Днями до мене прийшла моя родичка, тітка Галина, і стала скаржитися, що їй дуже погано зараз живеться, грошей зовсім не вистачає.
Говорила вона це не просто так, а з натяком, щоб я їй ці гроші дала. Тітка Галя просто переконана, що я їй винна.
Мені 54 роки, я вже 7 років як заробітчанка. Зараз гроші у мене є, але так було не завжди.
Ми з чоловіком жили дуже бідно, і жили погано, адже він пив, і крім пляшки його нічого не цікавило. Мене зрозуміють ті, хто мав таке ж “щастя” у себе вдома.
Всі справи, господарка, фінансова сторона, діти – були на мені, бо чоловіка це все абсолютно не цікавило.
Про розлучення я навіть не думала, жили ми в селі, а тут не прийнято розлучатися. Тому я тихо продовжувала все тягнути на собі.
Років 20 тому, з нашого села почали виїжджати жінки на заробітки. Хто в Італію, хто в Іспанію, хто в Грецію.
Однією з перших, хто подався в Італію, була Галина, тітка мого чоловіка. Вона, взагалі, жінка дуже специфічна, і до того ж, жадібна.
Майже відразу у сім’ї тітки Галини справи пішли вгору, її діти за гроші, які вона висилала, стали будинок будувати.
Одягалися гарно, та й їли добре. Одним словом, євро лилися рікою, то ж життя налагодилося.
А у нас з чоловіком, навпаки, тотальна бідність. Моєї зарплати ні на що не вистачало, у нас росли дві доньки, і треба було про них думати.
Тому я і стала просити тітку Галину, щоб вона взяла мене з собою в Італію. Я була впевнена, що справлюся, адже я ніякої роботи не боюся.
Але тітка мені прямо говорила, що вона мені не може допомогти, і знаходила безліч причин чому. Але насправді, вона просто не хотіла, ось така вона людина.
Одного разу я зустріла одну жінку з нашого села, тітку Віру. Вона теж давно заробітчанка, і приїхала додому на кілька тижнів у відпустку.
Вона мене запитала, чого я досі на заробітки не їду, адже інші жіночки вже собі і будинки побудували, і квартири покупили.
Я чесно сказала, що боюся, не знаю, чи справлюсь.
На що тітка Віра лише розсміялася, мовляв, всі справляються, хто хоче заробити – той заробить.
І саме ця жінка допомогла мені і з виїздом, і з першою роботою.
Я приїхала в Рим, нікого не знаю. Вона мене зустріла, винайняла квартиру, оплатила її, поки я на роботу не пішла. Їжу мені теж вона купувала.
А тітка Галина, яка тоді також працювала в Римі, навіть не знайшла часу, щоб просто зі мною зустрітися, не те, щоб допомогти якось.
Натомість, вона ще й телефонувала моєму чоловікові і казала, що вона не розуміє, чого я сюди приїхала, що я тут довго не витримаю, і радила йому найближчим часом чекати мене з валізами вдома.
Але всупереч її прогнозам, я не зламалася, знайшла роботу, працюю, заробляю, бо хочу дітям допомогти.
І про себе потім теж подбаю, думаю купити собі житло, а з чоловіком планую розлучитися.
Тітка Галина вже років три вдома. Їй 74 роки, вона вже за станом здоров’я не могла залишатися на заробітках.
Приїхала додому, а вдома вона особливо нікому і не потрібна. Діти любили маму, поки вона євро з Італії передавала.
А зараз гроші закінчилися, і любов теж.
Вона умудрилася за стільки років нічого собі не відкласти. А роки своє беруть, і їй потрібні кошти навіть на те саме лікування.
Діти відверто не звертають увагу на її проблеми.
От тітка до мене по гроші і прийшла. Каже, що я їй винна, бо якби не вона, то не мала б я нічого, а вона мені “допомогла” виїхати і заробити.
Вона щиро так вважає, от тільки я щось не пригадую, де і як вона мені допомагала.
Гроші я їй дам, але не тому, що я їй щось винна, а тому, що не хочу бути схожою на неї.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
