— Тітко Ніно, ви що, серйозно збираєтеся доживати віку в цій старій «панельці»? Тут же стіни дихають пліснявою, а під’їзд пам’ятає ще часи перебудови!
Соломія оглянула однокімнатну квартиру в одному зі спальних районів Києва з таким виразом обличчя, ніби потрапила до покинутого підвалу.
Ніна Степанівна повільно поставила горнятко з чаєм на вишиту серветку і тихо зітхнула.
На душі було неспокійно.
— Соломійко, дитино, це мій дім. Ми з Василем тут тридцять років прожили. Кожну тріщинку на стелі знаємо, кожен цвях він сам забивав, коли ми тільки побралися.
— Отож-бо й воно! Тридцять років у хрущовці! — племінниця підійшла до вікна, де стара рама, пофарбована ще минулого десятиліття, видавала вік будинку. — А ви знаєте, скільки зараз вартує нерухомість у столиці, навіть така «вторинка»? Дуже великі гроші! Можна ж ці гроші змусити працювати на вас. Житимете на відсотки, як пані, і горя не знатимете!
Ніна налила собі чаю. Рука злегка здригнулася.
Після того, як чоловіка не стало, минув рік, але звикнути до порожнечі, що оселилася в кімнатах, так і не вдавалося.
Кожен куток нагадував про чоловіка: ось його улюблене крісло, ось полиця з книгами, які він збирав усе життя.
— Куди ж я їх вкладатиму? Я в тих паперах нічого не тямлю, — промовила вона, дивлячись на власні натруджені руки.
— Саме для цього я і приїхала! — Соломія вмостилася на старому дивані поруч із тіткою і лагідно пригорнула її за плечі. — Мій Дмитро відкрив власну справу. Логістичний хаб, міжнародні перевезення по всій Європі. Зараз, коли ринок перебудовується, справи йдуть угору неймовірними темпами! Ми вже будинок під Вишгородом пригледіли, уявляєте? Сосни, річка поруч, чисте повітря.
— Ну, то й добре, Соломіє. Радуюся за вас. Молодці.
— Тітко Ніно, я ж не просто так хвалюся! — Соломія дістала з дизайнерської сумочки течку з документами. — Дмитро набирає інвесторів серед своїх, щоб не брати кредити в банках під шалені відсотки. Вкладаєте капітал — отримуєте двадцять відсотків річних. Це ж величезні гроші щомісяця! А ви на пенсію скільки отримуєте? Чотири тисячі з хвостиком? Це ж знущання, а не життя!
Ніна Степанівна взяла документи.
Гарні бланки з водяними знаками, печатки, графіки.
Голова пішла обертом від нулів.
Вона звикла рахувати кожну гривню, чекати на знижки в «АТБ» і відкладати з кожної виплати на ліки.
— Соломійко, мені страшно. А раптом щось не так? Гроші ж великі, Василь їх усе життя збирав, ми на цю квартиру як на диво чекали.
— Що може бути не так?! — племінниця схопилася на ноги, вдаючи щиру образу. — Ми ж рідні люди! Невже ви думаєте, що я власну тітку, яка мені замість матері була, обману? Ви ж мене фактично виростили! Коли моєї мами не стало, ви ж мене щоліта до себе забирали, найкращі шматки віддавали!
— Звісно, доню, звісно. — Ніна відчула гострий укол провини. Дійсно, після того, як не стало сестри вона віддавала Соломії всю свою невитрачену материнську ніжність, бо своїх дітей Бог не дав.
— От! А ви зараз одна тут киснете в цій клітці, — Соломія вчасно замовкла, побачивши сум в очах тітки. — Продасте квартиру, вкладете гроші, а сама переїдете до нас. У нас місця повно! Будете як королева — жодних турбот про комуналку, жодного готування біля плити, сад під вікном. Ви ж завжди хотіли троянди вирощувати?
Ніна підійшла до старого серванта.
На полиці стояло фото: вона з Василем тримають маленьку Соломію за руки.
Дівчинка сміється, у неї кумедні бантики і випав передній зуб.
Це було щасливе літо в Одесі.
— Ти впевнена, що це надійно?
— Тітонько, ну я ж не з вулиці прийшла! — Соломія знову обняла її, пахнучи дорогими парфумами. — Дивіться, ось договір, ось реквізити фірми. Можете сама все перевірити! Дмитро особисто все пояснить, він у мене такий розумний, його всі поважають.
— А де ж я житиму, як квартиру продамо?
— У нас! Поки триватиме угода, поживете тут. А щойно гроші отримаєте — одразу до нас. У нас багато кімнат, одна взагалі пустує. Обставимо її як захочете, хоч телевізор на всю стіну ставте!
