У маленькому містечку Вишневе ранок завжди пахнув однаково: свіжим хлібом із пекарні на розі та вологою травою. Віта і Марія йшли до школи, міцно тримаючись за руки, як робили це з дитячого садка. Вони були настільки різними, що люди дивувалися їхній дружбі. Віта — вогонь, з копицею рудого волосся і сміхом, що дзвонив на всю вулицю. Марія — тиха вода, з глибокими сірими очима та звичкою довго обдумувати кожне слово.
— Марійко, ти тільки уяви, — щебетала Віта, підстрибуючи на ходу, — влітку до баби Галі приїде онук із самого Києва! Кажуть, він на гітарі грає і штани носить такі… модні, з кишенями.
Марія всміхнулася, але в грудях щось стиснулося. Вона знала: якщо приїде хтось цікавий, Віта обов’язково буде в центрі уваги. А вона, Марія, знову стоятиме поруч, як тінь.
Літо пролетіло як один день. Олексій, той самий міський хлопець, справді виявився красенем. Високий, із зухвалою посмішкою, він одразу виділив Віту серед місцевих дівчат. Марія часто сиділа з ними на березі річки, слухала, як Олексій перебирає струни, і відчувала гіркоту. Вона бачила, як Віта розквітає під його поглядом, як її щоки палахкотять рум’янцем.
А восени, коли Олексій поїхав, Вишневе здригнулося від новини: Віта вагітна. У п’ятнадцять років це було гірше за пожежу. Сусіди шепотілися за парканами, вказуючи пальцями.
— Маріє, що мені робити? — плакала Віта на плечі в подруги, ховаючись у старому сараї. — Батько приб’є… А Льоша… він же обіцяв писати, а листів немає.
— Не приб’є, — твердо казала Марія, хоча сама тремтіла від страху. — Твої батьки тебе люблять. Ми щось придумаємо.
Батьки Віти й справді виявилися людьми з великим серцем. Мати, пані Ганна, лише тяжко зітхнула і витерла сльози фартухом:
«Дитина — це не гріх, дитина — це життя». А батько, похмурий зовні, але добрий всередині, мовчки почав збивати з дощок маленьку люльку.
А потім сталося диво. Олексій повернувся. Не просто приїхав на вихідні, а привіз своїх батьків. Виявилося, листи затримувалися, бо він хворів, а як тільки одужав — одразу до Віти.
Весілля гуляли всім містом, хоча наречена була вже з помітним животиком. Марія стояла на весіллі дружкою і вперше відчула: її життя тепер піде іншим шляхом. Дружба залишиться, але та неподільна єдність зникла назавжди.
Коли маленькому Павлу виповнилося п’ять, родина Олексія та Віти вирішила переїхати до столиці.
— Приїжджай до нас, Маріє! — гукала Віта з вікна автобуса, махаючи рукою. — Тут же всього дві години їзди!
Марія обіцяла, але життя закрутило. Вона залишилася в містечку, доглядала старих батьків, працювала в бібліотеці. Листи від Віти приходили спочатку щотижня, потім щомісяця. Віта писала про парки, про те, як Павло пішов у перший клас, про нову квартиру.
Але одного разу лист прийшов у чорному конверті. Олексій пішов на річку з друзями, вирішив пірнути з містка… Нещасний випадок. Віта залишилася вдовою у тридцять років.
Марія кинула все і поїхала до подруги. Але ту Віту, яку вона знала, вона не впізнала. В квартирі панувала напівтемрява. Віта сиділа на дивані, вдивляючись в одну точку.
— Віто, дорога, поїж хоч трохи, — просила Марія, підносячи тарілку з бульйоном.
— Навіщо? — голос Віти був сухим, як старе листя. — Його немає. Сонця немає. Йди геть, Маріє. Я хочу бути сама.
Марія намагалася достукатися місяць, другий. Але Віта закрилася на всі замки — і фізичні, і душевні. Марія повернулася додому. Її власне життя минало тихо. Чоловіки траплялися, але ніхто не затримувався. Один був занадто грубим, інший занадто любив чарку.
До сорока років Марія звикла до самотності. Вона купила кота, вирощувала фіалки на підвіконні й думала, що її історія вже дописана до кінця.
Телефонний дзвінок пролунав о другій годині ночі. Марія злякано підскочила, перекинувши склянку з водою.
— Алло? — голос тремтів.
— Тьотю Маріє? Це Павло. Ви пам’ятаєте мене?
— Павлик? Звісно… Що сталося?
— Мама в лікарні. Серце. Лікарі кажуть, потрібен догляд, а я… я на роботі цілодобово, щоб оплатити рахунки. Вона нікого не хоче бачити, крім вас. Вона марила вашим ім’ям учора. Будь ласка…
Марія не роздумувала. Вона зібрала невелику валізу, залишила ключі від квартири сусідці й уже вранці стояла на пероні вокзалу.
