fbpx
Життєві історії
Тітка та дядько мого чоловіка залишили йому у спадок велику хату в селі, адже у них більше нікого не було. Михайло зібрав свої речі і поїхав туди, сказав, що буде продавати будинок. Багато часу минуло, а він повертатися в місто не хоче

Я все своє життя жила у місті. Зараз мені 39 років, за весь цей час я була в селі тільки в дитинстві, гостювала у прабабусі і два рази їздила до рідні свого чоловіка, можливо, років десь 10 тому. Чоловік мій теж сам родом не з села: мама його – жінка міська, рано її не стало, і наша сім’я успадкувала її квартиру.

А в селі жила рідна тітка мого чоловіка Михайла, рідна сестра його мами, яка не мала дітей. Вони жили вдвох з чоловіком. Вони любили дуже свого племінника, наче свою рідну дитину, а дядько був ще і його хрещеним батьком, в загальному, рідніше немає куди. Вони ще при житті написали заповіт племіннику, Михайлу, цей будинок, все одно більше залишати їм спадок не було кому.

Вийшло так, що спочатку занедужала тітка, так і не стало краще, а через місяць слідом за нею пішов і її чоловік. Їх було дійсно дуже шкода – милі і добрі старі люди, вони були нам дуже рідними і близькими, нашим дітям весь час надсилали подарунки, самі до нас приїжджали, гостювали з тиждень, горнулися до нас, адже більше не було до кого.

Дуже часто тітка з дядьком говорили, що більше тижня не можуть у нас жити – шумно дуже від машин і важке повітря від того, що так багато автомобілів, вони не звикли до такого. Інша справа у них в селі – скрізь чисте повітря, тиша, все з городу своє, свіже, річка невеличка поруч, щоб рибку ловити. Ми з чоловіком переглядалися і посміхалися – ну не бачили ми в цьому романтику та щастя, щоб постійно жити порпаючись біля землі, ловити рибу і годувати курей.

Коли Михайло вступив в спадок і оформив будинок родичів, було вирішено продавати його. Він не так далеко від нашого міста, приблизно 5 годин їзди на машині. Можна і на поїзді: вранці сів – скоро вже в селі. Чоловік узяв відпустку на початку осені і поїхав туди на автомобілі, треба було будинок в порядок привести перед продажем, можливо, підремонтувати щось, полагодити паркан.

Потім Михайло телефонував нам звідти, говорив, що це не будинок, а палац, люди навколо доброзичливі, усі такі приязні, так щиро розмовляють, вітаються завжди, рибка з річки смачна, повітря прекрасне.

Ну й добре, я стала квапити Михайла з продажем – він тягне, каже, що ніхто поки не купує, нікого не цікавить той дім. Я почала відчувати щось недобре – ціну ми встановили невисоку, тому “палац” могли купити запросто дуже швидко і при чому дуже навіть швидко, а активності в продажу я від нього не бачила. Оголошення наше було в інтернеті, напевно хтось реагував.

Але ось вже згодом Михайло приїхав додому, і все з’ясувалося: він геть відмовляється продавати будинок і вирішив нас, всю сім’ю туди перевезти жити. Запевняв усіх, що кращого місця для життя немає, він його не бачив, там добре буде жити сім’єю.

Бігає по кімнатах, махає руками і розповідає, як все там прекрасно: опалення є, вода проведена, теплий санвузол. У будинку чотири кімнати, веранда, ні те, що наша тісна двокімнатна квартира, у якій на всіх мало місця. Районний центр в 10 хвилинах їзди, шкільний автобус ходить. На ділянці є гараж і теплиця велика, все дуже чисто і акуратно – тітонька була дуже господарська, а у дядька золоті руки, тому в будинку особливо нічого і не довелося робити, все полагоджено і пофарбовано. Так, покупців було хоч відбавляй, але чоловік їх навіть не пускає на подвір’я.

Загалом, він все за всіх вирішив: переїжджаємо в село і все тут. Я працюю на пошті – і там є пошта, якщо що. Михайло уже знайшов собі роботу теж, а ще хоче стати фермером, вже придумав, чим він там займатися буде – що і як. Дочки наші – 15 і 12 років школу закінчать, їм міська квартира залишиться, нехай роблять що хочуть з нею, а поки там вчитися будуть, освіта скрізь однакова, а тим паче зараз навчання скрізь майже дистанційне.

Та доньки наші не хочуть їхати туди в село, але чоловік сказав, що буде все так, як він вирішив і крапка, адже він батько. Я не хочу теж: не хочу я в село, а Михайло серйозно сказав, що згоден на розлучення, раз так. Він чоловік – він керує сім’єю, а якщо сім’я проти, то нам не по дорозі.

Зараз Михайло збирається звільнятися з роботи і перебиратися в своє село, ми майже не спілкуємося між собою. Я вже не знаю, як пояснити Михайлу, що сільське життя не для мене. Сьогодні я дуже шкодую, що на нас оформили цю спадщину, все наше життя сімейне цей спадок руйнує. Я сумніваюся дуже, що нам буде добре в тому селі.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page