Ой, то була субота, коли я нарешті хотіла побути сама.

Без дзвінків, без гостей, без поспіху. Чоловік сказав, що їде з друзями на рибалку — от і добре, хай трохи розвіється. А я планувала прибрати, зварити щось смачне, бо весь час робота, робота, і руки не доходять. Живемо ми в нашій новій квартирі, ту, що разом купили, ще кредит виплачуємо. А ще в мене є моя дошлюбна квартира — ту ми здаємо, бо гроші з оренди допомагають нам тягнути ті самі виплати.

І от стою я, обдумую, з чого почати — з миття підлоги чи з борщу — як дзвінок у двері. Я аж здригнулась: кого ще принесло у суботу зранку? Відчиняю — і мало не впустила від подиву відро з водою. На порозі стоїть свекруха.

Лідія Сергіївна — жінка не з легких. Колись ми начебто ладнали, але потім щось пішло не так. Для неї я завжди «не така»: не так варю, не так говорю, не так чоловіка доглядаю. І врешті ми просто перестали спілкуватися — я вирішила, що це найкраще, аби зберегти хоч якісь нерви.

А тут вона стоїть, така вся при параді — посміхається, тримає в руках пакунок.

— Я тобі печива принесла, до чаю, — каже вона.

Я вже зрозуміла, що просто так вона б не прийшла. Але ж виховання не дозволяє виставити її за двері.

— Заходьте, — кажу, роблю чай. Вона сідає, зручно так, розслаблено, і починає розповідати якісь дрібниці — про город, про сусідку. А я сиджу й чекаю, коли ж ми дійдемо до головного.

Минуло хвилин двадцять, я вже й посуд перемила, і на плиту подивилась разів п’ять, — а вона все ніяк не переходить до суті. І тоді я не витримала:

— Лідіє Сергіївно, ви ж не просто так прийшли. Кажіть уже прямо, навіщо.

Вона усміхнулася ще ширше, отак, знаєте, з удаваною лагідністю:

— Ну, звісно, не просто так. У тебе ж квартира є, от та, що ти здаєш квартирантам. А моя Інночка, — це її дочка, молодша сестра мого чоловіка, — виходить заміж. І вони з нареченим не хочуть жити зі мною й батьком. Кажуть, хочуть окремо. То я й думаю: навіщо їм шукати якусь чужу квартиру, якщо є твоя?

Я аж застигла.

— Вибачте, але… ми ж здаємо її не просто так. Ми ще кредит виплачуємо за цю нову квартиру. Нам ці гроші потрібні.

— Та що ви з тим кредитом! — махнула вона рукою. — Ви ж сім’я, вам і так вистачить. А моя дочка рідна, не чужа ж.

— А вона орендну плату платитиме? — питаю я спокійно.

— Ти що! — округлила очі свекруха. — З рідної людини гроші брати? Ти що, захланна така? Не соромно тобі?

Я глибоко вдихнула.

— Я не захланна. Але ми з чоловіком цю квартиру здаємо не з розкоші, а з потреби. Нам платять, і ці гроші йдуть на наш кредит.

— То не моя проблема! — вже розсердилася. — Я їй обіцяла, що вона буде жити в тебе. І щоб до наступної суботи ти своїх квартирантів виселила. Інакше я буду в нашій родині знати, хто ворог номер один.

Вона встала, демонстративно поправила шарфик і вийшла, навіть не попрощавшись.

Я сиділа за столом, дивилася на її печиво й думала, як дивно воно пахне — наче медом і гіркотою одночасно.

Я не хотіла дзвонити чоловікові — знаєте, там на рибалці все одно зв’язку нема. Чекала, поки повернеться. Увечері він зайшов — втомлений, але задоволений. І я розповіла йому все, як було.

Він мовчав хвилин п’ять, потім каже:

— Ну, маму можна зрозуміти. Інна ж заміж виходить, молоді — важко. Ми просто трохи затягнемо паски, менше будемо собі дозволяти, але допоможемо.

Я аж не повірила.

— Почекай. Ми ж навіть не розраховуємося ще з банком! І якщо здамо квартиру без оплати — це значить самим платити за неї!

— Та то ж моя сестра, — каже він, — не чужа. Хіба важко раз у житті допомогти?

— А я — хто тобі? — запитую тихо. — Ми з тобою сім’я чи хто? Я маю дозволити, щоб з моєї власності, яку я мала ще до шлюбу, хтось жив просто так? І потім, коли, не дай Боже, вони там щось зламають або не захочуть виїжджати, хто буде винен?

Він зітхнув, але дивився так, ніби я — камінь на його шиї.

— Знаєш, я не очікував від тебе такого. Мама права — ти стала жадібною.

Мені було боляче таке від нього чути. Бо я знала, що все життя не брала ні від кого зайвого, ні копійки ні у кого не просила. А тепер виходить, що я — погана, бо не дозволила просто забрати те, що належить мені.

Я мовчки встала й пішла в спальню. У голові крутилися слова свекрухи, чоловіка, думки про кредит, про квартирантів, які щойно поставили нові меблі у ту квартиру.

Наступного дня я поїхала туди сама. Подивилась на знайомі стіни, на вікна, з яких колись бачила своє студентське небо. І подумала: «Ніхто не має права вирішувати за мене, навіть якщо це свекруха, навіть якщо чоловік».

Я не знаю, чим це закінчиться — можливо, ще буде сварка, можливо, навіть велика. Але я твердо вирішила: ця квартира залишиться за мною, і якщо вже допомагати комусь, то так, щоб ніхто не сідав на шию.

Бо сім’я — це не тоді, коли хтось диктує, що ти маєш віддати.

Сім’я — це коли поважають твою працю й твоє право сказати «ні».

А тепер скажіть, будь ласка, хто, по-вашому, має рацію: я чи вони?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.