Марта сипала в чашку надто багато цукру – три ложки замість однієї, як завжди. Потім глянула на цю солодку калюжу на дні й навіщось довго розмішувала срібною ложечкою, слухаючи її тонке дзенькання об порцеляну. Пити не стала. Просто сиділа, обхопивши чашку долонями, наче грілкою. За вікном хлюпала безкінечна осіння мжичка, ніби все місто разом із нею нудилося в очікуванні чогось неминучого. Тарас у сусідній кімнаті ввімкнув телевізор – гучно, як він завжди робив. Наче сподівався, що через цей шум життя стане зрозумілішим.

Вона давно хотіла почати розмову, але знала наперед: це не буде діалог. Це буде щось середнє між виховною годиною та допитом. Вона навіть могла передбачити момент, коли він скаже своє коронне: «Тобі що, зайнятися нічим?». Зазвичай це траплялося на третій хвилині. Після цього будь-які аргументи розбивалися об його впевненість у власному праві вирішувати за обох.

На календарі була обведена дата. Завтра.

Завтра розпочиналися курси. Професійний дизайн інтер’єру. Це не було просто дівоче захоплення фіранками чи шпалерами. Це був її старий інтерес ще з юності. Тоді вона мріяла перетворювати похмурі квартири на простір, де хочеться дихати на повні груди. Потім було весілля, народилася донька Софійка, потім з’явився кредит на авто, побут, рутина — і життя просто помчало рейками, які проклав хтось інший.

А тепер, раптово, їй знову захотілося. Хотілося чогось не з розряду «купити продукти за списком» чи «заплатити за комуналку». А по-справжньому. По-дорослому. Того, від чого всередині щось приємно клацає, змушуючи серце битися частіше.

Вона відсунула чашку, підвелася й пішла до вітальні, де Тарас розвалився на дивані, зосереджений на екрані.

— Тарасе, слухай… — почала вона, притишивши телевізор.

— Що таке? — не відриваючи очей від новин, невдоволено кинув він. — Знову твоя мама просить допомогти з городом?

— Ні. Я завтра йду на навчання. Курси дизайну. Пам’ятаєш, я казала місяць тому?

Він повільно повернув голову. У його погляді з’явилася ця знайома важка втома, ніби він змушений був грати роль суворого вчителя для неслухняної учениці.

— Ти серйозно? — запитав він спокійно, майже лагідно, як розмовляють із дітьми. — Які ще курси, Марто? Тобі ж не вісімнадцять. Навіщо тобі ці дурниці?

— Мені тридцять п’ять, а не вісімдесят. І я хочу спробувати. Це не примха, я довго зважувала це рішення, — вона говорила тихо, але всередині все було натягнуто, мов струна.

— Зважувала? А хто про вечерю зважував? Хто думав, як Софійці випускну сукню обирати, га? Чи це теж частина твого дизайну?

Марта відчула, як у горлі став клубок. Сукня для доньки — болюча тема. Софія просила маму допомогти, і Марта обрала чудовий варіант, сучасний і ніжний. Тарас тоді лише пирхнув: «У цьому тільки на город ходити, соромно людям показати». З того часу донька замкнулася, а в домі стало ще холодніше, хоча батареї гріли на повну.

— Я не прошу в тебе грошей. Це мої заощадження з підробітку. Просто прийми це. Чотири рази на тиждень, увечері. Мені важливо хоча б спробувати.

Тарас несподівано засміявся — коротко й різко.

— Тобто ти хочеш, щоб я сам собі розігрівав їжу, поки ти там бавишся в художника? Це що, твоя нова самостійність? Може, ще почнеш у соцмережах марафони успіху проводити?

— Ти завжди так лякаєшся, коли я роблю крок убік від твого розкладу? — майже прошепотіла вона.

Він замовк. Телевізор гудів у кутку, заповнюючи порожнечу між ними.

— Ти думаєш, я тебе обмежую? — запитав він з образою в голосі.

— Ні. Я думаю, ти просто боїшся, що я стану іншою. А ти до цієї «іншої» не знайдеш підходу.

Він нічого не відповів. Просто встав і вийшов на балкон. Тарас не палив уже багато років, але балкон залишався його єдиним притулком у моменти, коли правда була надто незручною.

Наступного дня Марта прийшла до навчального центру. Вона відчувала себе школяркою, яка прогулює уроки — серце калатало, пальці дрібно тремтіли. У невеликій світлій аудиторії її зустріла Вікторія — колишня знайома, яку вона не бачила років п’ять. Вікторія змінилася: стала впевненою, з короткою стильною зачіскою та енергійним поглядом.

