Тільки ми одружилися, мама чоловіка віддала нам бабусин будиночок, сказала, що тепер він наш і ми можемо робити все, що забажаємо. Було це 6 років тому.
Ми відразу ремонт зробили, вода була, але теплий туалет та ванну встановлювали вже самі. Та ще й ділянкою займалися. І я, і чоловік виросли у сільській місцевості, тож що робити з приватним будинком ми добре знали. Я квіти садила, клумби завела, ягідники, газон.
На роботу чоловік їздив в місто щодня автобусом, а я влаштувалась працювати у рідному селищі, займалася побутом, будинком та сім’єю. Тим більше, що через рік після весілля народилася донька, а нещодавно наша сім’я відсвяткувала появу на світ маленького синочка.
У мого чоловіка є рідна сестра Люба, з особистим життям їй особливо не щастило. Вона на два роки старша за брата, мама чоловіка говорила, що в юності вона пережила якусь невдалу закоханість, відтоді закрилася, замкнулася.
– Вдягається абияк, подруг немає, з дому не витягнеш, не знаю, що з нею робити, – скаржилася Валентина Іванівна.
Зовиця часто приїжджала до нас, вона любила бувати в будинку, де колись жила її бабуся, гралася з нашими дітьми, постійно хвалила мене за порядок на ділянці.
На бабусиному подвір’ї росла ялинка, свекруха казала, що ми можемо робити все, що захочемо. Ну, ми й захотіли альтанку, стаціонарний мангал, щоб улітку можна було збиратися на затишні посиденьки.
– Ялинку треба зрубати, – вирішив чоловік, – тут саме місце. Шкода, звичайно, але якось вона не на тому місці росте. Хто посадив тут? Мама щось говорила, але я, чесно кажучи, не пам’ятаю.
Зрубали, навіть встигли розпочати роботи зі спорудження альтанки. А тут Люба приїхала. Як побачила, що ялинки немає, таку сцену влаштувала. Підтримала її і свекруха, яка відразу за нею прибігла:
– Я вам цей будинок від щирого серця віддала, – вимовляла вона, коли трохи заспокоїлася, – а ви? Як ви так могли?
І тільки тут чоловік згадав, що ялинку на ділянці бабусі посадив колишній наречений сестри, з яким у неї нічого не вийшло. І мама, так, щось говорила про дерево, як Люба просила не рубати, але він забув.
– Ну це ж просто дерево, – дивувався чоловік, – тим більше, той чоловік благополучно одружений і діти є, а Люба придумала собі пам’ятник минулої любові і застрягла в цьому.
Якби я знала про цю історію, дерево рубати не стала. Ми, жінки, сентиментальні, а Олег… чоловікам такі знакові речі чужі. Вони і дати весілля не пам’ятають.
Не спілкувалася зовиця з нами довго. На посиденьки не приїжджала, слухавку не брала, подарунки не приймала, як і вибачення. І свекруха при кожній нагоді нам докоряла. А вчора Люба заявилася. Сама. Я її навіть не впізнала спочатку. Одяг яскравий, зачіска нова.
– От, – сказала зовиця, – приїхала миритися і запрошення передати. Заміж виходжу. Ялинка? Грець із нею, з ялинкою. Нехай навесні Олег краще посадить дерево на честь народження синочка, але так, щоб не заважало нікому.
Я дуже зраділа, ожила наша Люба. І, нарешті, щаслива.
– І чого ви цю ялинку відразу не зрубали? – каже тепер свекруха. – Може, щастя до дочки швидше б прийшло.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
