Тоді, багато років тому, Оксана йшла на весілля до знайомих з тривогою в душі. Вона не мала нової сукні, не мала грошей на гідний подарунок, бо коштів тоді ледве вистачало на хліб і молоко. Чоловік переконував:
– Треба йти, що люди скажуть, якщо нас не буде? Ми ж із ними дружили.
– А в чому я піду? – зітхала Оксана, тримаючи в руках свою скромну бежеву сукню, яку носила на всі свята вже кілька років.
– В чому є. Люди не на сукню дивляться, головне ж – не в чому людина, а яка людина, – намагався він її підбадьорити.
Але на весіллі все було інакше. Веселощі, музика, гарні столи – а серед гостей сиділа група жінок, що перешіптувалися.
– Дивись, у чому прийшла, хоч би совість мала, – прошепотіла одна, косо глянувши на Оксану.
– Та ну, ніби в магазин не можна було зайти, щось собі купити, – додала інша.
– Вона ж завжди така… скромна до смішного, – засміялася третя.
Оксана почула. Вона сиділа з чоловіком, посміхалася, але всередині все стискалося. Було боляче. «Невже я справді така смішна?» – думала вона. Та робила вигляд, що нічого не чує.
Минали роки. Життя змінювалося. Діти виросли, чоловік захворів і рано пішов із життя. Оксана залишилася з боргами й самотністю. Тоді вона й вирішила їхати в Італію.
– Поїду, – сказала синові. – Треба вам допомогти на життя, інакше не витягнемо.
– Мамо, важко ж там… – хвилювався син.
– Я витримаю, – відповіла вона твердо.
Так і почалося її італійське життя: старенькі бабусі, яких треба доглядати, холодні кімнати, самотні вечори з телефонними дзвінками додому. Та гроші допомогли: син закінчив навчання, життя якось налагодилося.
І ось, через роки, доля зробила крок назустріч. Син Оксани закохався і привів дівчину додому. Познайомив:
– Це – Ірина. Ми хочемо бути разом.
Оксана була щаслива. В очах хлопця світилася любов, а дівчина була добра й щира. Та тільки коли настала черга знайомитися зі сватами, серце Оксани тремтіло.
Бо матір’ю Ірини виявилася… та сама жінка, яка колись на весіллі сміялася з її сукні. Галина. Гарно вдягнена, з упевненим голосом, вона одразу повела себе зверхньо.
– Ну що, Оксано, будемо сватами, – сказала вона, приглядаючись. – Тільки я скажу відразу: треба умови. Квартира, машина, бо без того я доньку заміж не віддам.
Оксана мовчала. Їй навіть слова не йшли з вуст. В голові промайнув той вечір, де Галина з подругами сміялася. Тоді вона почувалася маленькою й приниженою. А тепер ця жінка сиділа в її хаті й вимагала.
Син відчув напругу:
– Мамо, не хвилюйся, ми самі розберемося.
Та Галина не зупинялася:
– Я свою дитину на вулицю не віддам. Ви ж заробітчанка, у вас гроші є. От і треба все зробити. Квартира, машина, меблі. Бо як же інакше?
Оксана тихо відповіла:
– Я своїй дитині допоможу, чим зможу. Але щастя не купується квартирами і машинами. Якщо вашій доньці важливі тільки ці речі, то… не знаю, чи це любов.
Галина зневажливо скривила губи:
– О, заговорила, яка мудра стала!
У ту мить Оксана відчула, що доля повернулася колесом. Колись вона була безсила перед чужими глузуваннями. А тепер мала силу відповідати гідно.
– Знаєте, Галино, – сказала вона спокійно. – Я приїхала сюди з Італії не для того, щоб доводити щось комусь. Я там заробляла не на розкіш, а на дітей. Я бачила, як старі люди помирають без родини. І зрозуміла, що найбільше в житті – це не квартира й не машина. Це – любов і повага. Якщо вашій доньці мій син любий, вони будуть щасливі. А якщо ні – то ніякі статки того не змінять.
У кімнаті запала тиша. Галина здивовано подивилася на неї, але відповісти нічого не змогла.
Син стиснув мамину руку:
– Мамо, я тебе люблю. Ти в мене найсильніша.
Того вечора Оксана плакала – не від образи, а від полегшення. Вона більше не боялася чужих слів.
І весілля все ж відбулося. Просте, без зайвих вимог. Молоді були щасливі, і цього вистачало.
А Галина ще довго намагалася показати свою зверхність, але вже не мала тієї сили. Бо Оксана навчилася дивитися їй у вічі без страху.
Життя завжди повертає нам те, що ми колись сіємо. Колись сміх і зневага, спрямовані проти слабшої, з часом обертаються випробуванням для самих кривдників. А людина, яка пройшла крізь біль і працю, набуває внутрішньої сили, яку вже не можна зламати.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
