Не даремно усі люди говорять: зробив добро – кидай просто його в воду.
Вся справа в тому, що потрібно завжди забувати про те добро, яке ти робиш для інших, не пригадувати, не докоряти, адже про нього може й не згадати згодом ніхто.
Саме тоді воно – добро, без користі, справжнє.
5 років тому я вийшла заміж за Михайла. Ми одружилися відразу після закінчення навчання в інституті. Михайло тоді вже працював. Чоловік старший за мене майже на 4 роки.
Ми спочатку пожили в квартирі, а потім мої мама й тато стали просити нас до себе.
– Ви там на оренду свої гроші витрачаєте, це ж така велика сума, – говорила Тетяна Вікторівна власній доньці по телефону, – а тут бабусина квартира порожня стоїть просто так. Та й допомогти вам там нікому зовсім, переїжджайте туди жити якнайшвидше. Що тут думати? Житло є, ти все одно поки не знайшла нічого за фахом, хорошої роботи не маєш. А Михайлові ми з роботою допоможемо залюбки.
– Наталю, – відмовлявся спочатку чоловік від такої пропозиції, адже він якраз і був проти такої ідеї, – тут ми самі по собі, що хочемо – те робимо, як хочемо – так і живемо. Мої мама й тато не втручаються до нас зовсім, твої теж діла не мають. Мені б не хотілося переїжджати зовсім зараз. У мене й так нормальна робота, гарне місто. І тобі тут подобається, а там потрібно починати все заново, варто добре подумати тобі.
Але, два переїзди з квартири на квартиру за 3 місяці та наполегливі вмовляння моїх батьків зробили свою справу. Михайло погодився на пропозицію моїх батьків.
Ми таки переїхали.
На роботу батько чоловіка влаштувати допоміг. На гарне місце, до речі, за хорошу, за мірками мого міста, зарплату.
Але перший час, поки в бабусиній квартирі ми робили ремонт, нам довелося жити разом з моїми мамою й татом.
– Вітається так сухо Михайло з нами постійно, – скаржилася Наталі її мама – не поговорить зайвий раз, слова доброго від нього не почуєш ніколи, наче чужі люди ми йому. І все з таким незадоволеним обличчям постійно ходить. Але ж ми йому – все: дочку єдину, квартиру двокімнатну, роботу престижну.
– Мамо, – виправдовувала чоловіка Наталя, – ну з яким обличчям? Нормально він вітається, він стримана людина, спокійна, та й незручно йому жити в чужому домі.
– Жити незручно, – приєднався до розмови батько Наталі, – а користуватися нашою допомогою зручно йому?
Через 2 місяці ми з Михайлом пішли жити в квартиру бабусі. Але і там нас мої батьки мої в спокої не залишили.
Завжди мама з татом були чимось незадоволені: то Михайло був непривітний з маминою подругою, то не з тим виразом обличчя відповів щось батькові.
– Гордий дуже? – вимовляв батько Наталі, – Де була його гордість, коли ми його на роботу влаштовували, коли прийшов на все готове?
– Тату, – пробувала пояснити Наталя, – ми не просилися до вас, ви самі нас покликали до себе, самі допомогу запропонували, чоловік нічого у вас не просив. Ми жили самі, ні від кого не залежали. Ми переїхали з вашим же наполегливим проханням. Зрештою, про роботу тебе теж не Михайло просив. І не я.
– Не просив він у нас сам нічого, – погоджувався батько, – але якщо вже йому допомогли, міг би і з більшою повагою з батьками дружини розмовляти. Ні в гості прийти, ні самому покликати. Ти дзвониш, а він? Не поцікавиться ніколи нами, чим допомогти потрібно, що треба зробити.
– Батьки твої просто не задоволені, що ти постійно на моєму боці, – здогадався Михайло, – як би я себе не поводив, я буду недобрим завжди для них. Ти – єдина рідна дочка у них, їм все здається, що я тебе не гідний. Переїзд сюди був великою помилкою, дуже шкодую, що послухав тебе. нам добре жилося, коли ми були далі від твоїх батьків і вони не вмішувалися в наше життя.
В результаті, місяців 8 я дивилася на ці недобрі відносини між моїми батьками і чоловіком. На постійні притензії батьків до зятя.
А потім ми таки повернулися в те місто, де жили до того. Стали знову орендувати для себе окрему квартиру. Мені пощастило з роботою відразу, Михайло пів року шукав лише тимчасові підробітки, а після і на його колишню роботу місце звільнилося.
Два роки тому ми взяли квартиру в кредит, адже мати власний дім – наша мрія.
А через місяць мені в декрет. Батьки? Я намагаюся ввічливо з ними спілкуватися, нічого не розповідати особливого про нашу сім’ю.
Михайла свого інколи прошу їм телефонувати, хоча він в душі тримає образу на них, хоча нічого мені не говорить, та я все бачу сама.
– Твій чоловік егоїст, – говорить мама мені по телефону іноді, – подумаєш, правда йому не подобалася. Кинув все і відвіз тебе, ще й не хоче, щоб ти з нами спілкувалася. Як ви там тепер з дитиною, з кредитом тим? Я поговорила з батьком, він не проти. Квартиру продамо, а ви свій кредит віддайте. З дитиною важко буде на одну зарплату.
– Ми якось впораємося самі, – каже Михайло, – підробіток ще хороший знайду. Але допомогу твоїх батьків я більше не прийму. Не треба виплачувати їм наш кредит. Всі живуть, зате без докорів.
Він має рацію, мій чоловік. Але батьки все одно не задоволені моїм чоловіком.
– Через гординю свою наш зять прирікає дочку і майбутню дитину на бідне й важке життя, – вважає мати Наталі, – гаразд він, але Наталя – наша дочка. І у нас є можливість допомогти, а з нього корона не спаде, якщо “дякую” скаже. Ми ж тільки добра бажаємо.
Чи правий зараз зять, що відмовляється від допомоги тещі з тестем і не бере у них грошей, щоб погасити кредит і не економити на всьому та жити спокійно? Потрібно взяти гроші, коли дають і не зважати на якісь там суперечки, адже від того залежить добробут його сім’ї?
Чи від таких батьків потрібно триматися подалі, нічого в них не брати, щоб не докоряли і нічого не бути винним їм?
Фото ілюстративне.
