Коли Віктор сказав Наді:
— Мама хоче, щоб ми до неї перебралися, — вона тільки мовчки глянула у вікно. Надворі падав дощ, і на підвіконні стояли старі квіти, які вона так і не пересадила.
— Та ми ж тільки почали трохи своє впорядковувати, — здивувалася вона.
— Та я ж не кажу назавжди, — переконував Віктор. — Поки назбираємо грошей на своє. Хата в мами велика, три кімнати, ми ж навіть і не будемо пересікатися. І їй буде не так самотньо.
Надя скривилася:
— Вікторе, ти ж знаєш, я з нею важко знаходжу спільну мову. Вона добра тільки тоді, коли щось треба.
— Ну не говори так. Мама нормальна. Просто вона така… з характером. Але ж не ворог.
І Надя погодилась. Бо, зрештою, то була мамина хата. Її чоловік — син, він хотів зробити добре. А вона, як кожна жінка, мріяла про свій куточок — навіть якщо доведеться почати з чужого дому.
Коли вони переїхали, свекруха — Ганна Іванівна — зустріла їх з пирогами, усмішками і словами:
— Нарешті не буду сама в чотирьох стінах. От побачите, як нам буде гарно разом!
Перші дні справді було спокійно. Надя навіть здивувалася. Ганна Іванівна ходила, співала собі під ніс, нахвалювала невістку:
— О, Надю, ти така господинька! Як гарно прибрала, навіть у шафі порядок зробила.
Але хата… хата справді потребувала великої руки.
Стіни облізлі, стеля потріскана, дах протікав. У кухні — пічка стара, як світ, а проводка така, що лампочка блимала, наче моргала: «Рятуйтесь!».
І тоді Віктор сказав:
— Ну, треба братися.
Вони почали з даху. Потім — вікна, двері, підлога, ванна, кухня. Кожну копійку Надя рахувала — і все в ту хату. Ганна Іванівна наче й допомагала — чай заварить, поради дасть. А потім, якось між іншим, кине:
— Ну, щоб вам добре жилося, бо хата стара, треба її оживити.
Вона жодного разу не заперечила, що все роблять за їхній рахунок. Навпаки — дякувала:
— Як ви мене виручили, діти. Якби не ви, ця хата давно б розсипалася.
Через кілька років хату було не впізнати.
Сучасна кухня, нові меблі, тепла підлога, гарні шпалери, навіть у дворі — клумби й лавочка.
Надя кожен куточок знала до найменшої деталі. І щоранку, коли варила каву, відчувала задоволення: не дарма трудилася.
Але тоді, коли все стало гарно, Ганна Іванівна почала… змінюватися.
Спочатку — непомітно. То скаже:
— Ви, молоді, не дуже-то розслабляйтесь. Хата — то моя.
Надя усміхнеться:
— Та хто ж сперечається, мамо.
А потім — все частіше:
— Я ж казала, що не треба було міняти дах. Старий би ще стояв. А тепер не знаю, скільки грошей ви викинули, а толку.
І Віктор знову казав:
— Не бери до серця. Вона ж просто стара, бурчить.
Та Надя відчувала: щось не те.
Одного вечора свекруха сіла за стіл, серйозна, наче на суд.
— Слухайте, діти, мені треба вам дещо сказати.
Віктор підняв очі від телефону.
— Що сталося?
— Тут от що, — почала Ганна Іванівна, — ваш Сашко розлучився. Йому нікуди йти. Я хочу, щоб він повернувся додому.
Надя застигла.
— І де він буде жити?
— Та як — у своїй кімнаті. Де завжди.
— Але там же ми тепер спимо, — тихо сказала Надя. — Ми ж все робили разом, ремонт, меблі, все нове купили.
— То нічого. Ви ж у моїй хаті живете.
— Мамо, але… — почав Віктор.
— Ніяких “але”! — різко відрубала свекруха. — Я вас пустила жити до себе, а ви вже гніздечко звили. Забули, що то все моє добро!
Того вечора Надя плакала.
— Я не можу, Вікторе. Вона нас вижене.
— Та не вижене, — бурмотів він. — Пережди. Вона просто переживає за Сашка.
— А ти бачиш, як вона каже? «Прийшли на все готове». Та ми ж із нічого те готове зробили!
Він мовчав. Бо знав, що Надя права.
Минуло кілька тижнів — і почалося справжнє пекло.
Сашко справді повернувся. Приніс кілька сумок і сказав:
— Привіт, родино. Мама сказала, що я тут поживу, поки все не владнається.
Він ходив, як удома. Наче нічого не було.
А Ганна Іванівна ходила за ним, мов за малим хлопцем:
— Синку, не хвилюйся, тепер знову разом.
І все частіше кидала Наді в очі:
— От бач, Надю, у мене двоє синів, а не одна ти в хаті.
Одного ранку Надя прокинулася від гучної розмови. Ганна Іванівна говорила з кимось телефоном:
— Та так, прийшли на все готове, ще й права качають. Якби не я, вони б досі по чужих кутках тулилися!
Надя стояла за дверима, і кожне слово було дуже болючим.
Увечері вона зібралася з духом.
— Мамо, — сказала, — мені боляче чути, що ви кажете, ніби ми прийшли на все готове. Ви ж самі просили нас. Ми все робили разом. А скільки своїх грошей ми вклали!
Свекруха глянула з-під лоба:
— Я вас не просила. Я дозволила. Різницю відчуваєш?
І тоді Надя зрозуміла — даремно сподівалася на вдячність.
Через місяць вони з Віктором зібрали речі.
— Ти впевнений? — запитала Надя.
— Так. Бо я бачу, що інакше вона не зміниться.
— А де ми будемо?
— Хай де, але без принижень.
Коли виходили, Ганна Іванівна стояла на порозі, руки в боки:
— От і добре! Бо вже надто загосподарювалися. Я ще не вмерла, щоб мені правила невістка!
Надя мовчки вийшла.
Віктор ішов поруч, тримаючи її за руку. У нього в очах було щось між соромом і рішучістю.
Минуло пів року. Вони орендували невеличку квартиру. Зате свою — без крику, без принижень. Віктор навіть почав будувати новий дім, по-справжньому свій.
Одного дня хтось подзвонив. Це була сусідка з села.
— Ой, Надю, ти знаєш, Сашко продав мамину хату. Кажуть, переїжджає в місто.
— Як продав? — Надя не повірила. — А мама?
— Та він її вмовив. Сказав, що старій жінці важко.
Надя тільки тяжко зітхнула.
— От і «на все готове», — тихо сказала вона. — Тепер уже справді без нас.
Коли люди кажуть, що ти «прийшов на все готове», вони часто забувають, скільки твоїх сил і серця вкладено в те «готове». Бо дім не стіни, а людяність. І якщо її немає — навіть новий дах не врятує старої душі.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
