Ольга Петрівна прокинулась раніше, ніж зазвичай. За вікном ледь світало, сіре ранкове світло м’яко осідало на підвіконні, де яскраво і вперто цвіла її улюблена, насичено-фіолетова фіалка. На кухні вже пахло вівсянкою з яблуками та корицею — вона варила її щоранку, дотримуючись суворого, неначе армійського, розпорядку.

Тарас Іванович, її чоловік, із яким вони прожили сорок п’ять років, жартома називав цю вівсянку «ранковим причастям» і щоразу казав: «Олю, ну після сорока років подружнього життя можна було б хоч раз зранку почати з чогось ‘несерйозного’! З млинців, чи що! А то все як у санаторії…» Але він їв, завжди до останньої ложки.

Сьогодні ж Ольга Петрівна стояла біля плити й горнулася плечем до теплого махрового халата, думаючи зовсім не про кулінарні експерименти.

«Чогось він ходить такий притихлий… Наче не Тарас мій, а тінь. Наче не Іванович, а якийсь Миколайович, чужий. Чи не захворів, бува? А чи приховав щось від мене?» — ці думки не давали їй спокою вже другий день.

Вчора він довше ніж треба сидів біля вікна, дивлячись на старий вишневий сад. Перед цим загубився в думках, так що не почув її простого питання про ціну на ринку. А ввечері вкладався спати без звичних жартів, без свого гучного, на весь поверх, зітхання. І не сказав свого улюбленого, яке за сорок п’ять років стало майже молитвою: «Добраніч, моя королево».

Ні, щось було не так. Душа матері й дружини не помиляється.

Вона поставила на стіл дві чашки, нарізала свіжий, ще теплий хліб, дістала баночку липового меду і термос з міцним, запашним чаєм шипшини.

— Тарасе Івановичу! Ну ти йди вже, бо остигне! — гукнула вона досить голосно, щоб його вирвати з ранкового мовчання.

Він вийшов із кімнати повільно, неначе тягнучи за собою невидимі, але важкі думки, що муляли йому душу. Сів. Взяв ложку. Але не їв, лише перемішував у тарілці вівсянку.

Ольга Петрівна перша порушила мовчанку.

— Ну кажи вже. Бо я ж бачу, що тебе щось гризе. Ти ж знаєш, що я тепер гірше за той рентген.

Він зітхнув — так важко, наче на його плечах висіла не пенсія, а цілий мішок невисловлених слів і нездійснених обіцянок.

— Олю, ну… від тебе нічого не скриєш. Ти ж завжди була прониклива, як наша сільська бабця-ворожка.

Вона поклала свою невелику, але теплу долоню на його руку й усміхнулась, осяявши кухню.

— То я ж з тобою живу сорок п’ять років, Тарасику. А не з тим Івановичем, що в тебе в паспорті. Ти ж думаєш, що я не бачу, як ти дивишся на ту стіну і зітхаєш? Кажи.

Він глянув у її очі — такі ж світлі й теплі, як і тоді, коли вони, два студенти, вперше зустрілися в автобусі. І йому одразу стало легше. Він почав говорити, дивлячись на її долоню.

— Я думав… що якось інакше воно буде на тій пенсії. Пам’ятаєш, як ми мріяли? Відкладали, економили, себе берегли — бо колись заживемо, як люди, для себе… А воно все кудись мимо. То синові Дем’яну квартиру купували, то дочці Лесі допомагали з першим внеском, то тепер уже й внукам… А на себе… на себе нічого й не залишилося.

Він ковтнув, і голос на мить зірвався, ставши майже шепотом.

— Пробач мені, Олю. Пробач. Що я тебе ні на море ні разу не возив, ні шуби тобі справжньої не купив, ні… навіть на нашу річницю, розумієш? Нема чим порадувати.

Вона навіть не дала йому договорити. Розсміялася тихим, світлим сміхом, яким сміялась завжди, коли хотіла розтопити його тугу.

— Тарасе! А ну перестань. Яка шуба? Я ж і так, як у тій шубі, закутана в твою любов, Івановичу! Головне — що ми є одне в одного. Дивись, у нас хата є, борщ з м’ясом стоїть, на хліб і на ліки вистачає. Ми ж не голодні й не хворі. А все решта — то дрібниці, які нас не псують. Нам вже не треба той шумний курорт, нам треба тихий, спільний вечір.

— Ти так кажеш… — шепнув він, відчуваючи, як тиск у грудях потроху спадає.

— Бо так і є. І ти знаєш, що це правда, — твердо сказала вона.

Але її слова, хоч і теплі, не зняли з нього тіні до кінця. Просто трохи відсунули. Бо насправді Тарас Іванович мучився іншим. До їхньої річниці — 45 років спільного життя, їхнього «Сапфірового весілля» — залишалося трохи більше тижня. І він хотів зробити їй подарунок. Такий, щоб по-справжньому.

Його улюблена фіалка, квітка дружини, мала б стояти на новій, гарній шафі. А вона стояла на старому, подряпаному підвіконні, яке він сам міняв тридцять років тому.

