«Тобі це не потрібно…» — ця фраза за двадцять років стала для мене чимось на зразок оберегу, тільки не доброго, а такого, що поступово душу затуляє.
Він завжди казав це спокійно, навіть з усмішкою. Ми йшли торговим центром, я зупинялася біля вітрини, де висіла якась гарна сукня чи нова сумочка, а він стиха мовив:
— Тобі це не потрібно, у тебе ж є.
І я слухняно відходила.
Жили ми, як казав він, «економно, але з розумом». Не бідно — квартира своя, машина, дача, навіть невеличкі поїздки на море іноді. Але в тому житті не було мене.
Моїх бажань, дрібниць, якихось жіночих радостей.
У нас усе було «спільне»: спільні гроші, спільні рішення, спільні цілі. Тільки от я якось непомітно зникла зі «спільного».
Я навіть не можу сказати, коли саме це сталося. Спочатку мені було не до себе — дитина, робота, хатні справи. Потім, коли все трохи налагодилося, чоловік уже звик, що я не прошу. А я звикла, що він завжди знає краще.
Моя сумка, яку я купила ще років десять тому, була для мене «цілком нормальна». Чоботи — «ще не протекли». Куртка — «тепла ж».
І я справді не нарікала.
Бо, знаєте, коли тобі роками кажуть, що «тобі це не потрібно», ти починаєш у це вірити.
Того дня ми йшли на ювілей до його начальника.
— Одягни щось гарне, — сказав він.
— Ну я маю те чорне плаття, пам’ятаєш, яке я на Новий рік вдягала?
— Та гаразд, — відмахнувся він.
Я зробила собі легку зачіску, підфарбувала губи, накинула пальто — і все. Мені навіть в голову не прийшло, що треба щось більше.
Та коли ми прийшли в ресторан, я все зрозуміла з перших секунд.
Жінки там сяяли — у сукнях, вишитих блискітками, з укладками, макіяжем, із коштовностями. Вони сміялися, пили вино, пахли дорогими парфумами. А я… я почувалася простою тінню.
І коли я глянула на чоловіка — побачила, що він скривився. Мені стало не по собі. Він не сказав нічого, але весь вечір був якийсь напружений.
А потім, коли трохи випив, підійшов і кинув тихо, щоб ніхто не чув:
— Ти мені сьогодні не пасуєш. Я виглядаю, як господар життя, а ти — як його прислуга.
Я застигла.
— Ти… ти ж сам казав, що мені не потрібно нічого купувати.
— Я не про те, — пробурмотів він. — Подивися навколо — от ті, он ті… он Лариса, моя колега, вона твого віку, а виглядає — як королева.
Мені стало так боляче, що я навіть не знала, як дихати.
Я мовчала до кінця вечора, а коли ми приїхали додому, я просто сіла на ліжко й розплакалася.
Дочка, наша Оленка, вже доросла, 18 років, все зрозуміла без слів.
— Мамо, що сталося? — спитала.
Я махнула рукою, але вона підійшла, обняла.
— Знову тато?
Я лише кивнула.
Вона зробила чай, посадила мене на диван.
— Мам, ти ж гарна, — сказала вона щиро. — Просто ти себе не бачиш.
— Я вже не така, доню…
— Не така, бо живеш не для себе.
Її слова чомусь мене розтопили.
Наступного ранку, у неділю, вона сказала:
— Мамо, їдемо в торговий центр. Мені треба купити куртку.
Я, як завжди, послухалась.
Але вже біля першої вітрини зрозуміла, що «куртка» — то була лише відмовка.
Вона почала тягнути мене до магазинів:
— Мам, міряй це! О, дивись, сукня — просто твоя! А це пальто — ідеальне!
Я відмовлялася, соромилась, а вона стояла вперта, як я колись у дитинстві, коли просила морозиво.
— Мам, годі жити в тінях!
До вечора я вийшла з торгового центру з двома великими пакетами: нова сукня, пальто, туфлі, сумка, навіть светр і шарф. Оленка заплатила частину зі своїх відкладених грошей, а я вперше не віддала зарплату чоловікові.
А потім вона, усміхаючись, сказала:
— А тепер — салон краси.
Я ніколи в житті не була у салоні.
Мені зробили нову зачіску, пофарбували волосся, зробили манікюр — вперше!
Коли я подивилася в дзеркало, не впізнала себе. У тій жінці в очах блищало щось, що я давно загубила — впевненість.
Ми поверталися додому, сміялися, пили каву в кав’ярні.
— Мам, ти просто неймовірна, — сказала дочка. — Я знала, що з тебе треба лише трохи пил стерти, і з’явиться та жінка, якою ти була колись.
Коли я зайшла в дім, чоловік сидів на дивані й гортав телефон. Побачив мене — і завмер.
— Ти… це що? — запитав.
— А що, не впізнаєш? — усміхнулася я.
— Ти… куди ходила?
— У магазин. І в салон.
Він довго мовчав, потім насупився:
— Скільки ти витратила?!
— А тобі яка різниця? Ти ж казав, що тобі за мене соромно, — відповіла я спокійно. — Тепер, може, не буде.
Він нічого не сказав.
Я пройшла повз нього й пішла в спальню.
Увечері він зайшов туди сам.
Стояв мовчки хвилину, потім тихо сказав:
— Ти гарна. Дуже.
— Тепер подобаюсь? — іронічно спитала я.
— Я не це мав на увазі… я просто звик, що ти завжди така проста.
— Проста, бо ти так хотів.
— Може, — сказав він. — Але, знаєш, коли ти прийшла зараз — я ніби вперше побачив тебе.
В ту ніч я довго не спала.
Думала не про гроші і не про сукні. А про те, як легко ми, жінки, губимо себе у побуті, у сімейних компромісах, у щоденному «та мені не треба».
Ми починаємо жити для когось — для дітей, чоловіка, дому — і забуваємо, що теж маємо право світитися. Не для когось — для себе.
Наступного ранку чоловік запропонував поїхати разом на каву.
— Ти сьогодні якась інша, — сказав він.
— Я просто згадала, хто я, — відповіла я.
Він усміхнувся, але в очах блиснула тривога — наче боявся, що ця нова я вже не буде такою зручною.
Минув тиждень.
Я помітила, що він став інакше на мене дивитися. Більш уважно, як колись давно.
— Може, поїдемо кудись? — запропонував він. — Просто відпочити.
— Добре, — сказала я. — Але без твоїх «тобі це не потрібно».
Він засміявся, але погляд у нього став серйозний.
— Домовились.
Іноді мені здається, що я тоді не просто купила собі нову сукню чи зробила зачіску.
Я купила собі знову себе.
Ту жінку, яка має право бути красивою, бажаною, жити не лише для інших, а й для себе.
А чоловікам я б сказала одне:
Не кажіть своїм жінкам «тобі це не потрібно».
Бо настане день — і вони зрозуміють, що не потребують уже й вас.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
