Життя на пенсії — воно просте, розмірене і дещо економне. Навіть якщо маєш пенсію трохи більшу, ніж у більшості, і ще якісь підробітки час від часу — усе одно стараєшся економити. Ми з жінкою так і жили. У нашій двокімнатній квартирі було тихо, затишно, по-своєму стабільно. Я мав невеличку пенсію як колишній інженер, а ще допомагав знайомим — то щось полагоджу, то полицю приб’ю, то на будові підроблю. Люди мене хвалили: «О, Петре, ти все ще молодець, не сидиш без діла». А я ж не заради похвали, просто не міг сидіти без роботи.

Моя Галина казала:

— Та ти вже трохи зупинись, Петре. Дай собі спокій, відпочинь.

А я тільки відмахувався:

— Та який там спокій. Мені без діла нудно.

Жили ми скромно, але не бідували. Дачу мали — там свої овочі, фрукти. Консервували, сушили, заморожували — всього вистачало. Одяг у нас — ще з тих часів, коли все робили якісно, не те, що тепер.

Син наш, Андрій, уже давно жив окремо. Одружений, двоє внуків — красунчики! Ми з Галиною все для них складали: то гроші від пенсії відкладемо, то від підробітків моїх трохи. Щоб, коли прийдуть у гості, було чим пригостити, щоб не соромно. А ще — щоб мати, як допомогти, коли попросять. Бо життя тепер непросте.

От тільки, як тепер згадую, ми все для когось робили, а не для себе.

Галина часто мріяла про якісь дрібниці:

— Петре, от би кавоварку купити, а то я так люблю ранкову каву з пінкою…

А я їй завжди те саме:

— Та нащо нам ті витребеньки? Розкіш — не для пенсіонерів.

Вона зітхала і мовчки йшла мити ту стару турку, яку ми купили ще на початку 2000-х.

Того дня все було, як завжди. Я повернувся з дачі, заніс торбу з яблуками, поставив у кутку. Галина поралась на кухні. І от бачу — вона розкладає полуницю на тарілці. Таку гарну, блискучу, червону. Але я — замість того, щоб зрадіти, — глянув у чек. І мало не закипів.

— Галю! Та ти що, здуріла? Двісті гривень за якийсь пакетик! Це ж які шалені гроші за кілька штучок схожої на пластик полуниці!

Я справді дуже розізлився, бо яка полуниця взимку?

Вона спокійно відповіла:

— Петре, я просто захотіла. Знаєш, літо минуло, а я так і не поїла полуниць цього року. Думала, куплю трохи — для душі.

— Для душі! — підвищив я голос. — Та ми що, багатії? Ми складаємо гроші для дітей, для онуків, а ти тут полуницею розважаєшся!

Галина мовчки витерла руки рушником, забрала тарілку, і тихо сказала:

— Знаєш, Петре, іноді мені здається, що ми вже давно живемо не для себе.

І пішла у свою кімнату.

Я сидів, бурмотів собі під ніс. Потім узяв газету, але не читалось. На душі було якесь неспокійне гудіння. І тут пригадав, як колись читав історію про чоловіка, який накричав на жінку через полуницю, ситуація була схожа. А потім вона потрапила в лікарню, і він шкодував до кінця життя.

І мені стало страшно. Думка за думкою, і вже я сам собі не радий. Думаю: «Ну купила вона ту полуницю, ну і що? Хай би їй була радість». Але гордість не дала піти просити вибачення. Я тоді навіть не знав, що наступного дня цей гріх стане мені каменем на серце.

Зранку я поїхав з кумом на підробіток. Ми домовились допомогти одному чоловікові — паркан поставити. Погода була гарна, сонячна, я навіть пожартував:

— Головне, щоб Галина не сердитись перестала, поки я не прийду!

Кум засміявся, мовляв, у всіх дружини такі — трохи погнівалась, а потім відійде.

Десь після обіду мені задзвонив телефон. Номер незнайомий. Я підняв слухавку, а там жіночий голос:

— Це пан Петро? Ваша дружина, Галина Петрівна, потрапила до лікарні. Їй стало зле на вулиці.

Я не міг повірити в те, що чув.

— Як… до лікарні?..

— Її госпіталізували з підозрою на гіпертонічний криз. Стан важкий, але стабільний.

