fbpx

Тієї неділі, коли мав прийти майбутній зять, у кухні Марущаків кіт не валявся. Степан і Надія оголосили дочці бойкот. Матір лежала на дивані з мокрим рушником на голові, батько демонстративно читав книжку. Коли на порозі з’явився Ігор із букетом квітів і тортом, вони вдали, що нічого не бачать і не чують

Ще довго Степан та Надя не могли прийти до тями: їхня єдина донечка, за п’ять хвилин вже золота медалістка, дівчина з родини шанованих сільських інтелігентів до п’ятого коліна зустрічається із хлопцем, якого вчителі з класу в клас переводили, аби швидше збутися такого учня. Неук, зірвиголова, із сім’ї, де з діда-прадіда поклонялися хіба зеленому змієві, одним словом – сімейка в нього ще та.

Лише від однієї думки, що колгоспний фірман може бути їхнім єдиним зятем, батькам ставало зовсім млосно. Тож коли скрипнули вхідні двері, вони обоє вибігли до сіней, де нишком роззувалася розпашіла від щастя Оленка. За матеріалами

— З ким ти ходила до півночі? — спитав Степан з усією суворістю у своєї доньки, на яку тільки був здатний чоловік із м’якою та дуже ліричною вдачею.

— Ви ж самі все знаєте, тату, — з гордо піднятою головою відповіла Олена. — То чому питаєте мене знову?

Тут уже заголосила матір, згадуючи своїх батьків-учителів, діда-лікаря, скільки книжок було і є в їхній хаті, а які розумні розмови велися цілими вечорами тощо. Відтак почала вона слізно змальовувати картину безрадісного шлюбного майбуття гарної дівчини Оленки і такого поганого хлопця, їхнього майбутнього зятя Ігоря. А неслухняна дочка, щаслива від свого від кохання і ароматів травневої ночі, відсторонено собі усміхалася, спершись на одвірок. І поки батьки обмінювалися взаємними звинуваченнями щодо неприпустимої доччиної поведінки, вона прошмигнула до своєї кімнати й притулилася гарячим чолом до темної шибки, визбируючи поглядом знайомі зорі з небесного склепіння. Ось воно — їхнє з Ігорем сузір’я. Вони домовилися, що одночасно дивитимуться на нього аж годину, як прийдуть додому. І думатимуть одне про одного.

Незважаючи на серйозне хвилювання батьків, Оленка таки добре закінчила школу з медаллю і вступила до економічного університету, склавши перший і єдиний іспит на «відмінно». Кожних вихідних, коли вона приїжджала додому, правдами-неправдами зустрічалася з Ігорем. Утікала через вікно, злазила з горища по дерев’яній батьковій драбині, яку підставляв коханий, намовляла своїх подружок, аби переконали батьків, що вона весь вечір буде в дівочому товаристві… А Степан тим часом періодично викликав Ігоря на серйозну розмову, але нічого іншого, крім того, що він кохає його дочку і зробить її щасливою, не чув. А вже на четвертому курсі Оленка поставила батьків перед фактом: вони з Ігорем вреші вже серйозно вирішили побратися.

Тієї неділі, коли мав прийти майбутній зять, у кухні Марущаків кіт не валявся. Степан і Надія оголосили дочці бойкот. Матір лежала на дивані з мокрим рушником на голові, батько демонстративно читав книжку. Коли на порозі з’явився Ігор із букетом квітів і тортом, вони вдали, що нічого не бачать і не чують.

— Степане Петровичу, Надіє Костянтинівно, доброго вечора вашій хаті, — щиро привітався хлопець і відразу почав із головного: — Ми з Оленкою щиро кохаємо одне одного, і я прошу у вас її руки й благословення на шлюб. Мамо, тату… Дозвольте мені вас так називати, бо я давно не пам’ятаю своїх рідних батьків. Обіцяю: ви ніколи не пошкодуєте, що віддали дочку за мене, я буду їй добрим чоловіком.

— Ми вже це чули це не раз! — зірвалася з дивана Надія. — А куди ти приведеш свою дружину? Як думаєш забезпечувати сім’ю? Про що ви, зрештою, будете говорити з Оленкою вечорами? Ти хоч одну книжку за життя прочитав?