«Сорок п’ять років. Сорок п’ять, Олю. А ти досі не маєш нічого, крім мого прізвища,» — з’їдав себе він у думках. Він відкрив свій старий гаманець. Там було ледве-ледве на торт і кілька пляшок домашнього вина для дітей.

Звісно, він міг би попросити у дітей. Дем’ян — син, керуючий відділенням банку. Леся — дочка, успішний юрист. Обидва стали на ноги, завдяки їхній, батьківській, праці. Але просити? Він навіть думати про це не хотів.

— Не хочу, щоб думали, що я їм на шию сів, — бурмотів він собі під ніс. — Я ж чоловік, я сам маю забезпечити.

Хоча всередині, десь у закутку, шепотіло: «А може б… мали б самі догадатися? Хоч квіти якісь дорогі, чи що? Вони ж бачать, як ми живемо…» Але він одразу ж різав себе цією думкою: «Та ні, у дітей життя, кредити, робота, діти — мої ж внуки! Не до того їм. То ми, старики, жили для них, а вони живуть для своїх дітей. Так і треба.»

І він мовчав.

А Ольга Петрівна в той час виварювала банки для консервації, мила підлогу до блиску, прала старі, але ще цілком пристойні штори. Вона готувалася до гостей, до їхнього свята, хоч і знала, що воно буде скромним. Дуже скромним. Але для неї головне було — родина разом.

Вона навіть зателефонувала до Лесі, щоб уточнити деталі.

— Алло, Лесю, доню? Як ти там? Чи не захворіла Настуня?

— Ні, мамо, все добре. Настя малює вам листівку. Мамо, ви ні про що не турбуйтесь, тільки про себе, добре?

— Та як же не турбуватись? Столи ж накрити треба! Ти ж знаєш, я люблю, щоб усе було… по-нашому. Скажи Дем’яну, хай приїде раніше, допоможе Тарасу Івановичу переставити той старий комод. Він щось уперся.

— Мамо, я сама з ним поговорю. Ви відпочиньте.

Ольга Петрівна відчула, що донька чогось не договорює, але списала це на втому. «Вони ж такі зайняті, бідні. Не треба їх напружувати,» — подумала вона.

Настав той день.

Було прохолодно, але сонячно. Таке світло, яке буває лише на початку осені, коли літо вже відійшло, але ще залишило своє тепло.

На столі — їхній традиційний, незмінний за сорок років, олів’є, оселедець під шубою, домашні голубці з пересмаженим м’ясом, печене м’ясо з чорносливом. Ольга Петрівна встигла спекти торт «Наполеон», який у них був святковим майже стільки років, скільки тривав шлюб. Вона завжди робила його з дев’ятьма шарами — дев’ять, як її діти, і вона, і Тарас, і їхні четверо внуків.

Діти прийшли ближче до обіду. Дем’ян із дружиною Оксаною та двома бешкетними хлопчиками-близнюками, які одразу розбіглися по подвір’ю, полюючи на сусідського кота. Дочка Леся з чоловіком Сергієм і маленькою Настею, яка одразу стрибнула бабусі на руки.

— Ой, моя квіточка! Як же ти виросла! — Ольга Петрівна притиснула внучку до себе. — Тарасе Івановичу, подивись, яка вона вже!

Тарас Іванович обійняв сина, потиснув руку зятеві, і намагався виглядати радісно, але внутрішня напруга не відпускала. Він почувався винним.

Внуки вручали свої подарунки — малюнки, аплікації, саморобні листівки з сердечками й нерівними літерами. Ольга Петрівна витирала очі й ховала все до шафи, де вже зберігала десятки таких скарбів.

Сіли за стіл. Почалися тости.

— Мамо, тату, ви для нас — не просто приклад, ви — наш фундамент, — почав Дем’ян, піднявши келих. — Сорок п’ять років — це не просто цифра. Це сорок п’ять років любові, яка нас збудувала.

— Я пам’ятаю, тату, як ти працював у три зміни, щоб я могла поїхати навчатися в Київ, — продовжила Леся, її голос тремтів. — Ви віддавали нам останнє. Ми ніколи цього не забудемо. За вас, наші рідні!

Говорили, згадували старе. Веселилися. Було добре. Але напруга Тараса Івановича не спадала. Він знав, що йому нічого дати Ользі Петрівні.

Та ближче до вечора, коли Олів’є вже розійшовся, а «Наполеон» виглядав як справжній сапфір, син Дем’ян раптом підвівся. Він поглянув на сестру Лесю, і та ледь помітно кивнула у відповідь, даючи сигнал. Видно було, що вони щось довго готували.

— Мамо, тату… Ми з Оксаною та Лесею з Сергієм хочемо вам дещо сказати.

Тарас Іванович насторожився, його обличчя одразу стало серйозним.

— Що сталося? — запитав він, звично готуючись до найгіршого. — Щось із машиною?

— Ні, тату, все добре! — засміялась Леся, поспішаючи його заспокоїти. — Навпаки, ми хочемо, щоб у вас нарешті було щось для себе. Без нас, без трохи… от цього всього побуту.

