Того літа в село приїхала бригада робітників – треба було зробити певну роботу. Троє з них мали десь жити. Голова колгоспу сказав: – У Анни хата велика, хай поселить. Анна спершу зніяковіла: чужі чоловіки в хаті… Але відмовитися не могла. Виділила кімнату, застелила чисте ліжко, поставила глечик з водою, та й прийняла гостей. Серед тих трьох був Іван – років двадцяти п’яти, худорлявий, із сумними очима. Сирота, казали, з дитбудинку. Не мав ні батька, ні матері, тільки дві старші сестри, які його трохи доглядали. Він одразу запримітив Анну. – Ви гарна жінка, – якось сказав, коли вона подала йому вечерю. Анна аж знітилася. – Та що ви, я вдова, в мене діти. – А що? – усміхнувся він просто. – Я теж сам по світу. Людина не винна, що доля її така

Анна була гарною жінкою – отією справжньою, селянською красою: темні коси, лагідна усмішка й очі, що світилися добротою навіть тоді, коли на душі було важко. Вона вийшла заміж ще зовсім молодою, бо так було заведено – “щоб не засидітися в дівках”. Чоловік її був добрий, працьовитий, але доля швидко забрала його. Залишила Анну вдовою з двома малими дітьми на руках.

Життя не шкодувало її: вставала вдосвіта, бігла до корови, потім у колгосп – на буряки, на жнива, де пошлють. Увечері діти – найперше. Вона їх мила, годувала, гладила по голівках і шепотіла:

– Тільки ви в мене є, мої рідні.

І так ішли роки – важкі, але спокійні.

Одного літа в село приїхала бригада робітників – треба було зробити певну роботу. Троє з них мали десь жити. Голова колгоспу сказав:

– У Анни хата велика, хай поселить.

Анна спершу зніяковіла: чужі чоловіки в хаті… Але відмовитися не могла. Виділила кімнату, застелила чисте ліжко, поставила глечик з водою, та й прийняла гостей.

Серед тих трьох був Іван – років двадцяти п’яти, худорлявий, із сумними очима. Сирота, казали, з дитбудинку. Не мав ні батька, ні матері, тільки дві старші сестри, які його трохи доглядали.

Він одразу запримітив Анну.

– Ви гарна жінка, – якось сказав, коли вона подала йому вечерю.

Анна аж знітилася. – Та що ви, я вдова, в мене діти.

– А що? – усміхнувся він просто. – Я теж сам по світу. Людина не винна, що доля її така.

Він допомагав у дворі, приносив дрова, лагодив паркан. Діти його полюбили, звали “дядьком Іваном”. А Анна… не помітила, як її серце знову ожило. Вона боялася цього почуття – як колись боялась грози: гарно, але страшно.

Одного вечора, коли з поля тягнувся запах сіна і тихо сяяли на небі зорі, Іван сказав:

– Анно, я на тобі одружуся.

– Та що ти, Іване… я ж старша за тебе, у мене діти…

– І що? Мені не страшно. Я ж сирота, а ти мені – наче доля.

Анна довго плакала того вечора. Вона вже не мріяла про щастя, але слова Івана розбудили щось тепле, майже забуте.

Через тиждень Іван сказав, що поїде до сестер – розповісти про своє рішення. Хотів, щоб вони прийняли Анну.

Повернувся через два тижні. Очі – чужі, холодні.

– Вони не схвалюють, – сказав коротко. – Кажуть, що я молодий, що знайдуть мені “кращу”.

– І що ти? – ледве прошепотіла Анна.

– Я не можу йти проти них… Вони мені все, що маю. Вибач.

Іван пішов. А з ним – остання надія. Потім хтось повідомив Анні новину, що Іван одружився з молодою дівчиною, яку йому знайшли сестри.

Минуло кілька місяців, і Анна зрозуміла, що чекає дитину. Сором, страх, розгубленість – усе змішалося. Але коли народився хлопчик, і вона побачила його очі – ті самі, іванові, – то вже не мала в собі гніву. Назвала його Іванком.

– Хай буде, як його батько, – подумала. – Але без його зради.

Роки минали. Старші діти виросли, допомагали мамі, а маленький Іванко був її втіхою – тихий, добрий, з лагідним серцем.

Одного разу, коли хлопцеві було вже п’ятнадцять, Анна поїхала на базар продавати домашнє – молоко, сир. Син допомагав їй носити відра. І раптом серед людського гомону вона почула голос:

– Анно? Це ти?

Вона обернулася. Іван. Той самий, тільки сивіший. Поруч – жінка з торбами.

Він усміхнувся невпевнено, ніби боявся.

– Я тебе відразу впізнав… як життя?

Анна відчула, як у грудях стискається серце. Усі спогади раптом нахлинули на неї з такою силою, що у неї ноги підкосилися. А поруч стояв її син, Іван, і дивився то на неї, то на того чоловіка. Наче щось зрозумів, не словами – поглядом.

– Іване, – тихо сказала вона, – іди.

– Ти не рада мене бачити?

– Іди, – повторила холодно. – У мене немає до тебе ні питань, ні слів. Шкода час на тебе витрачати.

Він опустив очі, мов винуватий хлопчик.

– Я думав… може, пробачиш. Життя минуло, нічого вже не вернеш.

– Пробачила давно. Але бачити тебе не хочу, маю таке право.

Анна дивилася як Іван відходить від неї, і відчувала єдине – відразу до нього. А ще, в ту мить, любов, яку вона носила до нього роками у своєму серці, в одну мить кудись зникла.

Син не розумів, але відчував, що в ту мить у матері щось змінилося. Вона стояла гордо, рівно, з піднятою головою – як жінка, яка вистояла все і не зламалася.

Коли вони відійшли від базару, Анна сказала синові:

– Пам’ятай, сину, ніколи не кидай того, хто тобі довірив серце. Бо така рана не заживає, а інколи і до кінця життя.

Вдома вона довго сиділа біля вікна, дивилася, як сутеніє.

У серці не було вже болю – лише спокій. Бо життя, хоч і не дало їй щасливого кохання, подарувало більше: трьох дітей, свою гідність і розуміння, що сила жінки – не в тому, кого вона кохає, а в тому, що навіть після зради вміє підняти голову й жити далі.

Деякі зустрічі приходять у життя, щоб навчити нас не чекати від інших любові, яку маємо знайти в собі. Іноді сила жінки – у вмінні не мстити, а відпустити, зберігши себе.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page