Того дня подруга зателефонувала Марії і попросила позичити посуд та стіл, до неї приїде родина з села. Марія дістала з шафи сервізи і все віддала Олександрі. Наступного дня подруга повернула стіл. Поруч на підлозі стояла сумка, в яку був скиданий весь посуд. Коли Марія її відкрила, сльози самі покотилися
– Маріє, виручай, річниця Олексія, 5 років як його немає з нами, приїдуть з села, а у мене сама знаєш скільки рідні, хіба набереш посуду, та й столу немає, позич, рідна, на наступний день все поверну, – стурбованим голосом лепетала подруга Саша по телефону. За матеріалами
– Ой, навіть не знаю, мої обіцяли приїхати, ну добре, раз така справа, що ж, Сашо, заходь, я зберу тарілки і стіл звільню, помию, так що забирай, ой, Олексію, Олексію, як час швидко летить, – голосила Марія, шкодуючи Льошу, синів Саші і саму Сашу, давню приятельку, багатодітну матір, яка втратила сина і своє здоров’я на будівництві, коли працювала там маляром.
Стрепенувшись, Маша відправилася на кухню. Обідній стіл, що стояв посеред кімнати, був єдиним столом в квартирі Марії. Широкий і легкий, він служив господарці довгі роки, з радістю приймав Марієну рідню, дочок з онучатами, садовив всіх рядком і з задоволенням слухав всі розмови і плітки, якими ділилися рідні.
Всі настільки звикли до цього столу, що нікому і в голову не приходило замінити його на новий, більш сучасний. Цей стіл, як живий організм, дихав і жив Марієним життям і життям всієї її рідні. Він знав всі їхні секрети і бажання, сміявся разом з ними і плакав, переживав найкращі моменти і сумні хвилини їх доль. І ось тепер, будучи вимитим до ідеальної чистоти, звільненим від звичних для нього речей, серветок, графина з водою і склянки, стіл стояв і чекав, самотній, тривожно прислухаючись до кожного шарудіння і потай сподіваючись, що Саша передумає і не прийде за ним.
Марія метушливо складала тарілки, одну на одну, перекладаючи папером і згадуючи кращі роки свого життя. Коли був живий її чоловік, вона часто, ось так, діставала улюблений сервіз із шафи, перемивала кожен предмет і терла до блиску. Простенький, але такий дорогий серцю набір посуду, був свого часу викуплений по блату, з переплатою, на всю чоловікову зарплату.
Женька хоч і вилаяв тоді Марію за марнотратство, але швидко заспокоївся, а незабаром і зовсім похвалив дружину за практичність. Після цього сервізу в квіточку шафа стала швидко наповнюватися і іншим посудом, кришталевим. Сестра Марії – Анюта, працювала директором магазину і всі найкращі кришталеві набори приносила сестрі. Були тут і чарки-черевички з каблучками, і високі келихи на різьблених ніжках, і стопки з особливого кришталю, в загальному багато чого було дефіцитного і, головне, рідного до болю. А ось велика оксамитова коробка з срібними і мельхіоровими приладами. Натерті до блиску ножі і виделки, лежали кожен у своєму відділенні з білого атласного полотна. Краса, та й годі!
Синдром відкладеного життя був знайомий Марії з самого дитинства. Це було не тільки її захворювання, а й багатьох людей з радянського минулого. Пройшовши крізь пекло порожніх прилавків, ці люди берегли кожну річ, насилу здобуту в довгій черзі таких же простих покупців, як і вони. Навіть зараз Марія не позбулася від цього синдрому. Змінилися часи, але не Маша. Вона залишилася колишньою, ощадною і практичною.
Дзвінок у двері. Це Саша. Вона за речами. У квартиру увійшла подруга в супроводі двох своїх синів. Здорові хлопці хвацько підхопили стіл і винесли з квартири. А Саша склала посуд у велику спортивну сумку, зсипавши блискучі прилади в бічне відділення.
– Маріє, дякую, завтра ввечері все принесемо, – промовила Саша і вийшла слідом за синами.
На наступний день, ввечері, як і обіцяла, Саша з синами повернула Маші все, що взяла напередодні. Ну, або майже все.
– Маріє, прости мила, кілька чарок розбилися, надто вже вони у тебе тонесенькі і приборів всіх теж не знайшла, куди поділися, зі сміттям винесли, вилочки там і ложечки не всі, а так, все чистеньке, помила, просушила і бігом до тебе, – відзвітувала Саша і поставила на стіл тарілку з млинцями, як годиться, Олексія пом’янути.
Марія пройшла на кухню. Стіл самотній і нещасний стояв як і раніше, посередині кімнати. Марія взяла ганчірку, любовно і дбайливо протерла його блискучу поверхню і поставила все, що стояло раніше. Серветки, графин з водою і склянку. Потім пройшла в кімнату, де лежала купа залишеного посуду. Ох, як шкода, два черевичка розбиті, ложечок не вистачає і виделок. Марія, навіть не ставши перемивати, склала посуд в шафу. Прилади, срібні і мельхіорові, зайняли свої звичні атласні ліжечка і заснули спокійно і безтурботно в своїй улюбленій шафі.
-Мамо, а що зі столом, краї якісь пощерблені, я рукав зачепила, – здивувалася і обурилася одночасно дочка Наталя, звернувшись до матері.
-Так дурниця, Саша брала на поминки, там багато було їх рідні, ось трохи і подряпали, – відповіла Марія, – ховаючи очі і сподіваючись, що дівчатка не помітять кілька відсутніх чарок, склянок і приладів, що стояли в шафі.
-Мамо, будь ласка, не давай більше нічого з дому, як ти не розумієш, адже поминки – це горе. І тепер чужа біда проникла і до нас, разом з цим столом і посудом, наша сімейна аура похитнулася і підпала під вплив чужого нещастя, сліз і розпачу.
Слова доньки мене дуже зачепили, лише зараз я подумала, що зробила дурницю.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
