fbpx
Життєві історії
Того дня, коли наша донька виходила заміж, свати чомусь не приїхали на весілля, сказали, що з роботи не відпросилися, тільки гроші відіслали. Дивно. Наш зять за душею нічого немає, батьки теж живуть в маленькому селі. А тут не стало моєї свекрухи, вона заповіла свою квартиру своїй єдиній онучці, моїй доньці. Марина була щасливою, сказала, що зроблять там дешевий ремонт і переїдуть туди жити. А я раділа за неї до пори до часу

Ми з Іваном одружилися багато років тому, в той час у нас нічого свого не було – ні квартири, ні якогось нажитого майна, одні мрії у краще майбутнє: ми вірили, що всього досягнемо самі найближчим часом. Тільки важкі 90-ті внесли свої корективи, швидко нічого не вийшло, так, як би нам того хотілося. Але, не дивлячись на труднощі, батьків своїх ми нічого не просили, бо знали, що їм теж нелегко живеться.

Мої тато з мамою виховували мого молодшого брата, вони жили у двокімнатній квартирі, до того ж суміжній, а свекруха жила в однокімнатній двоповерхового старенького будинку. Куди ми до них підемо жити? Звичайно ж, довелося нам орендувати квартиру.

У 92 році у нас народилася дочка. У ті часи був якийсь такий собі поділ на бідних і багатих, і хоч ми жили в бідно, але всюди намагалися представити дочку як леді з вищого суспільства, чого б це нам з Іваном не коштувало. Напевно, це було нашою найбільшою помилкою, та ми тоді на це якось не зважали, були зайняті зароблянням грошей, і упустили найважливіше.

Наша донька Марина тоді прекрасно бачила, чого нам варто купити їй новеньку сукню, яку вона хоче, самі не доїдали, але у неї ж було тоді вже багато різних забаганок, їх виконувати треба. Тільки до кінця 90-х у нас щось стало виходити, ми з чоловіком відкрили свій невеликий бізнес. У той час якраз з Іваном вклалися в пайове будівництво і в 2005 отримали свою квартиру в новобудові. Вона була не дуже великою за своїм розміром, але двокімнатна і нас це щиро тішило, що тепер у доньки буде свій власний простір.

Свій бізнес ми закрили, у Івана почалися проблеми з самопочуттям, занадто багато хвилювань було у нього через роботу. Потрібна була спокійна робота, і чоловік влаштувався звичайним працівником на завод, там хвилювань і великою відповідальності не було, просто працював добре, спокійно виконуючи свою роботу. Та й я пішла за своїм фахом – вихователем в дитячий садочок, а недавно я вже вийшла на пенсію. Грошей таких не було, як під час бізнесу, і цим постійно була незадоволена наша донька Марина. Але якось втомилися ми від її різних потреб і постійних забаганок, та й час настав такий, коли вже не треба показувати себе в кращому світлі перед іншими, комп’ютерне століття інтернету, все і так як на долоні видно.

А потім донька наша повідомила, що зібралася заміж. Наречений такий – ні риба, ні м’ясо, ми відразу зрозуміли, що він буде теж в усьому слухати Марину, бо наша донька з іншим жити, вона собі сама такого обирала.

У нашого майбутнього зятя самого нічого за душею немає, батьки живуть в маленькому селі, навіть на весілля не приїхали, сказали, що з роботи не відпросилися, тільки гроші відіслали. Дивно.

Але видно, що зять дуже любить дочку, майже обожнює, готовий для неї на будь-яку мрію втілити в життя. Сам ще молодий, не встиг нічого досягти, та це й зрозуміло. Молодята відразу стали орендувати квартиру, причому оренду платили не вони, а батько зятя надсилав гроші, у них в селі було господарство і корова, ще й працювали обоє, вони постійно в роботі. Зять працює, дочка лінується, іноді кудись влаштовується, але ненадовго, ніде їй не подобається. Це ж зрозуміло, бо скрізь на роботі потрібно працювати, а вона до цього не звикла зовсім.

У минулому році не стало моєї свекрухи, залишивши квартиру в спадок єдиною внучці. Дочка з зятем спочатку зраділи такому подарунку: мовляв, зробимо недорогий ремонт і все буде добре. Але будинок, в якому жила свекруха був досить старим вже, що весь ремонт нанівець: то грибок, то все тече по стінах, сантехніку поміняли, але все одно в будинку прогнилі труби, в стіні – тріщини чималі. Так, важко жити, але все-таки не оренда. Тим більше батько зятя все одно надсилає гроші, які можна заощадити, правда, ні так багато, як раніше.

Ось дочка недавно і заявила: «Батьки, а чи не час би нам помінятися квартирами? Ми – молода сім’я, нам хочеться вже і дитину, і жити в теплі і красі. А ви вже пожили і як сказати. Ви вже – це! Ну як правильно сказати?». Я кажу: «Ну продовжуй! Ми з татом старі, старі, пора нам на смітник, так?». Дочка погоджується (нібито жартома), киває головою. І ще цей зять, за плечем у дружини щось їй там підтакує: «Ну ось, ви ж самі все розумієте! Нам би в нормальних умовах майбутніх дітей ростити!». Тут вже мій чоловік не витримав, сказав йому: «Ось ти і створюй ці умови! Я все життя працював важко, сам заробив на цю квартиру, не ходив до батьків і нічого в них не просив. Продавайте своє житло, беріть кредит, дійте!». Загалом, ми з чоловіком після того засмутилися дуже.

До сих пір йде одна й таж розмова від дочки, правда вона батька не чіпає – шкодує, але мене просить бути на її боці. Я відчуваю, що потихеньку починаю погоджуватися з нею. Але з іншого боку, квартира, в якій ми живемо, це наша заслуга лише. А у нас здоров’я вже не те, щоб жити в складних умовах. Ось тільки так подумаю, як тут же дзвонить дочка і знову мене вмовляє, щоб я її зрозуміла і стала на її бік. Причому так все переконливо говорить, що мимоволі себе егоїсткою відчуваю, а з чоловіком боюся навіть заговорити про це. Ось як мені бути? З одного боку, і дочка права – вони молоді, народжувати ще будуть скоро, їм потрібні кращі умови. Але вона якось так все це робить, наче не просить у нас, а вважає, що ми їй це все винні, і ми немаємо права відмовити, вона ще й ображається.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page