Листопадовий вечір видався вогким. Оксана приїхала у відпустку додому лише на два тижні, і цей час хотіла присвятити тиші. Але в двері постукали — важко, невпевнено, як стукає людина, що несе за собою вантаж образ і претензій.

На порозі стояла тітка Галина. Колись статна, гучна жінка, яка в селі вважалася «першою мільйонеркою», тепер вона нагадувала зів’ялу квітку, що надто довго простояла в застояній воді. Старе пальто, поношена хустка і очі — хитрі, але згаслі.

— Пустиш, Оксано? Чи вже зовсім загордувала в тій Італії? — замість привітання кинула вона.

Оксана зітхнула, відчиняючи двері ширше. — Заходьте, тьотю Галю. Чай якраз закипів.

Вони сіли за стіл. Той самий стіл, за яким двадцять років тому Оксана рахувала останні копійки на хліб. Галина довго розмішувала цукор у чашці, розглядаючи нову плитку на стінах і сучасний холодильник.

— Гарно живеш, — нарешті прохрипіла Галина. — Не те, що я. Ліки зараз — як золото. Зайшла в аптеку, глянула на ціни — і серце заколотило. Хоч лягай і помирай. Копійки зайвої немає, Оксано. А діти… що діти? У них свої клопоти, машини міняють, а матері на краплі від тиску не допросишся.

Оксана мовчала. Вона знала цю пісню. Вона бачила, як Галина десять років тому купувала синам квартири в місті, як везла італійські сервізи й шкіряні куртки. А тепер сини «зайняті».

— Важко зараз усім, — тихо відповіла Оксана.

Галина раптом підняла голову, і в її очах зблиснув колишній владний вогник. — Тобі — не важко. У тебе робота стабільна, синьйора багата. Ти ж мені, Оксано, винна. Ти про це не думала? Якби не я — не бачити б тобі Італії. Погнила б тут у гною зі своїм п’яницею. Це ж я перша шлях проклала! Можна сказати, надихнула тебе своїм прикладом.

Оксана ледь не впустила чашку. Вона дивилася на родичку і не вірила своїм вухам. «Винна»? «Надихнула»? Перед очима, як у старому кінопроекторі, попливли кадри минулого, які вона так старанно намагалася забути.

Двадцять років тому. Село гуло: «Галька з Рима гроші мішками шле!». А в Оксаниному домі пахло не євро, а перегаром і безвихіддю.

Чоловік, Василь, повернувся з чергової «шабашки» порожній. — Де гроші, Вась? Дітям на чоботи треба, зима на носі! — Оксана ледь стримувала сльози, тримаючи на руках малу доньку. — Які гроші? — пробурмотів він, хитаючись. — Хлопці пригостили… Не пиляй мене, Ксюхо, і так тошно.

Він впав на ліжко прямо в брудних чоботях. Оксана вийшла на ганок, затиснувши рота рукою, щоб не закричати. Їй було тридцять чотири, а вона почувалася на вісімдесят.

Наступного дня вона зустріла Галину біля магазину. Та стояла в яскравому плащі, пахла дорогими парфумами і роздавала цукерки сусідським дітям.

— Тьотю Галю! — підбігла до неї Оксана. — Візьміть мене з собою! Будь ласка! Я ж і прибирати вмію, і за старими доглядати. Спас мені немає від того життя, діти голодні… Галина зміряла її зневажливим поглядом. — Ой, Ксюхо, куди тобі? Там мову треба знати, там працювати треба з ранку до ночі. Це тобі не на городі сапкою махати. Місць немає. І взагалі, там документи треба, гроші на дорогу… У тебе ж вітер у кишенях. Сиди вже вдома, пильнуй Василя, бо ще вкраде хтось такого «красеня».

Вона засміялася і пішла, залишивши Оксану стояти серед пилу.

Минуло ще пів року пекла. Оксана вже збирала пляшки, щоб купити молока. Саме тоді вона зустріла тітку Віру — жінку, з якою ніколи не була в близьких стосунках.

Віра зупинила її біля криниці. — Ти чого, Оксано, зовсім зчорніла? Що, Галька не допомогла? — Каже, що я не впораюся, — схлипнула Оксана.

Віра сплюнула під ноги. — Сама вона не впорається — з жадібністю своєю. Слухай сюди. У мене племінниця в Римі квартиру знімає. Поїдеш зі мною. Я позичу тобі на дорогу, віддаси з першої зарплати. Не бійся, я тебе за руку проведу.

Того дня Оксана вперше за роки посміхнулася. Поки вона збирала речі, Галина дізналася про це і не втрималася. Вона зателефонувала Василю.

