У селі, між садом і левадою, стояла невеличка хатина з білими віконницями, де жила Марія — мати Іванки. Життя її було просте, але сповнене любові. Вона вставала зі світанком, топила піч, годувала курей, а потім бралася за свою городину. Її руки завжди пахли землею, хлібом і трохи м’ятою — бо любила класти сушену м’яту до чаю.
На ній майже завжди був один і той самий синій светрик — трохи витягнутий на ліктях, але такий рідний. В’язала його колись ще її мама, Іванчина бабуся, з теплої вовни, і той светрик став для Марії чимось більшим, ніж просто річ. У ньому вона пережила зиму, коли не стало чоловіка. У ньому йшла до церкви, до крамниці, до сусідки. Светрик був, як оберіг.
— Мамо, та зніміть уже того светра! — казала Іванка щоразу, коли приїжджала з міста. — Я ж вам нову кофту купила, он ту — модну, з ґудзиками.
— Та нашо мені, доню, тої моди? — усміхалася мама. — Цей мені зручний, теплий, і не шкода, коли на город піду.
Іванка лише зітхала. Їй було тридцять вісім, вона мала гарну роботу у місті, колектив поважав її, мала квартиру, машину. А от сімейного щастя — не мала. Мама завжди казала:
— Ти ж моя пізня дитина, Іваночко, Бог тебе мені послав, коли я вже й не сподівалася. Усе буде, головне — щоб по любові.
Та Іванка вже не вірила в ті мамині слова. Час ішов, вона все працювала, працювала, і якось не було коли того щастя шукати.
Одного разу, перед Великоднем, Іванка вирішила приїхати до мами не сама, а зі своїм кавалером — Олегом. Він був добрий чоловік, трохи старший за неї, і вони саме почали зустрічатися. Іванка хвилювалася:
— Ти ж знаєш, мамо, я приїду не сама. Ти хоч трохи причепурись, га? Вдягни ту блузку, що я минулого року купувала.
— Та певно, вдягну, — усміхнулася мама.
Іванка ще з міста купила мамі нову хустину, сукенку й взуття — усе гарне, скромне, але сучасне.
Великодня субота видалася сонячною. У повітрі пахло димом від печених пасок, дзвеніли дзвони з церкви. Іванка з Олегом заїхали у двір — зелена трава, бузок розквіт, а біля порога стоїть мама. Іванка застигла: знову на ній той самий синій светрик.
— Мамо, та що ж ви! Я ж просила… — обурено сказала Іванка. — Ну ви ж бачите, Олег приїхав, а ви знов у тому светрі.
— Доню, я ж боялася, що забрудню ту нову сукенку. Та й вітер сьогодні, у светрі тепліше.
Олег лише посміхнувся і подав мамі руку:
— Дуже приємно, пані Маріє. Ви така привітна, як і ваша донька.
А мама відразу зашарілася:
— Ой, пане Олеже, та яка там пані. Я проста селянка. Заходьте до хати.
Іванка все намагалася зробити вигляд, що їй не ніяково, але десь глибоко всередині щось стискалося. Їй здавалося, що мама виглядає простою, навіть убогою поруч із Олегом. І все через той светрик.
За столом було затишно. Мама пригощала домашніми стравами. Олег хвалив кожну страву, а мама сяяла. Та Іванка дивилася на її потерті рукави і думала: “Хіба важко було хоч раз вдягти те нове?”.
Минуло кілька місяців. Іванка знову поїхала до міста, з головою занурилась у роботу. Вона мала надію, що цього разу в неї все складеться з Олегом, але й те розтануло, як вранішній туман. Він поїхав працювати за кордон і перестав дзвонити.
А мама все телефонувала.
— Доню, ти як? Чого не приїздиш? Я тут тобі малини заморозила, абрикоси перетираю, приїдь, забереш.
— Мамо, я зараз не можу, справ багато, звіт, новий проєкт, потім приїду.
— Ну добре, доню, я почекаю.
Вона чекала. Щоранку виходила на лавку біля хати в тому ж синьому светрику і дивилася дорогою — може, доня приїде. Але ніхто не приїжджав.
