То був якраз вже вечір п’ятниці. Він, особливо, зовсім нічим не відрізнявся від усіх моїх попередніх вечорів.
Я дуже втомленою якраз повернулася додому з роботи, по дорозі забрала донечку з занять, Златка у нас ходить додатково на англійську мову.
Першою справою я взялася мити брудний посуд, який залишився ще з ранку, коли я готувала сніданок.
Після цього я почистила картоплю та взялася смажити улюблені котлети чоловіка. Дістала улюблений його салат, його для Івана консервує моя мама, щоразу передає нам з села.
Іван повернувся, як завжди. Я вже стала відразу на стіл накривати, донька була в себе в кімнаті. Чоловік спокійно сів в коридорі на комоді, навіть не роззуваючись та тихенько покликав мене до себе.
Іван відразу мені став розповідати, що в нього є інша і вже давно. Вперше він її зустрів 3 роки тому. Познайомилися вони з нею на роботі.
Спочатку вони просто багато спілкувалися, як колеги, але вона молода, красива, чарівна, розумна та безтурботна така. Він не міг цього не помітити.
Мій чоловік щиро зізнався, що шкодує мене, тому всі подробиці розповідати не буде, як було, але сказав, що йде до неї, адже більше жити на дві сім’ї не може, і йому дуже незручно переді мною, адже він дуже мене поважає і стільки років щиро кохав мене, а тут й сам не зогледівся, що так різко все закрутилося. Але очі Івана були у нього сумні, сумні і пусті, як ніколи.
Іван пішов відразу збирати речі, а я все ніяк не могла усього збагнути, що ж відбулося у моїй сім’ї. Вибігла наша донечка, привіталася з татом, побігла відразу щаслива на кухню вечеряти, але чоловік нічого не сказав доньці, йому, напевно, було соромно говорити з нею про те, що він нас просто ось так самих залишає.
Я не хотіла влаштовувати якісь сцени перед донькою, розуміла, що це нічого не змінить і не хотіла, щоб вона бачила такою мене, та й не знала сама, що сказати Іванові.
В голові промайнули лише одна за одною думки.
Відразу прийшло на думку, що в житті я знала чимало жінок, яких залишили чоловіки: моя тітка Олеся, сестра Інна, колега Катерина, сусідка Олена і багато таких.
Якось живуть же жінки після цього, вони сильні, самостійні цілком, але ж я так не зможу, я не така. Я завжди була за чоловіком, як за кам’яною стіною, він такий відповідальний і хороший був для мене завжди, що я навіть нікому про це сказати не могла, щоб не зурочили.
Іван у мене завжди був добрим та працьовитим батьком та чоловіком, а тут таке.
Іван таки пішов, в будинку лиш запах його парфумів залишився, який такий рідний для мене, він мій улюблений. Лише тоді я вперше подумала, а що ж скажу доньці. Чому тата немає сьогодні, завтра та взагалі ніколи.
Я ще повністю не могла збагнути, що відбулося, до мене ще не дійшло. Я вклала нашу донечку спати, а сама стала шукати ту жінку в соцмережі. І, як на диво, дуже швидко знайшла.
Ось вона з подружками в кафе, красива та молода, ось на відпочинку за кордоном безтурботна, а ось вона в ресторані з моїм чоловіком щасливі обоє, посміхаються, ось вона знову з Іваном і ось знову з ним. А тут вона вже чекає дитину і це видно добре вже.
Більше фото я далі не дивилася, все стало зрозуміло для мене, як білий день.
Всю ніч я не могла заснути, після цього, думала, що скажу доньці, батькам, рідним і друзям. Спочатку я вирішила, залишити все, як є, нехай іде.
Сумувала, а потім чудово зрозуміла, що такого хорошого та доброго і працьовитого чоловіка відпускати не можна. Він потрібен мені і доньці. Я не можу так просто віддати його якісь там сім’ї, ми дуже потребуємо його поряд, а я щиро кохаю його, попри все.
Як мені його повернути? Чи варто боротися за щастя своє, коли є образа на душі велика? Чи буде все у нас, як раніше, навіть, якщо він повернеться в сім’ю?
Фото ілюстративне.
