У мого внука нещодавно був день народження, але син мене не запросив на свято. Звичайно, я образилася, бо мене ще й винною зробили в цій ситуації.
Про святкування я дізналася випадково, від свахи, яку зустріла в супермаркеті. Вони з чоловіком купували продукти і проговорилися мені про те, що в суботу будуть святкувати.
Моєму сину 29 років, рік тому народився у них з невісткою син. Живуть діти окремо з самого початку, я їм свою спадкову квартиру віддала.
Онука за рік я бачила всього кілька разів. Син не кликав, а я і не напрошувалася. Молодим батькам і правда було не до оглядин і гостей, хоча справедливості заради треба відзначити, що сваха, мама невістки, там днювала і ночувала. Я теж багато разів пропонувала будь-яку допомогу, але мені чемно дякували і казали, що нічого не треба.
Стосунки з невісткою у мене, чесно кажучи, не найтепліші. З самого початку вона тримає дистанцію зі мною. Друга мама їй не потрібна, у неї своя є.
Ну, мамою я і не претендую бути. Але ось бабусею бути дуже б хотіла. Накупила до дня народження дитини подарунків, з нетерпінням чекала, коли мене запросять в гості привітати дитину.
А тут сваха повідомила, що готуються відзначати, вона м’ясо купила, овочі, стіл накриє, але у них вдома. В гості прийде старша сестра невістки з чоловіком, бабуся і навіть кілька подруг. Тобто доволі велике застілля збирається, не тільки родичі.
Я ще кілька хвилин поговорила з сватами про онука, потім попрощалася, пішла далі, і тут згадала, що в суботу син обіцяв приїхати до мене.
Набрала я його по телефону, кажу, слухай, я тут дізналася, що у вас в суботу свято, будете відзначати день народження онука, так що ти, напевно, не прийдеш до мене. Він підтвердив, вибачився, що в суботу і справді не вийде, домовилися, що зустрінемося на тижні.
Я прийшла додому і не розуміла, що мені робити. Адже, судячи з усього, на це свято мене ніхто не запросив. Ні сваха – але вона і не повинна, це по ідеї не її свято – ні син, ні, тим більше, невістка…
То був четвер і я вирішила почекати до суботи в надії, що мене таки ще запросять. Але про мене ніхто не згадав. А прийти на свято незваним гостем я не наважилася.
Я образилася, не дзвоню більше синові, не надокучаю. Про мене він згадав тільки через тиждень, дзвонить, питає, коли до мене можна буде приїхати.
А я не витримала, і зізналася, що ображена через те, що мене не запросили на день народження до онука, а я ж готувалася, подарунок купила, але маму кликати на такі свята, виходить, не обов’язково.
Як це, каже, не кличуть? Теща сказала, що вона тебе запросила, коли в магазині зустріла, – відповів мені син.
Я була ошелешена – розмову зі свахою я пам’ятаю прекрасно. Впевнена, що ніякого запрошення не було. Вона сказала, де святкувати збираються, хто прийде, розповіла, що готувати буде. Але слова «Приходьте!» не вимовляла, це сто відсотків.
З іншої сторони, хіба сваха повинна була мене запрошувати? З сином я говорила по телефону через п’ять хвилин після розмови з нею. Він теж мене не запросив.
Зрештою, зателефонувати і запросити мене на свято могла і невістка. Але вона цього не зробила, хоча подруг зібрала. Ну от як це називається?
Та син наполягає на своєму – тобі сказали, коли і де буде свято, треба було збиратися і приїжджати! Батьків взагалі не запрошують, на те вони і батьки, близькі люди. Письмове запрошення тобі треба було прислати, чи що?
Він додав, що якби сваха не хотіла мене бачити, вона б і не стала взагалі нічого говорити про свято. Вона сказала – значить, запросила. Син ще мене винною зробив, каже, це ми повинні ображатися, за великим рахунком!
Нічого не розумію, невже і справді треба було збиратися і приїжджати, не чекаючи церемоній із запрошеннями?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.