Я навіть не пам’ятаю, як доїхав. Все пливло перед очима. Сльози стояли клубком у горлі. Я тільки повторював собі: «Боже, навіщо я на неї кричав? Далась мені та полуниця».

У лікарні мене зустріла молода медсестра. Вона сказала, що дружину вже перевели у палату, стан трохи стабілізувався. Я стояв біля її ліжка, дивився на неї — бліду, тиху, з крапельницею — і думав: от вона, моя Галина, з якою я прожив сорок років. З якою ми пережили все: і молодість, і злидні, і радощі. А я — накричав через якусь полуницю.

Я сидів поруч і тримав її за руку. Вона відкрила очі, слабенько усміхнулася:

— Прийшов…

— Прийшов, Галю, куди ж я без тебе.

— Не сердься, що я тоді образилась, — прошепотіла вона.

А я відвів погляд, бо не міг зізнатись, як мені соромно.

Коли лікар дозволив мені йти додому, я повернувся у квартиру — і вперше відчув, що вона без неї порожня. Усе ніби застигло. На столі — чашка, в якій недопита кава. У холодильнику — половинка її улюбленого борщу. У кімнаті — її халат, складений на стільці. Я сів і заплакав. Так, по-чоловічому, тихо, але довго.

Потім глянув на ту пачку грошей, що ми відкладали «для дітей». І подумав:

«От дурень. Складаємо, відкладаємо, економимо — а жити коли? А любити? А радіти?»

Того вечора я пішов у магазин. Купив полуниці. Такі ж, як тоді. Заплатив ті ж двісті гривень — і навіть не шкодував. Поставив на стіл, щоб вона, коли повернеться, побачила.

Коли Галину виписали, я зустрів її з квітами і тим самим пакетом полуниці. Вона усміхнулася:

— Ти що, жартуєш?

— Ні, — кажу, — я тепер розумію, що життя коротке. Якщо хочеш полуницю — бери. Якщо хочеш кавоварку — купимо. Якщо хочеш просто кави — я зварю.

Вона розсміялася, вперше за довгий час так по-справжньому.

— Ой, Петре, ти, здається, змінився.

— Та я завжди такий був, просто не розумів.

Тепер у нас зовсім інше життя. Так, воно те саме зовні — та сама квартира, той самий сад, ті самі пенсії. Але ми перестали економити на радості.

Ми ходимо разом у кав’ярню біля парку, іноді навіть замовляємо щось «зайве». Раз на тиждень — обов’язково квіти. І я тепер щоразу, коли вона каже:

— Петре, може купимо ось це?

Відповідаю:

— Якщо тобі хочеться — купимо. Бо я вже знаю, що може бути день, коли ти не скажеш цього більше.

Іноді вона згадує:

— Ти пам’ятаєш ту історію з полуницею?

— Пам’ятаю, — кажу. — Вона мене навчила цінувати тебе більше за гроші.

Недавно ми сиділи на балконі, пили чай. Я дивився, як сонце сідає за сусідні дахи, і сказав:

— Знаєш, Галю, я колись думав, що головне — накопичити, залишити щось після себе. А тепер думаю — головне залишити після себе добрі спогади. Щоб, коли нас не стане, діти й онуки пам’ятали не те, що ми їм грошей давали, а те, як ми жили, як любили.

Галина посміхнулася і відповіла:

— А я завжди про це знала. Просто ти мав сам дійти до цього.

Я взяв її за руку. Її долоня була теплою, трохи зморшкуватою, але рідною. І я подумав, що всі ті роки поруч з нею — це найбільше багатство, яке в мене є.

Життя, воно справді коротке. Ми витрачаємо роки на те, щоб зберегти гроші, час, сили — а потім раптом розуміємо, що найбільша розкіш — це людина поруч.

Тому, якщо колись вам захочеться купити ту кляту полуницю — купіть. Якщо хочете обійняти когось — зробіть це зараз. Бо завтра може бути пізно.

А я тепер кожного ранку, коли Галина готує каву в тій новій кавоварці, дивлюсь на неї і думаю:

«Добре, що тоді Бог дав мені ще один шанс. Бо я зрозумів, що жінку треба цінувати не тоді, коли її немає поруч, а тоді, коли вона є».

І от уже другий рік поспіль, коли на прилавках з’являється полуниця — я перший, хто її купує.

Бо кожна ягода — то нагадування, що життя — не про економію.

Життя — про любов.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.