Ось просто зараз я пишу свою історію життя і думаю, що вона, скоріш за все, не буде новою для багатьох жінок, які мають сім’ю та живуть в шлюбі чимало років.
Але все ж, не дивлячись на це, мені дуже хочеться почути хорошу та дієву пораду саме у моєму випадку і отримати підтримку з боку, щоб знати, як мені правильно вчинити далі, адже мої родичі і друзі зовсім не розуміють мене на сьогоднішній день, тому радитися з ними я зараз не бачу сенсу.
Виходить так, що мої власні рідні батьки вважають, що я не права, вони не на моїй стороні зовсім, на жаль.
І підтримувати мене в цей непростий час вони не збираються зовсім, мають іншу думку щодо того, як складається зараз моє життя.
Я вже майже 7 років як заміжня, маю власну сім’ю.
Як і кожна дівчина, я з самого дитинства мріяла, про щасливу і хорошу сім’ю, в якій буду мати хорошого чоловіка і наших гарних діток, адже це запорука щасливого життя для кожної людини.
Я досить таки добре розуміла, яка роль відведена дружині в сім’ї та родині, готова була зробити все для щастя своєї власної сім’ї, мені вважалося, що багато чого в сім’ї залежить саме від дружини, як кажуть в народі, що саме вона робить погоду в домівці.
Весь час я намагалася підтримувати свого чоловіка, як тільки могла і у чому могла.
У той час як мій чоловік Іван заробляв гроші для нашої сім’ї, я займалася домашнім побутом, намагалася, щоб у нас в будинку було затишно і чисто завжди, на столі щоб стояли смачні страви, щоб чоловік завжди хотів повертатися додому.
Але, разом з тим, я зовсім ніяк не хотіла перетворитися на безкоштовну домашню робітницю, це якось неприйнятно для мене, це зовсім не правильно.
Перш за все, я жінка і хочу, щоб чоловік турбувався про мене, а не лише користувався моєю добротою і я працювала у власному домі, як служниця.
Я завжди думала, що Іван цінує мене і мою працю не менше, ніж я ціную його.
У нас з чоловіком двоє дітей.
І практично все наше подружнє життя я перебувала в декреті, адже сиділа вдома з дітьми, тому вся домашня робота була теж на мені, а це важко насправді.
Але ось декрет закінчився, і я вийшла знову працювати на роботу.
Тепер я спостерігаю реальне ставлення чоловіка і дітей до своєї праці.
Крім мене ніхто нічого не робить вдома, всі звикли, що це маю робити я.
Гаразд, ще молодший мій син, йому всього 4 роки, тому до нього претензій я не маю абсолютно ніяких і воно й зрозуміло, звичайно, він ще зовсім маленька дитина.
Але все ж він бере приклад з тата і нашої старшої сестри.
Дочка моя старша ніколи навіть чашку за собою не помиє.
А коли я роблю їй зауваження щодо цього, то вона відповідає, що це мій обов’язок, адже я мати і господиня в домі.
І це не дивно, адже саме так і вважає мій чоловік, він весь час про це говорить, коли я йому дорікаю в тому, що він вдома зовсім нічого не допомагає мені.
Іван мій абсолютно ні в чому не хоче мені допомагати ніколи.
Адже він постійно говорить мені, що втомлюється на роботі.
А те, що я приходжу з роботи і починаю готувати їжу і прибирати та й загалом робити все вдома, він вважає цілком нормальним.
Хоча я ж так само, як і Іван, втомлююся на роботі за весь день з ранку до вечора.
А залишатися домогосподаркою і бути безкоштовною домробітницею для своїх рідних я зовсім не хочу, мені це просто все набридло, втомилася я.
Мені теж хочеться займатися улюбленою справою, приділити час собі, адже я теж жінка, хочу гарно виглядати, красиво одягатися.
А для цього мені теж потрібно заробляти гроші, адже, коли я сиділа в декреті, а працював лише Іван, він давав мені гроші лише на продукти і все.
Я просила і чоловіка, і дітей допомагати мені, але марно все.
У Івана одна відповідь завжди для мене була – дружина має гарно доглядати за чоловіком та дітьми, це мої обов’язки.
Одного разу я прийшовши з роботи втомлена і просто заснула, Іван, коли повернувся додому, розбудив мене, щоб я розігріла вечерю.
Навіть не приготувала, а просто розігріла вже приготовлену страву.
Це навіть дитина мала могла б зробити, адже в нас є мікрохвильова піч, це можна зробити за пару хвилин.
Я вже не хотіла мовчати, і, залишивши дітей з чоловіком, просто зібрала якісь свої речі і поїхала до своїх тата й мами.
Я хотіла, щоб Іван хоч тиждень пожив так, як жила я, щоб приходив після роботи і готував, доглядав за дітьми.
Думала, що хоч це допоможе йому зрозуміти, як це бути на моєму місці і яка це невдячна праця постійно робити усю домашню роботу для всіх, адже за це гроші ніхто не платить і це не цінує ніхто, мою роботу ніколи не видно.
Але сталося все не так, як я на те сподівалася.
Я приїхала до своїх мами й тата в надії на підтримку, адже вони мені рідні люди, можуть зрозуміти непросту ситуацію, яка склалася у їх доньки, чомусь вірила, що вони пошкодують мене щиро і погодяться зі мною.
А моя мама сказала, що я не права.
На її думку, мій чоловік правий, а я своєю витівкою лише можу зруйнувати свій шлюб.
Батьки запевняють мене, що я залишуся одна, якщо не шануватиму Івана.
Переночувавши у батьків, я поїхала до свого рідного брата Анатолія.
Але тут я теж не можу надовго затримуватися.
Якщо я просто повернуся додому, то буду виглядати зовсім нерозумною жінкою і всі будуть сміятися, життя моє не зміниться на краще, а навпаки, швидше за все.
А моя сім’я і далі буде сприймати мене, як безкоштовну хатню робітницю.
Я дійсно не знаю, як бути далі. Чи вийде у мене ще щось змінити?
Що я зробила не так і що маю зробити, щоб змінити ставлення до мене з боку моїх дітей і чоловіка?
Фото ілюстративне.