Ніна подивилася на племінницю.
Та посміхалася щиро, очі блищали енергією успіху.
Молода, впевнена, сучасна — саме така, якими Ніна завжди захоплювалася.
А сама вона? 64 роки, самотність, втомлені суглоби і вічний страх перед майбутнім.
— Мені треба подумати, порахувати все.
— Звичайно, тітко Ніно! — Соломія поцілувала її в щоку. — Тільки не баріться довго. Місця в інвестиційному проекті обмежені, Дмитро бере тільки найближчих, щоб прибуток у родині залишався. Я ввечері забіжу!
Коли племінниця пішла, Ніна Степанівна довго сиділа біля холодного чаю.
Вона хотіла зателефонувати Марії Іванівні, сусідці по поверху.
Та завжди мала тверезу голову.
Але раптом подумала: «Машка скаже, що я дурна. Скаже — тримайся за стіни. Вона просто не вірить, що в житті бувають шанси».
— Василю, рідний, — прошепотіла вона до портрета чоловіка, — ти ж хотів, щоб я нічого не потребувала. Може, це ти мені її послав?
Але Василь на фото лише мовчки посміхався, дивлячись на неї крізь скло.
За тиждень Марія Іванівна все ж дізналася про плани подруги.
— Ніно! Ти що, з глузду з’їхала на старість літ?! — вона влетіла в квартиру, навіть не скинувши капців. — Сусідка з третього каже, до тебе ріелтори ходять юрбами! Ти що, справді квартиру продаєш?!
Ніна Степанівна сиділа на кухні, збираючи речі в коробки.
— Маріє, не починай. Я все вирішила. Я не хочу більше рахувати копійки і боятися зими.
— Та ти осліпла від тих обіцянок! — Марія опустилася на табурет. — Куди ти підеш? Кому ти там потрібна в тому Вишгороді?
— До Соломії. Вона моя родина. Житиму в заміському будинку, дихатиму хвоєю. Це краще, ніж дихати вихлопними газами на проспекті.
— До племінниці?! До тієї «пані», що з’являлася раз на п’ятирічку, коли їй гроші на сесію були потрібні?!
— Вона змінилася, подорослішала! — Ніна відчула роздратування. — Дбає про мене. А гроші я вкладу в бізнес. Отримуватиму відсотки. Буду незалежною жінкою, Маріє.
Марія Іванівна вхопилася за голову.
— Ніно, рідна, схименися! Який бізнес? Зараз такі часи — сьогодні фірма є, завтра власник у розшуку. Це ж класична пастка! Не віддавай житло, це твоя єдина опора!
— Ти просто не можеш пережити, що в мене життя налагоджується! — раптом вигукнула Ніна, хоча самій стало соромно за ці слова. — Твої діти в Польщі, ти сама як палець, от і злишся, що в мене є Соломія!
Марія Іванівна мовчки встала.
Обличчя її стало кам’яним.
— Гаразд. Раз я для тебе ворог, то роби як знаєш. Тільки потім не приходь під мої двері плакати.
Двері грюкнули так, що здригнулася люстра.
Ніна залишилася одна.
Вона почувалася правою, але десь глибоко в грудях оселився холодний липкий страх, який вона старанно ігнорувала.
Квартиру продали неймовірно швидко.
Соломія була всюди: домовлялася з нотаріусом, возила тітку на таксі, приносила смаколики. Покупець — молодий хлопець — навіть не торгувався.
— Ось, тітонько, гляньте на баланс! — Соломія тицяла в екран смартфона в банку. — У вас дуже велика сума! Завтра переказуємо на рахунок холдингу Дмитра, і вже через місяць — перша виплата, п’ятнадцять тисяч зверху до вашої пенсії!
Ніна дивилася на цифри і відчувала, як паморочиться в голові.
Вона ніколи не тримала таких сум.
Це було життя Василя, загорнуте в електронні пікселі.
— Соломійко, а може, хоч двісті тисяч залишимо на «чорний день»? На картку мені покладемо?
— Тітко Ніно, ну ви як маленька! — племінниця нахмурилася. — Гроші мають працювати в повному обсязі. Чим більше тіло інвестиції, тим стабільніший дохід. Оставите дріб’язок — і будете отримувати копійки. Ви ж хочете жити в комфорті?
— Ну, напевно, так.
— От і розумниця! — Соломія обійняла її. — Переїжджайте до нас у суботу. Я вже кімнату вимила, пахне лавандою!
Того ж вечора гроші «пішли» на рахунок фірми.
Ніна власноруч вводила коди з смс.
Соломія стояла над душею, контролюючи кожен рух.