Квартира Віти в Києві зустріла її тишею. Двері відчинив чоловік, у якому Марія з зусиллям впізнала того маленького хлопчика з Вишневого. Павло став копією свого батька — високий, широкоплечий, з таким самим вольовим підборіддям, але очі в нього були материні — великі, теплі, трохи сумні.
— Дякую, що приїхали, — сказав він, забираючи в неї сумку. — Я приготував вам кімнату.
— Як Віта? — запитала Марія, знімаючи пальто.
— Стабільно, але дуже слабка. Завтра поїдемо до неї. А зараз — обідати. Я зварив борщ, хоча, звісно, він не такий смачний, як ваш.
Марія дивилася, як він вправно накриває на стіл. У його рухах була якась особлива чоловіча сила і водночас ніжність. Весь вечір вони розмовляли. Павло розповідав про свою роботу інженером, про те, як важко було мамі після смерті батька. Марія слухала, затамувавши подих. Вона ловила себе на думці, що їй приємно дивитися на те, як він сміється, як поправляє волосся.
Наступного дня в лікарні Марія побачила Віту. Та була блідою, худенькою, але коли побачила подругу, її очі засяяли.
— Маріє… ти приїхала, — прошепотіла вона. — Пробач мені за ті роки. Я була в темряві.
— Тсс, не кажи нічого, — Марія взяла її за руку. — Тепер я тут. Все буде добре.
Минув місяць. Марія повністю взяла на себе побут. Вона щодня їздила до Віти, носила їй домашні обіди, читала книжки вголос. Вечорами вона чекала Павла. Ці вечори стали для неї центром всесвіту.
Вони пили чай на маленькій кухні, заставленій квітами. Павло виявився дивовижним співрозмовником. Він не дивився на неї як на «тьотю Марію». Він дивився на неї як на жінку.
— Знаєш, — сказав він одного разу, коли за вікном ішов густий сніг, — мама завжди казала, що ти — найдобріша людина у світі. Але вона не казала, що ти така гарна.
Марія почервоніла, як дівчисько.
— Павло, не кажи дурниць. Мені сорок. Я стара для таких компліментів.
— Сорок — це розквіт, — він підійшов ближче і накрив її руку своєю. — Я ніколи не зустрічав нікого, з ким мені було б так спокійно.
Марія хотіла відійти, хотіла нагадати йому про різницю у п’ятнадцять років, про те, що вона — подруга його матері. Але його тепло було сильнішим за логіку. Тієї ночі вона довго не могла заснути, притискаючи долоню до щоки, якої він випадково торкнувся.
Це сталося через тиждень. Віту вже готували до виписки. Павло прийшов додому пізно, втомлений і змерзлий. Марія допомагала йому зняти мокре пальто. Їхні погляди зустрілися, і в ту мить стіна, яку Марія так ретельно будувала, завалилася. Він обійняв її — сильно, впевнено. А вона не відштовхнула.
— Це божевілля, — шепотіла вона, коли він цілував її волосся. — Павло, це гріх. Що скаже Віта?
— Мама хоче, щоб я був щасливий, — відповів він низьким голосом. — А я щасливий тільки з тобою.
Коли Віту привезли додому, Марія відчула, що не може дивитися їй у вічі. Кожен привітний жест подруги відгукувався болем у серці. Вона бачила, як Павло іноді непомітно підморгує їй, і їй хотілося провалитися крізь землю.
— Маріє, що з тобою? Ти якась сама не своя, — запитала Віта одного вечора, сидячи в кріслі з пледом.
— Просто втомилася, — збрехала Марія. — Треба додому з’їздити, там сусіди за квітами доглядають…
Вона поїхала наступного дня. Втекла, не залишивши адреси, не беручи слухавку. Вона думала, що в рідному Вишневому все минеться. Але не минулося. Через два тижні вона зрозуміла, що її нудить вранці не від стресу. Тест у тремтячих руках показав дві чіткі смужки.
Марія сиділа на підлозі у своїй порожній кухні й кричала без звуку. У сорок років. Від сина найкращої подруги. Це було за межами будь-якої моралі тогочасного суспільства. Вона хотіла приховати це, поїхати кудись далеко, але телефон задзвонив.
— Маріє, я знаю, де ти, — голос Павла був твердим. — Я приїду завтра. Якщо не відчиниш — виб’ю двері.
Він приїхав. Побачивши її бліде обличчя та очі, що виплакали всі сльози, він просто притиснув її до себе.
— Я вагітна, — видихнула вона в його куртку.
Павло заціпенів на секунду, а потім підхопив її на руки і почав кружляти по кімнаті.
— Це ж чудово! Маріє, це неймовірно! Ми розпишемося. Прямо зараз поїдемо в РАЦС.
— А Віта? — прошепотіла вона.
— Я сам їй скажу. Обіцяю.
Вони розписалися тихо, без свідків. Марія переїхала до нього, але вони зняли окрему квартиру, щоб не травмувати Віту одразу. Павло пішов до матері один. Його не було три години. Коли він повернувся, він виглядав так, ніби постарів на десять років.
