Ніна і Сергій познайомилися ще в університеті. Вона – мрійлива, з ніжними очима, любила класичну музику і малювала в блокнотах. Він – веселий, простий, розумний, завжди з гітарою й жартом напоготові. Вони були різні, але саме це і тягнуло одне до одного.
Вони зустрічались три роки. Разом складали іспити, гуляли нічним містом, тримались за руки, мріяли про дім із верандою й собакою. Але після випуску життя розвело їх раптово й неочікувано.
Сергія батьки забрали за кордон – «там краще майбутнє», – наполягав батько. Ніна ж залишилась в Україні – мама занедужала, потрібно було бути поруч. Вони клялися, що витримають відстань. Але витримали тільки пів року. Дзвінки стали рідшими. Листи коротшими. А з часом – тиша. Кожен пішов своїм шляхом.
Ніна через рік вийшла заміж за Максима – надійного, господарського, “правильного” чоловіка. У них народилась донька Марічка. З боку все виглядало добре: дім, робота, стабільність. Але Ніна ніколи не сміялася очима, як тоді, поруч із Сергієм. Життя стало спокійним – але порожнім.
Сергій також створив сім’ю. У Празі він зустрів Катерину – красиву, розумну, цілеспрямовану. Вони мали двох синів, спільний бізнес, будинок. Але Сергій часто засинав із відчуттям, що щось загубив. Він ніколи не розповідав Катерині про Ніну. Але ім’я її не забулося.
Пройшло майже двадцять п’ять років. І ось – звичайний серпневий ранок. Ніна прокинулась раніше за всіх, зробила каву і відкрила телефон. Пропозиція дружби у Facebook – Сергій Остапчук.
Серце тьохнуло. Вона натиснула “Прийняти”, а за хвилину прийшло повідомлення:
“Ніно, не знаю, чи варто писати. Але якщо хоч раз згадувала мене – дай знак.”
Вони почали переписуватись. А потім – зустрілись. На каву. У Львові, де все починалось.
– Ти зовсім не змінилась, – сказав Сергій, коли побачив її. – Хіба стала ще… сумнішою.
– А ти… змінився. Посивів. Але очі ті самі.
Того вечора вони говорили п’ять годин. Потім – ще зустріч. І ще. Слово за словом, спогад за спогадом – усе поверталося.
А потім – тиша. Бо стало страшно. Обоє мали сім’ї, дітей, відповідальність. І… шістнадцять років життя, збудованого на компромісах.
Через кілька тижнів Сергій написав:
“Я не щасливий. Уже давно. Ми просто сусіди, що живуть під одним дахом. Мені соромно це визнавати. Але правда в тому, що я досі люблю тільки тебе.”
Ніна мовчала три дні. А потім приїхала сама. В дощ. На вокзалі стояла мокра, але вперта.
– Я також не щаслива, – сказала просто. – Але я боюсь.
Вони почали бачитися таємно. Ні, не як підлітки. Без пристрасті заради пристрасті. Просто хотіли бути поруч. Пити чай, говорити, дивитись на дощ. Але кожна зустріч залишала по них слід болю: що далі?
Одного разу Сергій сказав:
– А що, як ми таки спробуємо? Нам по 45. Життя ще не закінчилося. Можна почати заново.
– Але це означає зруйнувати дві сім’ї… – зітхнула Ніна. – Наші діти… вони не зрозуміють.
– А може, зрозуміють. І колись пробачать. Ми ж не зради – ми просто довго не були собою.
Було важко. Дуже. Сергій першим сказав Катерині. Було багато сліз, образ, крику. Але Катерина лише сказала:
– Я давно знала. Ти був зі мною поруч, але серце твоє було далеко.
Ніні було ще важче. Чоловік все витримав мовчки, як стіна, не сказавши жодного слова. Її донька – доросла, мудра – сказала:
– Мамо, я завжди відчувала, що ти нещаслива. Але я люблю тебе. І я хочу, щоб ти була щаслива.
Доля дала їм другий шанс. Не всі схвалювали. Були друзі, які відвернулись. Рідні, які дорікали. Але вони витримали.
Сьогодні Ніна і Сергій живуть у будиночку з верандою. В тому, що вона колись отримала в спадок і тримала для себе – не знаючи, що саме тут колись почнеться її справжнє життя.
Вони готують каву вдвох. Читають книжки. І кожен вечір дякують за одне: що не змовчали. Що знайшли в собі сміливість почати заново. Так, без болю не обійшлося, бо зруйнувалося дві родини, але вони не могли просто так змарнувати свій другий шанс.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.