Марина ніколи не вважала себе прихильницею радикальних змін.
У її світосприйнятті шлюб був чимось на кшталт фундаменту багатоповерхівки: навіть якщо на стінах з’являються тріщини, будівля має стояти.
Думки про розрив з Олегом виникали в її голові лише як абсурдні сценарії перед сном, від яких вона одразу відмахувалася, мов від набридливої мошкари.
Уявити свій ранок без звуку його кроків чи кави на двох було не просто важко — це здавалося початком кінця.
Самотність бачилася їй чимось недобрим, ознакою поразки, якої вона не могла собі дозволити.
У них була маленька Поліна — світловолоса дівчинка, яка стала центром їхнього всесвіту.
Зовні їхня родина нагадувала картинку з каталогу меблів: затишна вітальня, спільні вихідні у парку, успіхи на роботі.
Подруги Марини часто зітхали, слухаючи про Олега:
— Маринко, тобі неймовірно пощастило. Олег і дитину з садочка забере, і вечерю приготує, якщо ти затримаєшся. Веде здоровий спосіб життя, не зникає з друзями в гаражах, кожну копійку в дім несе. Справжній скарб, а не чоловік!
І Марина вірила.
Вона наповнювалася гордістю за свій вибір, за свою здатність підтримувати цей вогонь «зразкової родини».
Вона була впевнена, що виграла головний приз у лотереї долі.
Проте за лаштунками цієї ідилії відбувалися невидимі процеси.
Марина не помічала, як з її очей зникав той особливий блиск, що колись надихав її на створення дивовижних полотен.
Її улюблені мольберти вкривалися пилом у кутку комори, а набори акварелі засохли, перетворившись на кольорове каміння.
Вона все рідше дивилася у дзеркало з цікавістю, поступово замінюючи яскраві сукні на безликий сірий трикотаж.
Відвідування виставок чи посиденьки у кав’ярнях з подругами стали здаватися їй чимось недоречним, майже егоїстичним.
— Люба, навіщо тобі витрачати час на ці плями на папері? — лагідно, але безапеляційно казав Олег, коли бачив її з альбомом. — Краще пограй з Полінкою, почитай їй щось корисне. Твоє малювання — це лише безглузде витрачання ресурсів. Подивися, скільки коштує якісне полотно чи тюбик олії! Це ж нечувані гроші, які можна витратити на щось справді потрібне для дому.
Марина не сперечалася.
Спочатку вона намагалася пояснити, що мистецтво — це її кисень, але згодом голос Олега став її власним внутрішнім голосом.
Вона переконала себе, що він має рацію. Що творчість — це забаганка юності, а доросле життя вимагає практичності.
З життєрадісної дівчини, яка колись бачила світ у мільйонах відтінків, вона перетворилася на тиху тінь, що існувала в режимі «робота-дім-побут».
Глибоке, глухе роздратування стало її постійним супутником, але вона навчилася його маскувати.
Марина звикла до того, що Олег міг до світанку проводити час за комп’ютерними іграми, доки вона готувала обіди з трьох страв, намагаючись догодити його кулінарним запитам.
Вона навчилася проходити повз вітрини з красивим взуттям, переконуючи себе, що старі туфлі ще цілком придатні, а доньці нова лялька потрібніша.
Її справжнє «я» заснуло глибоким сном, а вона сама перетворилася на функцію, на зручний елемент сімейного механізму.
Кінець цій ілюзії поклала ситуація настільки примітивна, що згодом Марина згадувала її з іронічною посмішкою.
Того дня Олег повернувся з офісу раніше. Марина щойно прийшла з Поліною з прогулянки і порався на кухні, готуючи овочеве рагу.
Олег, навіть не змінивши сорочку, сів за стіл і почав механічно їсти, доки донька намагалася привернути його увагу новими малюнками з садочка.
Раптом Олег підвів голову і, дивлячись на дитину, запитав:
— Полінко, а скажи-но татові, поки мене немає вдома, до мами приходять якісь сторонні дядьки?
Марина мало не впустила ложку.
Вона ззастигла, дивлячись на чоловіка з німим запитанням.
— Ти це серйозно зараз? — її голос здригнувся.
— Не заважай! — різко обірвав її Олег. — Діти не вміють вигадувати. Вони кажуть те, що бачать. То як, доню? Приходять гості в костюмах?
Дівчинка на мить замислилася, крутячи в руках олівець.
— Так, приходять. Один дядько часто приходить. У нього такий синій одяг із великими ґудзиками.
Марина відчула, як холодний піт проступає на чолі.
Хто це міг бути? І раптом вона зрозуміла.
Це був літній майстер Петро, який уже пів року намагався приборкати старий бойлер та іржаві труби в їхній ванній.
Його старий робочий комбінезон і специфічний запах мастила були невід’ємною частиною його образу.
— Олегу, ти розумієш, що це не правильно! — Марина спробувала розрядити ситуацію сміхом.
— Це ж вона про сантехніка каже! Я ж тобі щомісяця нагадую, що труби треба міняти, бо ми скоро сусідів затопимо. Ось він і приходить латати ці діри.
Але замість полегшення вона побачила в очах чоловіка холодну лють.
— Досить робити з мене нерозумну людину! — процідив він. — Я давно помітив, що ти стала занадто часто затримуватися в офісі. І ці твої «випадкові» нові помади. Все зрозуміло. Ти просто шукала привід, щоб зрадити моїй довірі.
Марина стояла, стискаючи кухонний рушник.
Вона не знала, як реагувати на це все непорозуміння.
Її «найкраща сім’я» тріщала по швах не через зовнішні обставини, а через внутрішню гниль, яку вона так довго намагалася не помічати.
— Поліно, йди до своєї кімнати, — тихо сказала вона.
Щойно двері за дитиною зачинилися, у квартирі вибухнув справжній вулкан.
Олег говорив про «несподівану підлість», про те, як він «помилявся в її чесності», і вимагав, щоб вона негайно збирала речі.
Марина спочатку намагалася виправдатися, плакала, доводила свою вірність, але чим більше вона говорила, тим огидніше ставало їй самій.
Вона раптом побачила Олега не як «ідеального чоловіка», а як людину, яка свідомо шукала привід, щоб її в чомусь звинуватити.
— Знаєш що, — Марина раптом випрямилася і витерла сльози. — Ти правий. Цей шлюб справді був величезною помилкою. Тільки не через вигаданих чоловіків в костюмах, а через те, що я занадто багато давала тобі, занадто багато дбала про тебе і ти перестав цінувати людяність у мені.
Поки Марина стала збирати речі, Олег вийшов в іншу кімнату.
Через пів години він повернувся, сказав, що повів себе нерозумно, погарячкував і просив пробачити його вчинок.
Сказав, що кохає, що погарячкував. То були просто якісь незрозумілі ревнощі.
Марина тепер не знає, що робити. Чи варто пробачати такий вчинок чоловікові?
Чи це перший дзвіночок недобрий і варто відразу розлучатися, бо нічого доброго з того не буде?
Фото ілюстративне.