Ігор густо почервонів, спустивши ніс — і тут втрутилася Олена:

— Якщо ви не проти, ми поки будемо жити у нашій хаті, бо це й мій дім також. А якщо ви будете проти, то мені обіцяли в Тернополі гуртожиток, я вже знайшла собі роботу. А в Ігоря мого золоті руки, він може багато чим заробляти. І ще. Ви можете не дозволити нам одружитися, але ми однаково будемо разом, хочете ви того, чи ні. Проти вашої волі.

Марущаки ще трохи сперечалися, але згодом справили весілля. Молодята поїхали жити до гуртожитка. Оленка працювала бухгалтером на великому підприємстві, а Ігоря взяв на роботу товариш, вихідець із їхнього села, котрий займався виготовленням гарних меблів із дерева, про його фірму вже гарна слава ходила. Молодята справно приїжджали додому у вихідні дні, переважно до Оленчиних батьків. Адже в хаті батьків чоловіка жила Ігорева старша сестра зі своїм чоловіком і купою дітей. Ігор привозив племінникам гостинці, але не затримувався там надовго. А Оленчиним батькам допомагав по господарству чим міг, косив, обробляв город.

Якось восени, викопавши картоплю і поносивши мішки до льоху, сім’я сіла вечеряти. І вперше за два роки, відколи молоді побралися, Степан поставив на стіл велику пляшку.

— Дякую. Ви, тату, випийте самі, — сказав зять, — можливо, мама вам складе компанію, а ми з дружиною не будемо. Ця сива рідина відібрала в мене батьків, дитинство, я ще Оленочці в школі пообіцяв, що не питиму. І дружина моя тимчасово не буде, бо… ми чекаємо дитинку.

Що тут зчинилося в хаті батьків! Степан із Надею навперебій кинулися обнімати дочку, зятя. І плакали, і сміялися, і таки гарненько почаркувалися на радощах за здоров’я дітей і майбутніх внуків.

Із появою маленького Петрика вже бабуся з дідусем почали приїжджати до Тернополя самі дуже часто, бо молодим із дитиною непросто було діставатися до села автобусом. Якось, повернувшись додому з такої гостини, Степан першим поділився враженнями:

— От бачиш, Надіє, якого нам Господь зятя доброго послав. Оленка ж не знає навіть, як то — встати вночі до дитини. Він, бачу, і пере, і прасує, і ще й питає її, чи не втомилася, чи ще щось треба помогти. Господи, дякую Тобі за таку людину добру!

— Я почуваюся надто винною перед ним, — додала Надія. — Бачу, яка Оленка щаслива — і мені більше нічого не треба. Не можу забути, як Ігор ніс їх із Петрусем коли їх виписували на руках до самого таксі.

— А потім із таксі на третій поверх квартири, — аж просльозився від розчулення старий Степан. — І сходи встелив ромашками, пам’ятаєш, рідна моя?

Обнявшись, Марущаки довго говорили і згадували, як недобре прийняли в сім’ю свого зятя Ігоря, не підпускали до дочки, а він виявився такою доброю дитиною, став їм рідним сином. Вони мріяли мати сина, але лікарі заборонили Наді через проблеми.

…А ще через п’ять років у Ігоря з Оленкою народилася двійня — Остапчик і Даринка. Ігор позичив у товариша гроші й започаткував свій бізнес — виготовляв меблі вже сам. Скоро і борги їхні повіддавав, і квартиру отримав у рамках програми молодіжного житлового кредитування. Трикімнатна, велика, простора в новобудові — і безвідсотковий гривневий кредит на тридцять років! Ремонт зробив власними силами, бригаду не наймали, друзі допомогли. Сам виготовив меблі за Оленчиними ескізами і привів родину до нового гніздечка сходами, встеленими ромашками.

— Кохана, от побачиш, колись ми усі будемо жити у великому будинку за містом, — сказав, обнімаючи свою дружину. — І я тобі, Оленятко моє, вистелю туди дорогу зорями…

А на сорокаріччя подружнього життя донька та зять подарували Марущакам паломницький тур до Ізраїлю та Палестини. Вже у віці на той час були батьки, та йдучи стопами Спасителя, Степан із Надією не втомлювалися молитися за здоров’я і щастя дітей та внуків. І припадали серцями до святих місць, вимолюючи прощення. Хоча ні Ігор, ні Оленка давно не тримали на батьків зла, вони за своїм щастям нічого поганого й не помічали. Їхнє ромашкове кохання щедро квітувало трьома щебетливими ясними сонечками, що часто-густо аж хотілося швиденько сплюнути через ліве плече. Аби не зурочити ту радість.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – pixabay.

You cannot copy content of this page