Телефон задзвонив несподівано. Я саме складала речі до пральної машини, коли почула той знайомий, давно забутий голос.
— Доню… приїдь, будь ласка.
Я навіть не одразу впізнала — скільки років минуло? П’ять? Може, сім? Ми не спілкувалися з мамою відтоді, як вона переписала все своє майно на Юрія — свого улюбленого сина, мого брата.
— Мамо? — тільки й змогла вимовити.
— Приїдь, — повторила вона. — Мені дуже треба з тобою поговорити.
Її голос був тихий, хрипкий, зовсім не той владний, різкий тон, яким вона звикла зі мною говорити. Я відчула щось схоже на тривогу. Але ще більше — образу, стару, як рубець.
Колись я дуже любила маму. І завжди прагнула її уваги. Але вона бачила тільки Юрка.
— Він у мене розумний, він усе зможе, — повторювала вона, коли я отримувала чергову «п’ятірку» в школі чи готувала їй чай.
Юрко був у неї «золото». А я — просто дочка, «сама по собі».
Коли тата не стало, мама якось одразу переписала на брата все — хату, дачу, машину, навіть гараж, який тато будував власними руками. Я тоді не сказала нічого. Була образа, але й полегшення: ну що ж, хай буде так. У мене своя сім’я, своя квартира, чоловік, діти — мені є що берегти.
Я тільки подумала тоді: Нехай мама буде щаслива зі своїм улюбленцем.
Минуло кілька років. Брат із дружиною й дітьми переїхали до мами, а я навідувалася рідко. Не тому, що не хотіла — просто ніхто не чекав.
Якось подзвонила — мама холодно відповіла:
— Ми зайняті, Юрко гараж ремонтує.
І я перестала дзвонити.
Коли чоловік сказав, що мого брата раптово не стало, я спершу не повірила. 42 роки — і раптом серце…
На похорон я пішла, звісно. Там уперше за стільки років побачила маму. Вона стояла бліда, виснажена, ніби з неї висмоктали життя.
Поруч — невістка, Люда. Гарна, акуратна, але в очах — лід. Вона приймала співчуття спокійно, навіть відсторонено.
Тоді я ще не знала, що тепер саме вона — власниця всього маминого добра.
Після похорону почалося справжнє пекло. Люда виставила маму з великої кімнати, забрала ключі від машини, а потім узагалі переїхала до своїх батьків, залишивши стареньку саму.
— Вона мені чужа, — сказала Люда сусідці. — Ніяких зобов’язань не маю.
А мама, як могла, трималася. Писала позови, сварилася, бігала по судах — хотіла хоч щось повернути. Але, як кажуть, «підпис не дитина». Усе було оформлено правильно, і закон був на боці невістки.
Зрештою мама захворіла. Спершу нерви, потім серце, а тепер і ноги відмовляють. І ось вона дзвонить мені — дочці, яку роками не хотіла бачити.
Я приїхала наступного дня.
Село зустріло тишею, запахом диму й яблуками, що падали під старою грушею. Мамин двір був той самий, тільки вікна занедбані, паркан перекошений.
Мама лежала на ліжку, закутана в плед. Обличчя посіріле, але очі — ті самі, гострі, пильні.
— Привіт, — сказала я.
— Привіт, доню, — ледве посміхнулася. — Я не думала, що доживу до того дня, коли ти знову переступиш цей поріг.
Я поставила торбинку з фруктами на стіл, сіла поруч.
— Ти дзвонила. Що трапилось?
— Усе трапилось, — зітхнула вона. — Юрка нема. Люда вигнала мене. А я тепер сама.
— Ну, ти ж сама так вирішила колись, — не стрималася я. — Усе їй переписала.
— Я думала, що вона мене не покине, — схлипнула мама. — Думала, що я не залишуся одна.
— А про мене ти коли думала? — спитала я тихо. — Коли забрала все і віддала сину? Коли казала, що я «собі проживу»?
Мама заплакала. І вперше за все життя мені стало її по-справжньому шкода.
Я лишилася на ніч. Варила їй чай, мила посуд, годувала з ложечки. Вона дякувала кожного разу, наче я робила щось надзвичайне.
Уночі, коли я вже збиралася лягати, вона раптом сказала:
— Доню, мені соромно. Я помилилася. Я все життя була несправедливою до тебе. А ти просто мовчки любила.
Я дивилася на неї і відчувала, як у грудях зникає крижина. Може, я й не пробачила повністю, але в серці більше не було злості.
Минуло кілька тижнів. Я почала навідуватися частіше, возила продукти, допомагала прибирати. Люда, почувши про це, одного разу зателефонувала:
— Ти, може, думаєш, що тепер мама щось тобі перепише? Не надійся, усе моє!
— Не треба мені нічого, — відповіла я спокійно. — Я просто не хочу, щоб вона не була сама.
— Ти дурна, — кинула Люда. — Люди не міняються.
А я подумала: Може, й ні. Але іноді Бог дає другий шанс не мамі — дочці.
Одного ранку мама сказала:
— Якщо я колись не зможу вже встати, не вези мене нікуди. Будь біля мене, просто посиди.
Я кивнула.
І сиділа. День за днем.
Без претензій, без гніву. Просто була поруч.
Коли мами не стало, мені залишився лише старий дім, який юридично не був моїм, але став для мене місцем прощення. Люда навіть не приїхала на похорон.
Я стояла біля могили і думала: Усе життя вона хотіла бути потрібною тим, хто цього не цінував. А в кінці зрозуміла, хто справді любить без паперів і спадщин.
Тепер я часто приїжджаю сюди — полити квіти, посидіти на лавці. Мамин голос часом звучить у голові:
— Доню, я помилилася…
І я тихо відповідаю:
— Знаю, мамо. Але я вже пробачила.
Життя саме розставляє все по місцях. Хто був улюбленим — може зрадити. А хто був нелюбимим — стане опорою. І врешті виявиться, що справжня любов — не в спадщині, а в тому, хто прийде, коли ніхто більше не прийде.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
