Я своїх батьків мало пам’ятаю. У будинок для діток я пішла, коли мені виповнилося 5 років, а ще через 2 роки мене взяла до своєї сім’ї жінка. Мама Лариса своїх дітей не мала, а я хотіла сподобатися їй, щоб залишитися з нею.
Мама Лариса пригортала мене до себе і запевняла, що я тепер її рідна донька, що вона нікому мене не віддасть.
Я старалася в усьому. У школі я була найстараннішою ученицею, ми з мамою добре ладнали. Пізніше з імені моєї мами Лариси пішло друге слово, вона стала просто матусею для мене.
– До нас погостювати приїде моя сестра, тітка Марина, ми ж двійнята з нею, – сказала мені мама, коли мені було років 15. – Марина жила з чоловіком в іншій області, а тепер вони перебираються до нас ближче.
У призначений день приїхала мамина сестра. Вони були схожі, тільки моя мама трохи нижча на зріст і волосся у неї темніше. А ще тітка Марина приїхала не одна, з нею був її син Максим, він був трішки старший за мене.
Тітці я не сподобалася, а от з Максимом ми відразу знайшли спільну мову. Ми з Максимом пішли в кіно і я йому показувала місто.
Тітка Марина гостювала у нас два дні, а потім вони поїхали з нашого містечка до обласного центру, шукати там собі квартиру. До закінчення школи ми з Максимом зрідка переписувалися, а потім я зібралася їхати в область, поступати в університет.
– Будеш жити в гуртожитку, – казала мені мама, – а до тітки Марини не ходи. Вона не дуже хоче, щоб ти в них гостювала.
– Та добре, мамо, – сказала я, – можна вже сказати все, як є.
– У нас своє життя, у Марини своє, – заспокоювала мене мама.
А на 2-му курсі ми з Максимом почали зустрічатися. Матусям ми вирішили нічого не говорити. Максим відучився раніше за мене, пішов працювати і став орендувати квартиру. Одного ранку, я тоді вже вчилася на останньому курсі, тітка Марина прийшла без дзвінка на квартиру до сина.
– Я не хочу таку рідню, таку невістку, – попередила тітка Марина.
Мама приїхала увечері. Я не чекала її. Мама сказала, що вона проти, щоб я виходила заміж за Максима.
Я не знала, що мені робити. Адже вона так пишалася мною, моїми успіхами, називала донькою. Виходить, усі ці роки вона говорила це просто так? А рідною для неї я так і не стала.
Я приїхала до мами ще один раз. За речами. Після закінчення навчання мені виділили квартиру, де ми тепер і живемо з Максимом, моїм чоловіком. Ми вже три роки разом, нещодавно у нас народилася дочка, я довго думала, як її назвати, ще кілька років тому таке питання і не стояло б, моя дівчинка стала б Ларисою. Але обставини змінилися.
За ці три роки я зробила кілька спроб помиритись з мамою, пояснити, налагодити стосунки. Але все марно. Так тепер і живемо, без рідні. Тільки іноді мене турбує думка: якби не я, у Максима були б хороші стосунки з матір’ю, та й у мене, мабуть, теж.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
