Світлана сиділа за великим святковим столом у ресторані, де саме відгриміло весілля її єдиного сина. Гостям уже розносили каву й торти, музиканти перегравали щось легке, а вона, втомлена, але щаслива, нарешті присіла біля мами.
– Ну що, доню, – усміхнулась Тетяна, – гарне свято зробили. Видно, що постаралася.
– Та старалася, мамо, – відповіла Світлана, зітхаючи. – Хочеться ж, щоб дітям запам’яталося на все життя.
Тетяна, хоч і прожила вже понад двадцять років в Італії, але виглядала молодо, доглянуто. Вона була тією самою жінкою, яка колись виїхала «на заробітки на пару років», а потім пустила там коріння. І ось тепер приїхала додому – до внука, на весілля.
– Ой, доню, – сказала Тетяна, витягаючи з сумочки білий конверт, – я ж тобі ще не встигла вручити. Це вам, молодим, від бабусі.
Світлана взяла конверт, обережно розірвала край і витягнула звідти новенькі долари. Їх було рівно п’ятсот. Вона мовчки перерахувала, потім підняла очі на маму.
– Мамо, – її голос задрижав, – це все?
– А що, мало? – здивувалася Тетяна. – То ж хороші гроші. Я й у себе в Італії їх берегла, щоб на весілля привезти.
Світлана з силою стиснула конверт у руках. Перед очима промайнуло, як рік тому вони всі збиралися на весіллі у двоюрідного брата – сина Галини, її рідної сестри. Там бабуся вручила ключі від новенької трикімнатної квартири. Усі тоді ахнули, а Світлана зціпила зуби й нічого не сказала.
– Мамо, – вона нарешті промовила, – а чому так?
– Що «так»? — Тетяна нахмурилася.
– Ну, там квартира, а тут… п’ятсот доларів. Хіба це справедливо? Хіба мій син гірший?
Тиша зависла над столом. Навіть галасливі голоси гостей раптом здавалися далекими.
– Доню, – тихо сказала Тетяна, – ти ж знаєш, що Галина з тим старшим сином мала іншу історію. Він без батька ріс, вона сама тягнула. Я боялася, що ніхто йому не допоможе в житті, як треба. А ти… ти завжди була з чоловіком, у тебе сім’я міцна. У твого сина є батько, є ви обоє, він не пропаде.
Світлана різко відсунула стілець.
– То виходить, мамо, справедливість у нас міряється тим, у кого трагічніша доля? Тобі здається, що мій син має все, бо ми з чоловіком поруч? А те, що ми горбатилися, збирали копійку до копійки, щоб йому весілля справити, – то не рахується?
Очі в неї блищали від образи.
– Доню, – Тетяна простягнула руку, але Світлана відсунулась. – Я ж для вас теж стараюся. Ну добре, не квартира, але ж я приїхала! Я з Італії сюди летіла, щоб бути з вами.
– Та не в тому справа, мамо, – перебила Світлана. – Ти не розумієш. Ти показуєш, що один внук для тебе важливіший за іншого. І від цього болить не лише мені, а й моїй дитині. Він же бачить.
Тетяна опустила очі. Серце їй стислося. Вона завжди вважала, що вчиняє правильно – давати більше тому, хто потребує. Але тепер, слухаючи доньку, вперше задумалася: може, то й справді несправедливо?
– Світланко, – сказала вона після паузи, – я ніколи не хотіла образити. Може, я й не права. Знаєш, я все життя ділю своє серце: вам, дітям, онукам, тій Італії, роботі… І часом роблю помилки.
Світлана важко зітхнула.
– Я не за гроші, мамо. Я за рівність. Бо якщо ти одному даруєш ціле майбутнє, а другому лише папірці в конверті – то це несправедливо. Любов не в доларах і не в квартирах, мамо, – тихо сказала Світлана.
Вона згадала, скільки разів за цих 20 років мама її саму обділяла, бо все присилала сестрі, якій завжди треба. А про те, що треба Світлані, мама ніколи не питала і не цікавилася. Сестрі пришле цілу сумку гостинців і ще євро в конверті, а Світлані передасть пачку кави, і на тому все.
І ось тепер ця історія перенеслася і на їхній дітей. Бабуся стала розділяти і онуків.
Якщо чесно, то син Світлани десь в глибині душі сподівався, що бабуся і йому квартиру подарує, якщо його брату рік тому зробила такий подарунок, але цього не сталося, і замість житла він отримав всього 500 євро від бабусі-заробітчанки.
Сама ж Тетяна винною себе не вважає, вона переконана, що зробила все правильно.
А яка ваша думка зі сторони? Чи можна робити таку різницю між дітьми і внуками?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
