Я саме розкладала вишивані серветки на великому дерев’яному столі. Він був куплений на ярмарку в Опішні, і я його просто обожнювала. У вітальні, за стіною, лунав гучний, аж надто величний голос Стефанії Павлівни, моєї свекрухи. Вона, звісно ж, розповідала щось, що мало б прикувати до себе всю увагу. А мені ж до цього вже звикати, як до ранкового запаху свіжої кави.

Мої рідні, Тамара Сергіївна та Василь Іванович, їхали до нас у гості вперше за три довгі роки. Вони живуть далеко, аж із Закарпаття. Мама, після складної операції на жовчному, була ще слабкою. Лікарі нарешті дозволили їй поїздку, цю таку бажану зміну обстановки. Я так чекала, як дитина різдвяного дива. Хотіла показати їм нашу нову оселю, наше гніздечко, і, звісно, нашу маленьку Злату, їхню єдину онучку.

Але життя, як завжди, внесло свої корективи. Щойно Стефанія Павлівна, яка мешкає в сусідньому обласному центрі, почула про приїзд моїх батьків, одразу ж оголосила: «І я приїду! Як же це так, щоб без мене? Треба ж онучку провідати та новосілля «догуляти» як слід!» Ми з Богданом, моїм чоловіком, тільки перезирнулися. Це було її фірмове — несподівано з’явитися і залишитися на невизначений термін, не питаючи дозволу, а лише ставлячи перед фактом.

Вона приїхала на день раніше за моїх. І одразу ж окупувала найкращу кімнату, гостьову з балконом та видом на Дніпро. Ту, яку я пів тижня готувала для мами: стелила новий комплект білизни з вишивкою, купувала ортопедичну подушку.

«Тут мені буде зручніше. У мене ж спина, а диван там, у залі, не для мого віку, Оксано. Зрозумій, я не на довго», — заявила вона, розкладаючи свої незліченні пакунки.

Богдан, відчуваючи мій розпач, мовчки погладив мене по плечу. Довелося батьків поселити на тому ж розкладному дивані в залі. Мені було неймовірно прикро і соромно, але я проковтнула образу. Не хотіла, щоб перша за три роки зустріч із рідними була зіпсована скандалом, тим паче, що вони були такі втомлені з дороги.

Перший вечір пройшов у напруженій тиші. За вечерею Стефанія Павлівна перетворила розповідь на свій персональний монолог. Вона говорила про свої успіхи на дачі, про сусідку, яка неправильно посадила помідори, про нові ціни на базарі. Вона говорила голосно, переможно, як на трибуні.

Мама, Тамара Сергіївна, кілька разів намагалася запитати про Злату, про її успіхи в садочку, але свекруха миттєво перебивала її, переводячи розмову на щось своє. «Так, Злата росте, але ось про це я вам розповідала? Це ж важливо!» Батько, Василь Іванович, сидів мовчазний, як завжди, лише зрідка киваючи у відповідь на мій стурбований погляд. Він був стриманий, вихований, людина старої школи — ніколи не втручався у жіночі суперечки.

Наступного ранку я прокинулася на світанку, щоб приготувати щось особливе: сирники з домашнім варенням, запашний карпатський банош і, звісно, млинці. Тільки-но я накрила стіл, як у кухню увійшла Стефанія Павлівна. Її погляд ковзнув по столу з неприхованою зневагою.

«Оксанко, знову цей сир? Я ж казала, що в мене від нього печія, а ти, як завжди, до моїх слів глуха. І кава! Чому така слабка? Наче на ополоник води один грам кави поклала. Мені потрібна міцна, справжня, щоб бадьорила, а не ця водичка», — її голос звучав, як відточений ніж.

Я стиснула губи так сильно, що відчула біль. «Добре, зараз зроблю Вам міцнішу», — тихо промовила я, намагаючись зберегти спокій.