— О! Знайомі обличчя! Ти таки наважилася? — усміхнулася вона. — Чоловікові сказала?

— Сказала. Він, м’яко кажучи, не в захваті. Чекаю на холодну війну вдома, — зітхнула Марта, розмотуючи шарф.

— Головне — не давай задню. Як тільки почнеш сумніватися — він переможе. А ти тут не для того.

Марта сіла за стіл. Її трясло не від протягу з вікна, а від цього дивного відчуття свободи. Це було як перший крок по тонкому льоду: страшно, але водночас неймовірно захопливо.

За годину вона вже палко обговорювала планування невеликої квартири з чоловіком на ім’я Павло. Він був старшим за неї, мав спокійний голос і дуже уважні очі.

— А у вас гарне бачення простору, — зауважив він, розглядаючи її начерк. — Ви, мабуть, раніше працювали з кресленнями?

Вона вперше за довгий час щиро посміхнулася. — Ні, я просто все життя переставляла меблі в голові.

— О, це найкраща школа. Я три роки займався постачанням обладнання, там теж треба вміти втиснути невпихуване в обмежений простір. Це загартовує не гірше, ніж сімейні суперечки.

Увечері вдома панувала тиша. Тарас не розмовляв із нею. Вечеря стояла на плиті — холодна. Марта сіла навпроти нього в кухні, навіть не знявши рюкзак.

— Я буду в цей час щовечора. Сподіваюся, кухня витримає мою відсутність.

Він продовжував гортати стрічку в телефоні. — Роби що хочеш. Тільки знай: якщо наш побут розвалиться, я не збираюся його знову збирати докупи самотужки.

Марта важко зітхнула. — А ти впевнений, що він ще цілий?

Саме в цю мить обоє зрозуміли: щось безповоротно змінилося.

Через два тижні Марта повернулася додому пізніше, ніж планувала. Вони затрималися після занять із Вікторією та Павлом у невеликій кав’ярні за рогом. Обговорювали кольорову палітру для малогабаритних кухонь, і Марта ловила себе на думці, що вперше за роки вона говорить про щось, крім хвороб, цін у магазинах та проблем родичів. Павло розповів, як його життя змінилося після розлучення, і як він вчився жити заново, знаходячи розраду в дрібницях.

Вдома пахло чимось горілим.

На плиті стояла сковорідка з темним місивом, що колись мало бути картоплею. На столі — порожні тарілки. Тарас сидів навпроти вікна, похмурий, наче весь світ був йому винен.

— Де ти була? — запитав він замість привітання.

— Затрималися після занять. Обговорювали проект.

— Ти серйозно? У тебе тепер проекти? Жінка, яка вчора не могла згадати пароль від вай-фаю, тепер дизайнер?

— Можеш хоч раз не знецінювати те, що я роблю? — Марта кинула ключі на тумбу.

— А ти можеш не поводитися як підліток? Хто ці люди взагалі? Хто цей Павло, про якого ти постійно згадуєш? Він що, залицяється до тебе?

Марта різко скинула пальто. — Тарасе, це навчання. І якщо хтось просто вміє слухати й цікавиться моєю думкою, це не означає, що він «клеїться». Це називається нормальним спілкуванням.

— Ти живеш у моєму домі, користуєшся моїм ресурсом і раптом вирішила, що в тебе є «шлях до себе»? — Він вимовив ці останні слова з такою гіркотою, що Марті стало фізично боляче.

— По-перше, дім у нас спільний. По-друге, я десять років вкладала всю себе в тебе, в Софію, в затишок, про який ти зараз так печешся. І якщо я захотіла нарешті знайти себе поза каструлями — це моє право. Чи ти вважаєш, що я лише додаток до твого телевізора?

Тарас підвівся. Повільно. Його обличчя було занадто близько. — Якщо хочеш бути «вільною» — будь. Але не дивуйся, якщо одного разу прокинешся в абсолютній самоті.

— Краще бути одній, ніж з людиною, яка бачить у мені лише обслуговуючий персонал, — видихнула вона і пішла до спальні.

За дверима вона вперше повернула замок. Зазвичай вона залишала двері прочиненими — на випадок, якщо він захоче вибачитися чи просто поговорити. Цього разу — чітке клацання, і крапка.

Ранок почався з тиші. Тарас пішов на роботу, не розбудивши її. Софія вже кілька днів ночувала у подруги — випускний клас, підготовка до іспитів, повне ігнорування батьківських повідомлень.