І Дем’ян урочисто поклав на стіл два великі, гарні конверти.

— Ми купили вам путівку на два тижні в Трускавець. Санаторій «Кришталевий палац». Хороший, новий, із лікуванням, водами… Ви відпочинете. Погуляєте. Просто побудете разом. Ви давно не їздили нікуди, крім дачі.

Ольга Петрівна прикрила рот долонею. В її очах одразу блиснули сльози.

— Діти… Трускавець? Та ви що… Це ж так дорого. Ви на себе витратили б! — зашепотіла вона.

А Тарас Іванович, сильний, сивий чоловік, що завжди тримався рівно і мужньо, раптом відвів погляд у вікно й теж витер очі. Його серце стислося від несподіваного, глибокого полегшення.

— Діти… та ви що… — його голос зірвався.

— Це ще не все, — сказав Дем’ян, усміхаючись. — Ми з Лесею поговорили й вирішили: ми вам встановлюємо… ну таку сімейну стипендію. П’ять тисяч гривень щомісяця. Наполовину від мене і від сестри.

Тарас Іванович від подиву витріщився на сина.

— Що? Яка стипендія?

— А така, тату. Щоб у вас завжди була змога жити спокійно. Щоб ви не хвилювалися, чи вистачить на нові ліки чи на комуналку. Ви покриєте з цих грошей усі обов’язкові платежі. А свої, батьківські, витрачатимете на себе. На ту ж нову шафу для маминої фіалки, на нову сковорідку… На що завгодно. Ви заслужили. Ви, батьки, віддали нам все, що мали. Настав час і нам вам повертати.

У хаті стало дуже тихо. Було чути лише, як на плиті доварюється шипшиновий чай.

Ольга Петрівна плакала, притискаючи до грудей конверти. Навіть внуки замовкли й дивилися на дідусеві тремтячі руки.

— Та ви ж нам… нічого не винні, діти… — прошепотів Тарас Іванович.

— А ви нам? — лагідно запитала Леся, підійшовши до батька й обійнявши його. — Ви ж нам дали життя. І все, що ми маємо, — від вас. Хіба це не борг? Це не борг, тату. Це любов. Це наша вдячність. Ми дорослі й ми можемо.

Тарас Іванович подивився на Ольгу Петрівну, і вона побачила в його очах те, чого не бачила давно: повне, беззастережне полегшення. Тепло. Гордий сум, що нарешті перетворився на радість. Його провина перед дружиною розчинилася в цьому акті любові.

Вони обняли дітей. Міцно, не випускаючи. А ті стояли, усміхались і стирали свої сльози.

Ніхто цього не говорив уголос, але всі відчували: у цьому маленькому двокімнатному світі стало більше світла. Бо діти, які виросли з їхньої праці та любові, повернули батькам частинку їхнього загубленого спокою.

Пізніше, коли всі розійшлися, а тарілки були помиті й розставлені на полиці, Ольга Петрівна тихо сказала, тримаючи в руках конверти.

— Ну що, Тарасе Івановичу… Їдемо в санаторій? Там же лікувальні води! Я читала в журналі, що вони дуже добре на нирки впливають.

Він усміхнувся — усміхнувся, як юнак, який давно не дозволяв собі мріяти, як чоловік, із якого зняли важкий, невидимий тягар.

— Їдемо, моя королево. Ти ж казала, що нам вже не треба той шумний курорт. Але я хочу. Я хочу тебе нагодувати тими санаторними обідами, щоб ти не стояла біля плити. Буде у нас друга весна, Олю. Справжня.

Він підійшов до фіалки, що цвіла на підвіконні, і лагідно доторкнувся до пелюсток.

— А знаєш, що я перше куплю з тієї нашої «стипендії»? Я куплю тобі нову поличку для твоєї фіалки. Ні, не поличку. Я куплю тобі номову тумбочку з різьбленням. І ти поставиш свою красуню туди.

Ольга Петрівна відчула, як її серце наповнюється вдячністю. Не до грошей, не до санаторію. А до своїх дітей, які побачили їхню жертву. І до свого чоловіка, який тепер нарешті знову став її Тарасом Івановичем, без тіні провини на обличчі.

— Ти ж не хвилюєшся тепер? — тихо запитала вона.

— Ні. Тепер ні. Знаєш, Олю, я все життя думав, що чоловік має забезпечити все сам, до останнього подиху. Я боявся, що діти подумають…

— …що ми старі й немічні? — закінчила вона за нього. — А вони подумали, що ми — їхнє найбільше багатство. І просто хочуть про нас подбати.

Він обійняв її міцно, як тоді, сорок п’ять років тому.

— Ти мудра в мене, Олю. Добраніч, моя королево.

Вона знала — він не перебільшував. Бо інколи друга весна приходить не тоді, коли ти молодий, а тоді, коли твої діти виросли настільки, щоб повернути тобі любов, повагу та, найголовніше, — відчуття спокою.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.