Богородиці. В пам’яті чітко виринули бабусині слова:

– Покровонько, Покровонько, покрий мою головонько…

Їй стало тепло й водночас сумно.

– Марина? – почула вона несподівано позаду.

Обернулася – перед нею стояв Сергій Іванович. У звичайному костюмі, але зі свічкою в руках.

– Ви теж тут? – розгублено усміхнулася вона.

– Так, – відповів він. – У нас у родині це особливе свято. Я щороку приходжу сюди.

Вони вийшли разом. На вулиці було прохолодно, жовте листя кружляло у повітрі.

– Може, вип’ємо кави? – несподівано запропонував він.

Марина кивнула. Вони сіли в маленькому кафе неподалік. Спочатку говорили про роботу, потім про книги, фільми. І раптом розмова перейшла на особисте.

– Я давно розлучений, – сказав Сергій Іванович. – Діти дорослі, живуть окремо. А я… залишився сам.

Марина тихо відповіла:

– У мене майже так само. Роки йдуть, а поруч – нікого.

Вони подивилися одне на одного й обидвоє посміхнулися.

Минали тижні. Вони почали частіше спілкуватися. Сергій інколи проводжав Марину з роботи, вони разом пили чай, обговорювали прочитані книги. Його спокій і надійність поступово лікували її душу.

Якось він сказав:

– Знаєш, я радий, що того дня ти зайшла в церкву. Інакше ми могли б і не знайти часу поговорити по-справжньому.

Марина відчула, що вперше за багато років її серце відкрилося. Вона згадала бабусині слова: «А особливо на Покрову…» І сльоза покотилася по щоці.

– Дякую тобі, бабусю, – прошепотіла вона подумки.

На наступну Покрову вони вже прийшли разом. Марина стояла поруч із Сергієм, тримаючи свічку. І раптом з глибин пам’яті знову вирвалися ті самі слова:

– Покровонько, Покровонько, покрий мою головонько…

Вона відчула, що цього разу слова справді ожили. Вони були не просто старовинним віршиком, а молитвою, яка здійснилася.

Марина більше не почувалася самотньою. І кожного року, приходячи в церкву на Покрову, вона згадувала бабусю. Вона розуміла: бабуся не просто навчала молитися – вона давала їй ключ до щастя, який відкрився лише тоді, коли настав час.

Бо кожна молитва, навіть та, яку колись відкинули, має силу.

А життя завжди знаходить спосіб подарувати людині те, чого вона найбільше потребує – любов, тепло і відчуття, що поруч є хтось, хто тримає за руку.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.