— Чуєш, Ваську? Твоя побігла в Італії щастя шукати? — Оксана чула уривки розмови через двері. — Дивись, не надійся на неї. Вона там і місяця не витримає. Приповзе з чемоданами, ще й винна залишиться. Вона ж у тебе нікчемна, тільки й може, що нити.

Галина чекала її поразки. Вона хотіла бути єдиною королевою на селі, єдиною, хто зміг «вирватися».

Перші місяці в Римі були страшними. Мова не давалася, спина боліла так, що вночі Оксана закушувала ковдру, щоб не стогнати. Віра справді допомогла: перший тиждень купувала їй хліб і сир, водила на ринок, вчила елементарним фразам.

Одного разу, прибираючи в парку, Оксана побачила Галину. Та йшла під ручку з якоюсь жінкою. Оксана хотіла підійти, привітатися — все ж таки рідна кров у чужому місті.

Галина побачила її. Побачила її робочі рукавички і втомлене обличчя. І… відвернулася. Просто пройшла мимо, наче перед нею було пусте місце.

«Нічого», — подумала тоді Оксана. — «Я вистою».

Вона працювала на трьох роботах. Вдень доглядала за капризною синьйорою, ввечері мила під’їзди, по вихідних підробляла на прасуванні. Кожен цент вона відправляла дітям. Не Василю — він би пропив. Вона домовилася з мамою, щоб та забирала перекази.

Через два роки вона виплатила всі борги Вірі. Ще через три — купила дітям по комп’ютеру, вдягла їх, зробила ремонт у маминій хаті. Василь продовжував пити, але тепер Оксана вже не боялася. У неї був свій «фундамент».

— То що, Оксано? Даси на ліки? Чи забула родичку? — Голос Галини на кухні повернув Оксану в реальність.

Оксана дивилася на цю жінку. Сімдесят чотири роки. Колись вона була «богинею» для своїх синів. А тепер вони навіть не дзвонять. Чому? Бо вона навчила їх любити не себе, а її гроші. Вона сама створила цей ринок стосунків: «Я вам євро — ви мені любов». Гроші скінчилися — і «ринок» закрився.

— Я пам’ятаю, як ви мене «надихали», тьотю Галю, — спокійно сказала Оксана. — Пам’ятаю, як ви Василю дзвонили і казали, що я нікчема. Пам’ятаю, як у Римі мимо пройшли.

Галина на мить зніяковіла, очі забігали. — То… то я спеціально так казала! Щоб ти зло затаїла і характер свій показала! Щоб стимул у тебе був довести всім, що ти можеш! Це така стратегія була… педагогічна.

Оксана ледь не розсміялася. «Педагогічна стратегія». Яке вишукане виправдання для звичайної людської підлості.

— Тьотю Галю, ви самі вірите в те, що кажете? — Оксана встала і дістала з шафи гаманець. — Ви мені не допомагали. Ви чекали, коли я зламаюся. Допомогла мені Віра. Вона, до речі, зараз у лікарні, я завтра до неї їду, везу ліки і фрукти. Оце — допомога.

Галина підібгала губи. — Ну, звісно, тепер ти в нас свята. А я — остання людина…

Оксана відрахувала кілька купюр. Сума була невеликою, але для пенсіонерки в селі — суттєвою.

— Ось, візьміть. На аптеку вистачить. І на хліб. Галина миттєво схопила гроші тремтячими руками. Навіть не подякувала — просто сховала в кишеню, наче так і треба.

— Ну, я піду, — кинула вона, вже прямуючи до виходу. — А ти, Оксано, не забувай, хто перший шлях проклав. Якби не мій приклад…

Вона пішла, не озирнувшись.

Оксана зачинила двері й ще довго стояла в коридорі. Вона почувалася дивно. Не було ні люті, ні радості від того, що вона «перемогла». Була тільки легка втома і глибоке розуміння.

Через рік Оксана планує повернутися назовсім. У неї вже відкладені гроші на невелику квартиру в райцентрі — подалі від Василя і від сільських пліток. Вона подасть на розлучення в перший же день. Її діти вже дорослі, вони розуміють і підтримують її. Вона нарешті зможе ходити в парк не для того, щоб збирати там сміття чи мити лавки, а щоб просто сидіти і читати книгу.

А Галина… Галина так і буде ходити по сусідах, вигадуючи казки про свою велич у минулому. Її покарання — не бідність, а те, що вона залишилася одна у світі, де все вимірюється купюрами, які в неї закінчилися.

Оксана підійшла до вікна. У сусідньому будинку горіло світло. Там жила Віра. Завтра Оксана прийде до неї, обійме і скаже «дякую». Не за гроші, а за те, що навчила залишатися людиною.

А зло… зло пам’ятати занадто важко. Воно тягне вниз, як мокра італійська ковдра взимку. Оксана вирішила бути легкою.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.