У цей момент зайшла мама. Вона бачила напругу і, як завжди, намагалася допомогти. «Донечко, давай я тобі допоможу з посудом, щоб ти не метушилася?»

Свекруха окинула маму поглядом, повним холодної, майже королівської зневаги.

«Тамаро Сергіївно, не треба. Оксана сама впорається. Це її обов’язки. Вона господиня тут, хоча і молода, але має навчитися дотримуватися порядку», — її слова прозвучали як докір і мені, і приниження моїй мамі.

Мама розгублено зупинилася, опустивши руки, потім тихо сіла за стіл. Її обличчя зблідло, а погляд став зніченим. Я бачила, як їй боляче, і мені хотілося провалитися крізь землю від сорому. Це була моя провина — я не змогла захистити її у власному домі.

За сніданком Стефанія Павлівна продовжувала свою «гру в начальницю». Вказувала, де кому сісти, як тримати ложку для баноша, скільки накладати варення. Говорила так, ніби ми всі були її запрошені на державний прийом, а вона — королева.

«Богдане, передай матері хліб. Не той, а оцей, житній. Тамаро Сергіївно, не кладіть стільки масла, це ж холестерин! Ви ж після операції. А Ви, Василю Івановичу… Ви неправильно тримаєте виделку! У Вас вона як лопата!»

Батько, зазвичай спокійний і незворушний, почервонів. Він все життя пропрацював на колишньому заводі «Краян», інженером-механіком, його руки були золоті, але натруджені, покреслені мозолями від інструментів, а не від манірних чаювань. І ось зараз його, поважну людину, вчили, як правильно їсти. Батько мовчки поклав виделку на стіл, відмовившись від їжі. Я відчула, як палають мої щоки.

Після сніданку Стефанія Павлівна зайняла улюблене крісло у вітальні — нове, шкіряне, яке ми купили Богдану на день народження. Вона увімкнула якийсь серіал і почала коментувати його вголос. Мої батьки сиділи на розкладеному дивані, намагаючись бути непомітними. Мама тихенько в’язала, тато читав стару газету. Вони стали в’язнями у моїй власній хаті.

Я забрала Злату гуляти. Мені потрібно було видихнути, провітритися, інакше я б не витримала. На дитячому майданчику я зустріла сусідку Олену, і ми заговорили, обговорюючи проблеми садочка та черги до педіатра. Коли ми повернулися до будинку за годину, я почула гучний, істеричний голос свекрухи ще з порога. У мене стислося серце.

Зайшовши до вітальні, я побачила сцену, що заморозила кров: Стефанія Павлівна стояла посеред кімнати з обличчям, червоним від гніву, мов буряк. Мама сиділа на дивані, бліда як стіна, а батько міцно тримав її за руку.

«Що сталося? Чому такий галас?» — запитала я, швидко знімаючи зі Злати курточку.

«Що сталося?! А те сталося, що твоя мама залізла до моїх речей! Вирішила переставити квіти! Без дозволу! У моєму домі!» — випалила свекруха, театрально здіймаючи руки.

Я подивилася на підвіконня. Наш великий, розкішний фікус Бенджаміна, який я так плекала, справді стояв в іншому місці, ближче до вікна.

«Мама просто хотіла допомогти», — почала я, відчуваючи, як тремтить мій голос. — «Там, де він стояв раніше, було мало світла, листя вже почало жовтіти. Рослина могла…»

«Не виправдовуйся!» — її голос пронизав. — «Це моя справа, де стояти квітам! Я не просила вашої допомоги! Ви сюди приїхали як гості, а не як господарі! Не чіпайте нічого, що не належить вам!»

Мама тихо, ледве чутно промовила: «Вибачте, Стефаніє Павлівно. Я не хотіла. Просто звикла доглядати рослини, мені здалося, що йому…»

«Здалося! У себе в хаті доглядайте, а тут не торкайтеся нічого! Ви приїхали подивитися, а не порядкувати!»

