Галина ніколи не думала, що стане заробітчанкою, але доля так завернула. Вона не боялася роботи — руки в неї були золоті. І вдома город, і корови, і свині — усе тримала. Але жити на одному подвір’ї з чоловіковою матір’ю — то було випробування, яке не кожна витримає.
Свекруха Марія Степанівна мала свій характер — гострий, як лезо. Усе знала краще, усе мала контролювати. А ще в сусідній хаті, за тим самим тином, жила її дочка Ольга, Галина зовиця. І хоч мала свою сім’ю, але щодня крутилася в матері: то каву разом п’ють, то на город разом ідуть, то ще й у Галину хату навідуються — «подивитися, як там невістка живе».
Галина зітхала вечорами:
— Господи, хіба ж так можна? Ні кроку без ока свекрухи. Ну що ж це за життя?
Чоловік, Василь, особливо не втручався.
— Та не зважай, — казав. — Мама така, що без контролю не може.
Але Галі вже набридло. Усе — через неї сварки, через неї розмови. Як не борщ не такий, то білизну не там повісила. І одного дня, коли сусідка Ганя сказала, що в Італії є робота для доглядальниць, Галина задумалася:
— А може, і справді спробувати?
Пішла радитися з чоловіком.
— Їдь, — сказав він несподівано легко. — Грошей трохи заробиш, діти підростають — треба вчити.
Свекруха лише скривилась:
— Ще не вистачало, щоб невістка по чужих хатах ходила.
Та Галина вже вирішила. Через місяць сиділа в автобусі до Італії, тримаючи в руках маленьку валізку й іконку від мами.
Італія зустріла її важко — чужа мова, чужі люди, важка робота. Але Галина не боялася. Доглядала стареньку жінку, потім іншу. За рік зекономила трохи грошей, купила собі кращий телефон, передала синам подарунки, а вдома чоловік хвалився:
— Галя моя молодець, хату ремонтуємо потроху!
Коли приїхала у відпустку, привезла гостинці всім — навіть свекрусі. Та лише буркнула:
— Що з того, що гроші маєш, як чоловіка вдома нема кому догледіти?
Галина знову промовчала. Але цього разу вирішила: поки життя дає шанс — треба діяти. Вона не вкладала зароблене у стару хату, де мешкали всі впереміш, а купила клаптик землі в сусідньому селі й почала будувати власний дім.
Коли про це дізналася свекруха, здійнявся шум.
— Ти що, собі хату будуєш, а мій син де житиме?! — кричала вона.
— Хай зі мною, — спокійно відповіла Галина. — Якщо схоче.
Звісно, це не сподобалося ні свекрусі, ні зовиці. Вони довго перемовлялися між собою, і одного дня Марія Степанівна хитро заговорила:
— Галю, ти ж така добра людина… Може, візьмеш і Олю з собою в Італію? Вона теж хоче трохи підзаробити. Ти ж там знаєш усе, допоможи родичці.
Галина довго вагалася. Але серце м’яке, як у багатьох жінок.
— Гаразд, — зітхнула. — Візьму.
З того дня почалося нове випробування.
Ольга приїхала в Італію з виглядом туристки, не працівниці.
— Ой, це мені важко, — казала після першого дня. — Та стара надто капризна.
— Усім важко, — відповідала Галя. — Терпи, звикнеш.
Але Ольга не звикала. Вона міняла місця, скаржилася на все — від їжі до погоди. Зрештою просто оселилася у Галі вдома, у тих самих італійців, де та працювала.
— Я трохи відпочину, — казала. — Потім знайду собі щось легше.
Вона «відпочивала» місяць, другий. Поки Галина працювала по дванадцять годин, Ольга сиділа в телефоні, пила каву і просила гроші «на дорогу». Галина й давала — соромно ж вигнати рідню.
Та коли та нарешті зібралася додому, то замість «дякую» наобмовляла Галину. Сказала всім, що Галя там «панує», грошей не дає, принижує її, і взагалі поводиться «як пані».
Коли Галина повернулася з Італії через пів року, то почула від чоловіка холодне:
— Я чув, як ти там поводилася з моєю сестрою. Вона все розповіла.
— Що вона розповіла? — спитала тихо.
— Що ти її ображала, що ти змінилася.
Галина стояла, як укопана.
— То вона жила в мене, їла з моїх рук, я її на роботу влаштовувала…
Але Василь уже не слухав. Мати з дочкою зробили своє.
За місяць він подав на розлучення.
Було тяжко. Галина плакала ночами, але руки не опустила. Хату добудувала сама. Старшого сина забрала до себе — той усе бачив, усе розумів. Молодшому купила квартиру в місті.
Вона більше не чекала добра від тих, хто вміє лише брати.
Лише раз на Великдень, коли сиділа біля свого нового дому, чистенького й затишного, сказала сусідці:
— Знаєш, Маріє, я зрозуміла одне.
— Що саме? — спитала та.
— Не роби добре, щоб не вийшло зле. Бо іноді добро, зроблене не тому, хто його вартий, повертається великою бідою.
Марія кивнула:
— А ти, Галю, не жалій. Ти вчинила по совісті.
— Може й так, — посміхнулася Галина. — Але тепер я знаю, що не всі здатні цінувати добро.
І дивилася на свою хату, збудовану власними руками й сльозами — символ болю, але й сили. Бо часом жінка мусить пройти крізь несправедливість, щоб нарешті навчитися жити для себе, а не заради чужої вдячності.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