Коли з’явився напис «Переказ виконано», Ніна відчула дивну пустку, ніби в неї вирвали частину душі.
Вона хотіла подзвонити Марії.
Але гордість була сильнішою.
Перший місяць у будинку Соломії та Дмитра Ніна почувалася ніби в кіно.
Розкішний котедж, величезна кухня, тераса.
Соломія спочатку була дуже привітною: купувала Ніні нові халати, возила в торгові центри, називала «нашою берегинею».
Але свято швидко закінчилося.
Дмитро виявився людиною важкою.
Він майже не розмовляв із Ніною, лише кивав при зустрічі.
Коли вона намагалася обережно запитати, як там її вкладення, він лише роздратовано кидав:
— Ніно Степанівно, я займаюся глобальною логістикою. Ваш внесок — це частина великого механізму. Все працює, не відволікайте мене дрібницями. Спитуйте в дружини.
А Соломія почала змінюватися.
Посмішка ставала дедалі натягнутішою.
— Тітко Ніно, ви б могли не смажити рибу зранку? У Дмитра на цей запах недобре почуває себе, а мені потім весь дім провітрювати, — кинула вона якось замість «доброго ранку».
— Та я ж хотіла вас порадувати.
— Не треба нас радувати, просто дотримуйтеся правил дому. І, до речі, телевізор після дев’ятої — тільки в навушниках. Ми цінуємо тишу.
Ніна кивала, ковтаючи образу.
Вона почала проводити в своїй кімнаті дедалі більше часу.
Кімната була гарна, але чужа. Там не пахло її життям. Там не було Василя.
Наприкінці другого місяця виплати так і не прийшли.
— Соломіє, доню, — обережно почала Ніна, зустрівши племінницю в холі. — Вже двадцяте число, а на картці нуль. Мені б ліки треба купити, та й так, хвилююся.
— Ой, тітко, не починайте! — Соломія навіть не зупинилася. — Там якась затримка з боку європейських партнерів. Тимчасові труднощі. Почекайте тиждень-два.
— Але ж ти казала, що все стабільно.
— Казала, бо так було! Зараз ситуація змінилася. Ви ж інвестор, повинні розуміти ризики!
Ризики? Ніна не розуміла.
Вона розуміла лише те, що в неї в гаманці залишилося п’ятсот гривень, а до кінця місяця ще далеко.
Минуло ще два тижні.
Ставлення до Ніни в будинку стало відверто ворожим.
Її присутність ніби дратувала молоду пару.
Вони обговорювали свої плани на літо в горах і на морі прямо при ній, не пропонуючи приєднатися.
Одного вечора Соломія зайшла в кімнату Ніни без стуку.
Обличчя її було холодним і рішучим.
— Ніно Степанівно, нам треба серйозно поговорити.
— Нарешті гроші прийшли? — з надією запитала Ніна.
— До чого тут гроші?! — Соломія сіла навпроти, навіть не знявши пальто. — Розумієте, обставини змінилися. До Дмитра приїжджає його мати з Канади. Надовго. І нам потрібна ця кімната.
У Ніни потемніло в очах. Серце забилося десь у горлі.
— Як це потрібна? Соломійко, а я? Де я буду?
— Ну, ви ж доросла людина. Ми подумали, що вам буде краще зняти щось скромніше. У Києві чи десь у передмісті. Вам тут і так нудно, подруг немає.
— Але в мене немає грошей на оренду! Ти ж знаєш — усе в бізнесі! — Ніна схопилася за край столу, щоб не впасти.
— Бізнес зараз переживає стагнацію, — Соломія холодно глянула на нігті. — Виплат не буде ще мінімум пів року. Вибачте, але ми не благодійний фонд. Ми дали вам притулок на три місяці, це було цілком справедливо.
— Справедливо?! — Ніна закричала, і цей крик був сповнений такого болю, що навіть Соломія на мить здригнулася. — Я продала все! Я віддала вам життя Василя! Ти обіцяла, що я буду частиною родини!
— Обіцянки — це лише слова, тітко. Треба було читати договір. Там написано, що інвестиції не гарантують прибутку і можуть бути втрачені в разі форс-мажору. Почитайте на дозвіллі.
— Ти просто виганяєш мене на вулицю?
— Я даю вам три дні. Знайдіть собі кімнату. Дмитро допоможе перевезти ваші коробки, якщо ви будете поводитися тихо.
Ніна Степанівна опустилася на підлогу, коли двері за племінницею зачинилися.
Вона не плакала. Вона просто не могла дихати.
Весь її світ, який вона так старанно вибудовувала навколо «рідної людини», виявився картонною декорацією, яку здуло першим же вітром жадібності.