Я відчула, як у мене всередині закипає лють, що розриває. Богдан був ще на роботі, не міг втрутитися. А я знову, дурна, мовчала, не хотіла псувати стосунки, боялася остаточної сварки. І це була найбільша помилка.

Увечері, за вечерею, яка була ще більш напруженою, ніж ранок, сталася невелика, але знакова подія. Батько необережно зачепив ліктем склянку з узваром. Узвар пролився на нову лляну скатертину, яку ми привезли з Полтави. Він швидко схопив серветку, почав витирати.

«Ось! Ось бачите! Я ж знала! Я так і знала! Я казала Богдану, що не треба кликати гостей! Тепер скатертина зіпсована! Це ж не просто скатертина, це подарунок моєї куми на новосілля! А ви тут усе перекидаєте!» — вигукнула Стефанія Павлівна. Вона говорила так, ніби батько спеціально вилив той узвар, щоб їй насолити.

«Стефаніє Павлівно, це просто узвар, і просто скатертина», — втрутилася я, нарешті знаходячи голос. — «Я її виперу, і вона буде як нова. Це не привід для скандалу».

«Не привід?! Ви тут усе перевертаєте догори дном, поводитеся, як у себе вдома, а потім кажете, що все добре!»

Мама тихо, але рішуче підвелася з-за столу. Її обличчя було спокійним, але очі видавали біль.

«Може, нам справді краще виїхати, Оксано? Не хочемо створювати незручностей. Ти ж бачиш…»

Я схопила її за руку, відчуваючи холод її долоні.

«Мамо, нікуди ви не поїдете! Це ваш дім теж, поки ви тут. Це моє бажання, щоб ви тут були!»

Свекруха презирливо пирхнула, як кішка.

«Їхній дім! Ось ще! Це мій син, Богдан, купив цю квартиру! Він на неї горбатився!»

Наступного дня атмосфера стала ще більш нестерпною. Стефанія Павлівна постійно знаходила приводи для причіпок. То мама, за її словами, неправильно помила чашку (залишила сліди від чаю), то батько голосно кашляв, то вони зарано встали і «розбудили всіх». Вона контролювала кожен наш рух.

Увечері, коли Богдан повернувся з роботи, я почула їхню розмову на кухні. Я стояла в коридорі, прислухаючись.

«Богданчику, синочку, я більше не можу. Ці люди мені на нерви діють. Твоя теща лізе скрізь, тесть ходить як ведмідь, усе перекидає. Це не життя, це муки. Попроси їх виїхати. Ти ж господар».

«Мамо, це батьки Оксани. Вони далеко, рідко приїжджають, тим більше, мама після операції. Це не по-людськи».

«Тим краще! Нехай і надалі рідко приїжджають! Я не буду терпіти цей цирк у твоєму домі!»

У цей момент я не витримала. Мій гнів вибухнув, мов стихійне лихо. Я зайшла на кухню.

«Стефаніє Павлівно, мої батьки поводяться максимально пристойно. Це ви дозволяєте собі хамити їм! Ви їх принижуєте, ображаєте, звинувачуєте у всіх смертних гріхах!»

Вона випросталася, як струна.

«Як ти смієш так зі мною розмовляти! Я мати твого чоловіка! А ти — всього лиш невістка!»

«І це дає вам право принижувати моїх батьків? Ви ж їхня гостя, якщо вже на те пішло! Хоча поводитеся так, ніби я у вас на постої!»

«Це мій дім! Тут я господарка! І я маю право вирішувати, кому тут перебувати, а кому — ні! Богдан тут все купив!»

Богдан спробував втрутитися, але Стефанія Павлівна відштовхнула його і пройшла у вітальню, де сиділи мої батьки. Ми пішли за нею.

«Тамаро Сергіївно, Василю Івановичу», — почала вона урочисто, її голос був гучним і переможним. — «Мені дуже шкода, але вам доведеться виїхати. Ви створюєте в цьому будинку нестерпну атмосферу. Я не можу на це дивитися. Забирайте свої речі та виходьте з мого дому!»