Марта поснідала наодинці. Потім одягла старий светр, зручні джинси й пішла. Цього разу не на курси. До Вікторії.

Вдома у Вікторії було дивно затишно. Якийсь творчий безлад, багато світла, кіт на підвіконні й аромат свіжої кави.

— Ти наче з фронту повернулася, — зауважила Вікторія, подаючи їй горнятко.

— Так і є. Почалися старі пісні: «ти ніхто без мене», «ти живеш за мій рахунок».

— Знаєш, коли мій колишній так сказав, я зрозуміла, що страх втратити його — ніщо порівняно зі страхом втратити себе. Марто, ти не біжиш від реальності. Ти створюєш нову.

Саме в цей момент задзвонив телефон. Павло.

— Доброго дня, Марто. Вибачте, що турбую. У нас тут у центрі невелика презентація для замовників, показуємо студентські ескізи. Ваш проект вітальні дуже сподобався одному забудовнику. Не хочете приїхати й розповісти детальніше? Це може бути хорошим фрілансом для початку.

Марта заціпеніла. — Ви жартуєте? Я ж тільки почала вчитися.

— Смак не купиш за гроші, а у вас він є. Приїжджайте сьогодні о шостій. Я чекатиму.

Вона відключила виклик і подивилася на Вікторію великими очима: «Невже я справді можу?».

— Ти мусиш іти, — твердо сказала подруга. — Інакше так і будеш слухати вдома, як він хрумтить пельменями і розповідає, що ти нуль.

Презентація пройшла напрочуд вдало. Марта хвилювалася, але як тільки почала говорити про текстури й світло, страх зник. Павло був поруч, підтримував її поглядом. Вона отримала першу візитку потенційного замовника.

Вдома було темно. Тарас сидів на кухні. Перед ним стояв порожній келих. Він не був п’яний, але виглядав розгубленим.

— Я думав, ти не повернешся, — тихо сказав він.

— Ти б цього хотів?

— Не знаю. Все так швидко змінилося. Я не розумію, навіщо це все. Ми ж жили стабільно.

— Ти жив зручно, Тарасе. А мені було тісно. Мені запропонували перший проект. Це робота. Справжня.

— І ти думаєш, це серйозно? Хто тебе слухатиме?

Вона подивилася йому прямо в очі. — Люди вже слухають. Бо я розумію їхні потреби.

— А мої потреби? — запитав він із болем.

— Твої потреби я вивчала десять років. А про свої згадала тільки зараз. Це початок кінця нашої звичної моделі життя, Тарасе.

Він сів поруч на диван. — Ти хочеш, щоб я пішов?

— Я хочу, щоб ти зрозумів: я більше не ваза на твоїй полиці.

Він раптом взяв її за руку. — Ти думаєш, я не люблю тебе? Я просто… я вмію тільки так. Як умію.

— Любов, яка калічить іншу людину, перетворюючи її на тінь, — це не любов. Це право власності. А я більше не твоя власність.

Софія повернулася пізно ввечері. Побачивши батьків у вітальні, вона зупинилася на порозі.

— Знову з’ясовуєте стосунки?

— Розмовляємо, — втомлено відповіла Марта.

— Слухай, мам… — Софія підійшла ближче. — Якщо ви розлучитеся… Я зрозумію. Просто не треба більше цієї тиші в домі. Вона тисне сильніше за крики.

Марта обійняла доньку. Вона зрозуміла, що діти бачать значно більше, ніж ми намагаємося приховати.

Наступного ранку Марта не готувала сніданок за розкладом. Вона зібрала ноутбук, папку з кресленнями й рушила до виходу. Тарас стояв у дверях. Він не зупиняв її, не погрожував. Він просто дивився на неї, і в його очах було щось схоже на запізніле усвідомлення.

На вулиці було свіжо. Майже пахло весною, хоча до неї було ще далеко. Марта йшла тротуаром, слухаючи стукіт своїх підборів по асфальту. Страху не було. Було лише дивне, нове відчуття всередині.

Це була свобода. Гірка на смак, як міцна кава без цукру, але від якої нарешті прокидаєшся по-справжньому.

Вона знала, що попереду складні розмови, поділ майна, пошук нового житла та непевність перших замовлень. Але вона також знала, що тепер її життя належить їй. І жоден Тарас більше не змусить її зникнути в тіні телевізора.

Вона дістала телефон і набрала номер з візитки.

— Доброго дня. Це Марта, дизайнер. Я готова обговорити ваш проект.

І світ навколо нарешті набув тих кольорів, які вона так довго малювала лише у своїй уяві.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.