Через три дні Ніна Степанівна з трьома сумками стояла біля під’їзду обшарпаного гуртожитку на околиці міста.
Дмитро вивантажив речі, сухо кинув: «Ну, тримайтеся тут», і поїхав, навіть не озирнувшись.
Кімната була жахливою: вісім квадратних метрів, стіл, ліжко з сіткою і запах старої їжі з коридору.
Ніна сіла на свої сумки і закрила обличчя руками.
Вона почувалася розтоптаною.
Гірше за все було усвідомлення власної дурості.
Як вона могла повірити? Як могла зрадити пам’ять Василя заради ілюзії багатства?
Вона дістала телефон. Залишок на рахунку — 120 гривень. Пенсія через тиждень.
Раптом у двері постукали. Ніна здригнулася.
Невже виганяють і звідси?
На порозі стояла Марія Іванівна.
Вона була в своєму старому пальті, з сумкою-шопером і дуже суворим виразом обличчя.
— Ну що, інвесторка? — Марія пройшла в кімнату, оглянула це жахіття і важко зітхнула. — Надихалася хвойним повітрям?
Ніна не витримала.
Вона припала до плеча подруги і розридалася так, як не ридала навіть на прощанні з чоловіком.
— Прости мені, Марійко. Яка ж я дурна. Все віддала. Нічого не лишилося.
— Тихше, тихо, — Марія гладила її по голові. — Всі ми буваємо дурними, коли нам казки розказують. Збирай свої манатки.
— Куди? Мені нікуди.
— До мене. Будеш спати на дивані, поки не вирішимо, що робити. Я вже з юристом одним знайомим говорила. Каже, якщо договір був «липовий», то можна спробувати заяву написати. Але то потім. Зараз — додому.
Ніна Степанівна підняла голову.
— Маріє, ти ж казала не приходити.
— Мало що я казала. На те ми й люди, щоб прощати. Збирайся, бо в мене там борщ холоне.
Суди тривали довгих дев’ять місяців.
Виявилося, що фірма Дмитра була лише ширмою.
Соломія і Дмитро сподівалися, що стара тітка посоромиться скаржитися або просто не матиме сил боротися.
Але Ніна Степанівна, підтримувана Марією Іванівною, не відступала.
Юрист виявився професіоналом.
Вдалося накласти арешт на рахунки і частину майна.
Повністю повернути суму не вдалося, але Ніна отримала назад майже все.
На ці гроші вона не змогла купити квартиру в Києві — ціни за цей час злетіли.
Але вона купила затишний будиночок у селі, неподалік від Маріїної дачі. Зі справжнім садом, де навесні посадила ті самі троянди.
Одного разу, коли Ніна працювала в садку, біля хвіртки зупинилася стара машина.
З неї вийшла Соломія.
Вона виглядала кепсько: дешевий одяг, втомлений погляд. Дмитро покинув її, забравши залишки грошей, і тепер вона шукала допомоги.
— Тітко Ніно, — почала вона, опускаючи очі. — Мені так важко. Може, ми поговоримо? Ми ж сім’я.
Ніна Степанівна повільно розігнулася, відклала садові ножиці. Вона подивилася на племінницю — без гніву, без ненависті, лише з глибоким сумом.
— Сім’я, Соломійко, — це не ті, хто має один рід. Сім’я — це ті, хто не дасть тобі впасти, коли ти помиляєшся. А ти мене не просто штовхнула, ти мене закопати хотіла.
— Пробачте мені, — Соломія заридала.
— Я прощаю, — спокійно відповіла Ніна. — Я давно пробачила, бо з образою в серці троянди не ростуть. Але в мій дім ти більше не ввійдеш. У тебе була одна тітка, яка тебе любила, і ти її продала. Тепер живи з цим.
Ніна повернулася до своїх квітів.
Вона більше не була багатою «інвесторкою», але вона була вільною.
Вона знала справжню ціну речей, людей і обіцянок.
І кожен вечір, коли вона пила чай на своїй веранді, вона відчувала, що Василь десь поруч і нарешті за неї спокійний.
Життя продовжувалося — без ілюзій, але з великою вдячністю за кожен новий день і за вірних друзів, які виявилися дорожчими за будь-який золотий замок.
Чи мала таки пробачити тітка своїй племінниці? Хто ми такі, щоб тримати образу на рідних людей, коли вони в скруті і руйнується їхнє життя? Адже в соломії більше нікого не має, вона одна на білому світі і їй нікуди більше йти.
Чи таке не пробачається і тітка вірно вчинила, що відмовилася від найближчої родички назавжди?
Фото ілюстративне.