Мама зблідла, її губи затремтіли. Батько підвівся, стиснувши кулаки. Я бачила, як йому важко стримуватися, щоб не вибухнути.

Я підійшла до свекрухи. Стала прямо перед нею і подивилася їй у вічі. Вона була вища за мене, але я не злякалася.

«Стефаніє Павлівно, ви кажете про свій дім. Цікаво, звідки така впевненість? Хто вам це сказав?»

Вона здивовано глянула на мене, мов на божевільну.

«Як звідки? Богдан купив цю квартиру! За його кошти!»

«Купив. Але чиї гроші? Ви впевнені, що Богдана? Богдан це казав?»

«Звісно, на свої! Він же працює, а ти в декреті!»

Я пройшла до спальні, дістала з шафи теку з документами і повернулася у вітальню, поклавши папку на обідній стіл. Вона була важка і гупнула об дерево з гучним звуком.

«Ось свідоцтво про право власності. Читайте. І читайте уважно».

Стефанія Павлівна взяла документ, її руки почали тремтіти. Вона почала читати. Її обличчя змінювалося з кожною секундою: здивування, нерозуміння, шок, гнів.

«Оксана Василівна Ковальчук», — прочитала вона вголос. — «Що… що це означає? Як це може бути?»

«Це означає, Стефаніє Павлівно, що квартира оформлена на мене. Ми її купували за гроші, які мені подарувала моя бабуся, Царство їй Небесне. Це були її заощадження, від продажу ділянки під Ужгородом. Три мільйони гривень. Богдан додав 500 тисяч на ремонт і нові меблі, але основна сума була моя. Тому, за сімейним рішенням, квартира записана на моє ім’я. І це мій дім».

Свекруха, як підкошена, опустилася на стілець. Богдан стояв біля стіни, блідий, і мовчав. Він знав правду, але чомусь ніколи не наважувався сказати матері, не хотів її засмучувати.

«Але… але Богдан казав, що він купив…» — її голос став ледь чутним.

«Він не казав, що купив сам», — уточнила я, відчуваючи, як мене переповнює холодна рішучість. — «Він казав, що ми купили. Ви самі вирішили, що то його заслуга, і поводилися тут як самопризначена господиня. Командували всіма, принижували моїх батьків. У моєму будинку. Ви їх зараз вигнали. З мого будинку».

Стефанія Павлівна схопила свою сумочку і почала її лихоманково стискати.

«Як ти могла! Обдурити мене! Поводитися так, ніби це Богдан усе!..»

«Я нікого не обманювала. Просто не кричала на кожному розі, що квартира моя. Ми з Богданом — сім’я, нам було байдуже, на кого вона оформлена, поки ви не вирішили, що раз це купив ваш син, то ви тут головна. І дозволили собі виганяти моїх батьків. А це — найгірше, що ви могли зробити».

Свекруха різко встала. Її руки тремтіли. Очі метали блискавки.

«Богдане! Збирайся! Ми їдемо! Негайно!»

Син подивився на неї, потім на мене, на моїх блідих батьків.

«Мамо, це неправильно», — сказав він твердо. — «Оксана права. Ти поводилася жахливо з її батьками. Вони не заслужили такого ставлення. А ти їх виганяєш. Це не по-християнськи і не по-людськи».

«То ти на її боці?! Ти зраджуєш свою матір заради тієї, яка тебе обдурила?!»

«Я на боці справедливості, мамо. Вибачся. Перед Тамарою Сергіївною і Василем Івановичем. І перед Оксаною».

Стефанія Павлівна схопила свою сумку і пальто.

«Ніколи! Я не залишусь у будинку, де мене принижують! Де я нічого не значу!»

Вона вилетіла з квартири, грюкнувши дверима так, що задзвеніли шибки.

Богдан сів поруч зі мною, обійняв мене за плечі і притиснув до себе.