— Вона вигнала мене? — запитала Марія, тремтячи.
— Гірше, — відповів він. — Вона замовкла. Вона просто сіла біля вікна і перестала мене помічати.
Коли народився маленький Андрійко, Марія сподівалася, що це все змінить. Хіба можна не полюбити онука? Дитина була копією Павла в дитинстві — ті ж самі кучері, той самий погляд.
— Давай поїдемо до неї, — благала Марія. — Вона побачить малого і все зрозуміє.
Вони приїхали. Віта відчинила двері. Вона виглядала як статуя з льоду. У квартирі було ідеально чисто і дуже холодно — здавалося, вона навіть опалення не вмикала.
— Проходьте, — коротко кинула вона.
Марія з трепетом простягнула їй згорток із дитиною.
— Віто, подивися… це Андрійко. Твій онук.
Віта взяла дитину. Її обличчя не здригнулося. Вона подивилася в очі немовляти, а потім так само мовчки передала його Павлу. Жодного слова захоплення, жодної посмішки. Весь вечір вони сиділи в гнітючій тиші. Віта розливала чай, наче робот.
Коли вони вже стояли на порозі, Марія не витримала:
— Віто, невже ти зовсім нас не пробачиш? Ми ж любимо одне одного. Це ж життя!
Віта вперше за вечір подивилася прямо в очі подрузі. У цьому погляді було стільки болю і презирства, що Марії стало важко дихати.
— Йдіть, — сказала вона тихо.
Коли зачинилися двері, Марія розплакалася в машині.
— Нічого, — заспокоював Павло, стискаючи кермо. — Їй просто треба час. Вона завжди була впертою.
Вони від’їхали лише на кілька кілометрів, коли телефон Марії пискнув — прийшло повідомлення. Вона відкрила його, очікуючи на хоч якесь тепле слово. Але там було інше.
«Ти вкрала в мене сина. Ти вкрала мою пам’ять про Олексія, бо дивитися на вас — це бачити спотворене минуле. Нехай твій син, якого ти зараз так ніжно пригортаєш, колись приведе в дім жінку твого віку. Нехай він забуде про тебе так, як мій син забув про мою честь. Ось тоді ти зрозумієш, як це — коли в тебе забирають останнє. Більше не пиши мені».
Марія випустила телефон із рук.
— Що там? — запитав Павло.
— Нічого… просто… вона дуже ображена, — прошепотіла вона, закриваючи обличчя руками.
Минув тиждень. Марія не могла знайти собі місця. Те повідомлення пекло їй душу, як розпечене залізо. Вона вирішила поїхати до Віти ще раз, сама, без Павла, щоб упасти в ноги і вимолити прощення.
Але коли вони з Павлом приїхали до будинку матері, побачили біля під’їзду «швидку» і поліцію. Сусідка, пані Галина, стояла біля дверей, витираючи сльози.
— Ох, Павлик… Мати твоя… Серце не витримало. Знайшли її на кухні, біля вікна сиділа, ніби чекала когось.
Павло кинувся в під’їзд, а Марія залишилася стояти на тротуарі. Світ навколо неї посірів. Вона згадала те літо у Вишневому, яблука, спільні мрії. Як вони обіцяли одна одній ніколи не розлучатися.
Похорон був тихим. Марія стояла осторонь, бо відчувала на собі важкі погляди тих небагатьох родичів, що приїхали. Вона бачила, як Павло кидає жменю землі в яму, і як його плечі здригаються від плачу.
Після похорону вони повернулися додому. Маленький Андрійко грався на килимі, не підозрюючи про трагедію. Павло сів на диван і закрив обличчя руками.
— Вона так і не пробачила нам, Маріє. Вона пішла з цією ненавистю.
— Може, це ми винні? — тихо запитала вона. — Може, наше щастя справді було побудоване на руїнах її серця?
Павло підійшов до неї і обійняв.
— Ми не вибирали, кого кохати. А вона… вона не змогла вибрати життя замість минулого.
Минали роки. Марія і Павло залишилися разом. Вони виховали Андрія, який виріс чудовою людиною. Але в їхньому домі завжди була одна зачинена кімната — тема Віти. Марія так і не змогла видалити те останнє повідомлення. Вона часто відкривала його вечорами, коли всі спали, і дивилася на екран.
Іноді, коли Андрій приводив додому дівчат, Марія здригалася. Вона з жахом чекала того дня, коли справдиться пророцтво подруги. І кожного разу, дивлячись у дзеркало на свої зморшки, вона ставила собі одне й те саме питання: чи варте було те палке кохання і коротке щастя тієї ціни, яку вони заплатили?
Відповіді не було. Тільки тиша, така сама глибока і холодна, як та, що залишилася після Віти. Життя — це не казка. Це довга дорога, де за кожен солодкий крок доводиться віддавати частинку власної душі. І Марія знала: десь там, за межею, Віта все ще чекає на неї, щоб поставити своє останнє запитання.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
