Я прожила 55 років, але ще такого не бачила. І, знаєте, я не з тих людей, що ходять і все терплять. Якщо щось не подобається — я скажу прямо в очі, але при цьому я завжди розумію, що є межа, є повага, є дистанція. Особливо коли йдеться про знайомство вперше.

Але моя дочка, як кажуть у народі, в мене не вдалася. Спокійна, тиха, делікатна — але повна моя протилежність. Я енергійна, голосна, різка, а вона — води не сколихне. Усе пробачає, усе розуміє, все намагається вирівняти.

Такий характер, мабуть, Бог дав їй для балансу.

От і недавно приходить до мене, така рожева, очі світяться:

— Мамо, я хочу тебе познайомити з Ігорем.

— А хто він такий? — питаю.

— Ну, мій хлопець. Ми вже кілька місяців разом.

— А чого ж я тільки тепер дізнаюся?

— Ну, мам, не все ж одразу…

Я тільки зітхнула. Ну що я маю казати? Дочка вже доросла, має 27 років. Скільки разів я її знайомила з різними «принцами» — і кожен виявлявся то ледарем, то брехуном, то бабієм. Думаю, може, цей хоч буде трохи нормальніший.

Того дня я все приготувала, як належить: і м’ясо запекла в духовці, і оселедець під шубою зробила, і улюблений салат з куркою, ананасом і кукурудзою, який усі мої гості завжди хвалять. І ще мій фірмовий десерт — шоколадний пудинг з вершковим кремом. То вже традиція — на кожне свято.

І от дзвінок у двері. Відчиняю. Стоїть моя дочка — красива, як картинка, і поруч він — Ігор. На вигляд років тридцять, такий весь з себе впевнений: волосся укладене, сорочка модна, черевики блищать. Усміхається, ніби ми сто років знайомі.

— Доброго дня, мамо! — каже, навіть руки не простягнув, просто пройшов, як до себе додому.

— Проходь, Ігорчику, — кажу, — сідай, зараз будемо вечеряти.

Він оглянувся навколо, зітхнув:

— Ну, у вас тут як у музеї. Все таке… старомодне, — і засміявся.

Я спершу подумала, що це такий дивний гумор. Але далі — гірше.

Сіли ми за стіл. Я подаю салати, м’ясо, нарізку. Дочка наливає компот. Ігор бере ложку, куштує мій салат, жує, морщиться.

— Салат несолений, — каже. — І курки мало. Я люблю, щоб було побільше.

Я піднімаю брову:

— Це мій фірмовий салат, усі хвалять. Але смак — діло особисте.

— Та ні, — каже він, — просто треба було трохи смаку додати. От моя мама робить так, що пальчики оближеш.

Я глянула на дочку — та тільки червоніє й шепоче:

— Мам, не бери близько до серця, він просто жартує.

Далі я подала м’ясо. Він відрізає шматочок, нюхає:

— А чого воно так пересмажене? Ви, мабуть, не чули про медіум-прожарку.

— Люблю, щоб було готове, — відповідаю. — А не сире, як у ресторанах.

— Ага, — каже, — ну то на любителя.

І от сидить, сміється, балакає, кидає жарти, ніби ми компанія друзів у барі, а не знайомство з тещою.

— Я люблю жінок з характером, — каже. — Але не таких, щоб з перцем. От ви, мабуть, як розсердитеся, то одразу сковорідкою?

Я вже ледве стримуюсь. Дочка знову:

— Ігор, ну ти…

— Та я жартую! — підморгує він мені. — У вас гарне почуття гумору, я відчуваю.

А я думаю: «Хлопче, ти зараз відчуєш не гумор, а тарілку».

Ну, думаю, нехай. Може, просто хвилюється. Але потім я подаю свій десерт — пудинг. Усі його люблять! Шоколад, вершковий крем, печиво, трохи вишень зверху. Коли я його роблю — навіть сусіди запах чують і просять рецепт.

Ставлю перед ним. Він бере ложку, пробує… і каже:

— Угу. Занадто солодкий. І щось тверде трапилось, певно, какао багато. Ви, мабуть, не дотримались пропорцій.

Отут мене просто обухом по голові.

— Перепрошую, — кажу, — а ви технолог з кулінарії, що так розбираєтесь?

— Та ні, — сміється, — просто я люблю, коли їжа має баланс. А це — ні те, ні се.

Я подивилась на дочку. Вона вже вся бліда, очі опущені.

— Мамо, не зважай, — шепоче. — Він іноді може так, без зла.

Я підвелась з-за столу, і кажу:

— Доню, зайди зі мною на кухню.

Ми вийшли, двері прикрила.

— Так, — кажу, — слухай уважно. Або ти йому зараз пояснюєш, що в цій хаті люди поводяться з повагою, або я йому сама поясню.

— Мамо, будь ласка…

— Я 55 років живу, — кажу, — і такого нахабства ще не бачила. Він мені не чоловік, не родич, тільки переступив поріг — і вже кухар, і критик, і стендап-комік в одній особі.

Дочка опустила голову.

— Він просто не розуміє, як це виглядає, — каже.

— А я розумію. І мене це ображає.

Я повернулась у кімнату. Він сидить, телефону клацає.

— Ну що, Ігорчику, — кажу рівним тоном, — дякую, що прийшли. Гарного вечора вам обом.

Він аж здивувався:

— О, ми вже йдемо?

— Так, уже час. Бо я рано встаю.

Дочка зрозуміла все без слів — тихо встала, зібрала речі. Він тільки плечима знизав, кинув:

— Ну, гаразд. Якось ще зустрінемось.

— Не думаю, — відповіла я. — Але щасти вам.

Вони пішли. Я сіла на стілець, налила собі чаю й усміхнулась крізь злість.

«Оце так знайомство», — думаю. — «Я його не забуду».

Через кілька днів дочка подзвонила:

— Мамо, ти не сердься. Ігор зрозумів, що був нетактовний. Він навіть вибачення хотів попросити.

— А він завжди такий, доню?

— Ну… буває різним.

— Я тобі так скажу, — кажу спокійно. — Якщо він мені говорить, що мій пудинг не смачний, то я уявляю, що він скаже тобі, коли ти щось зробиш не так.

Помовчала вона трохи.

— Мамо, може, ти й права.

Минуло кілька тижнів. Вона прийшла одна, сумна.

— Ми розійшлися, — каже. — Ігор після тієї вечері почав ще більше жартувати, але вже не так мило. Я зрозуміла, що мені поруч із ним неспокійно.

Я тільки кивнула.

— От бачиш, доню, не кожна «впевненість» — то сила. Інколи то просто нахабство в гарній упаковці.

Вона зітхнула й усміхнулась:

— Мабуть, у цьому ти таки маєш рацію, мамо.

І я тоді подумала: добре, що хоч цього разу життя показало їй усе швидко. Бо краще розійтися після пудингу, ніж після весілля.

Не кожен, хто говорить упевнено, має рацію. І не кожен, хто жартує, має почуття гумору. Є межа між простотою і безтактністю — і справжні люди її ніколи не переступають.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.