«Прости її, рідна. Вона просто звикла всім керувати. Думала, що все її».

Я підійшла до батьків. Мама плакала, тихо, прикриваючи рот долонею. Батько обіймав її і гладив по сивій голові.

«Мамочко, татку, вибачте мені. Я не хотіла, щоб ваш приїзд так зіпсувався», — прошепотіла я.

Батько підвівся і міцно обійняв мене.

«Доню, не хвилюйся. Головне, що ти за нас заступилася. Ти — наша гордість. Ми тебе дуже любимо. Все добре».

Решту часу батьки провели у спокої. Ми гуляли у старовинному київському парку, ходили до музеїв, готували разом запашний український борщ та пироги. Злата була щаслива проводити час із бабусею та дідусем. Без свекрухи в хаті стало легко дихати, ніби відчинили вікна після задушливої зими.

Стефанія Павлівна зателефонувала за тиждень. Попросила Богдана приїхати до неї. Він поїхав і повернувся задумливий.

«Мама хоче вибачитися перед твоїми батьками. Каже, що дуже погарячкувала. У неї тиск, каже…»

«А перед нами?»

«І перед нами також. Я довго з нею говорив. Вона зрозуміла, що перетнула межу».

Я довго розмірковувала. Батьки виїжджали наступного дня. Не хотілося, щоб останній вечір був зіпсований новою драмою. Але я розуміла, що їм потрібне це вибачення, як і мені.

«Нехай приїде», — вирішила я. — «Але якщо вона знову почне хоч слово про командування, я попрошу її поїхати. Це все-таки мій дім».

Стефанія Павлівна приїхала з великим тортом від відомої кондитерської і букетом хризантем. Вона виглядала присоромленою, її звична величність зникла. Вона сіла навпроти моїх батьків і поклала руки на коліна.

«Тамаро Сергіївно, Василю Івановичу», — почала вона тихо. — «Вибачте мені. Я поводилася огидно. Ви приїхали в гості, а я зіпсувала вам увесь відпочинок. Мені дуже соромно. Моя поведінка не має виправдання».

Мама подивилася на неї, потім на мене.

«Ну що ж, Стефаніє Павлівно. Всі ми буваємо неправі. Головне, щоб це було зрозуміло щиро і своєчасно. Хай Бог простить, і ми прощаємо».

Свекруха повернулася до мене.

«Оксанко, пробач мені. Я справді не знала, що квартира твоя. Але це не виправдання. Навіть якби вона була Богданова, я не мала права так поводитися. Це ваша хата, ви тут господарі. І я буду це поважати».

Я кивнула.

«Добре. Вважатимемо, що цього не було. Головне, щоб це більше не повторилося».

Ми випили чай із тортом. Розмова йшла натягнуто, але без відкритої ворожості. Стефанія Павлівна поїхала рано, сказавши, що не хоче заважати останньому вечору моїх батьків.

Проводжаючи маму та тата на вокзал, я обіцяла приїхати до них влітку зі Златою на цілий місяць. Мама обняла мене міцно.

«Доню, ти велика молодець. Ти не дозволила себе образити. Ти захистила нас. Ми тобою дуже пишаємось. Ми тебе любимо».

Я дивилася, як поїзд іде на Захід, і думала про те, що сталося. Стефанія Павлівна звикла вважати себе головною в сім’ї сина. Думала, що все належить йому, а отже, і їй. Вона забула, що у невістки також може бути власність, гідність і право голосу. Урок вийшов жорстким, але необхідним.

З того часу свекруха стала обережнішою. Більше не командувала в нашому домі, не вказувала, як жити. Стосунки налагодилися, поступово перейшовши у спокійне, шанобливе русло. Я зрозуміла важливу річ: мовчання не завжди золото. Іноді треба відстоювати себе та своїх близьких. Навіть якщо це означає прямий конфлікт із тим, кого ти маєш поважати. Адже повага має бути взаємною.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.