Одного вечора Марії стало зле. Сусідка Ганна помітила, що світло в хаті не горить, пішла — а мама лежить на лаві, бліда, як сніг. Викликали “швидку”, але вже було пізно.
Телефон Іванки дзвонив кілька разів. Вона була на нараді, потім ще мала зустріч. Побачила пропущені — “Сусідка Ганна” — і подумала: “Потім передзвоню”. Але не передзвонила.
Наступного дня зранку зателефонували з села.
— Іванко… твоя мама… її не стало.
Вона стояла, не вірячи.
— Як — не стало? Учора ж усе було добре…
Слова не вкладалися у свідомість. Вона не пам’ятала, як сіла в потяг, як їхала. Їй лише чулося, як мама колись казала:
“Ти ж, доню, бережи себе. Я не вічна”.
Коли Іванка зайшла у рідну хату, їй перехопило подих. Усе було, як завжди: чисто, охайно, пахло м’ятою. На спинці крісла висів той самий синій светрик.
Іванка ступила до нього, доторкнулася пальцями — м’який, ще теплий, ніби мама щойно зняла його. Обняла, притиснула до грудей — і з неї вирвався тихий, розпачливий крик.
— Мамо… мамо, прости мені…
Вона плакала довго, схлипувала, як дитина. У тому светрику був мамин запах — трохи диму, трохи трави, трохи любові. Всі образи, сором, невисловлені “люблю” і “дякую” — усе злилося у ті сльози.
Ганна принесла Іванці чай і тихо мовила:
— Твоя мама все про тебе говорила. Що ти в неї розумна, гарна, що в місті все зможеш. А той светрик… він для неї був як пам’ять. Казала: “У ньому я і добро, і біду пережила”.
Іванка слухала, і кожне слово було, як ніж у серце.
Після похорону Іванка лишилася ще на день. Сиділа у саду, де колись вони з мамою садили квіти. Вітер колихав гілки яблуні, листя шелестіло, і їй здавалося, що мама поруч.
Вона згадала, як у дитинстві, коли хворіла, мама в тому ж светрику сиділа біля ліжка, клала долоню на лоба й шепотіла молитву. Як восени носила дрова, як у дощ ішла до магазину, закутавшись у нього. Іванка зрозуміла, що той светрик — не старий і не некрасивий. То був символ материнського тепла.
Повертаючись до міста, вона взяла його з собою. Склала обережно у сумку, як найдорожчу річ.
Минуло кілька тижнів. Іванка повернулася на роботу, але ніщо вже не було, як раніше. Вечорами вона діставала мамин светрик, притискала до лиця і ніби розмовляла з нею.
— Знаєш, мамо, я зрозуміла. Мені соромно було не за тебе — а за себе. За те, що не цінувала простого. Ти в тому светрику була справжня, тепла, щира. А я хотіла, щоб ти виглядала “по-міському”.
Вона навчилася інакше дивитися на життя. Почала частіше їздити в село — тепер до могилки. Прибирала, садила квіти, сиділа на лавці й слухала тишу.
Іноді, коли холодніло, вона надягала мамин синій светрик. Іванка не раз казала:
— Це — найцінніше, що маю.
Одного вечора вона зустріла на цвинтарі стареньку сусідку Ганну. Та зітхнула:
— Твоя мама завжди казала, що в того светрика — її душа. Бо він зігрівав, коли в серці було холодно.
Іванка тоді глянула на небо, де пробивалося сонце крізь хмари, й прошепотіла:
— Мамо, дякую тобі. За тепло. За любов. І за цей светрик.
Того дня їй стало легше. Вона вперше не плакала, а посміхнулася. Бо знала: мама нікуди не пішла. Вона залишилася — в домі, у саду, в запаху м’яти, у тих простих речах, які тепер були безцінними.
Мамин синій светрик став для Іванки нагадуванням, що справжня краса — не в новому одязі, а в любові, яка не зношується роками.
І що часом те, чого ми соромимося, — і є найсвятішим, що в нас було.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
