fbpx

Таїсія Петрівна дуже нагадувала Ігорю його рідну бабцю. Почувши її історію, він всю ніч думав, як допомогти старенькій. Вранці порадився з дружиною і вона і придумала вихід з цієї, здавалося б, безвихідної ситуації. Так чужа бабуся стала для них рідною

Ігор розпочав свій звичний робочий день, попереду його чекала ціла купа справ. Він виглянув у вікно і побачив біля дверей їхнього величезного офісного приміщення стареньку бабцю, яка спираючись на палицю, не знала, як зайти у двері. «І що вона забула у нашому центрі? – здивувався. – Тут робить бізнес одна молодь».

Через кілька хвилин та сама бабця, боязко озираючись навкруги, постукала в двері його кабінету. За матеріалами.

– Ви до мене?

– Так… – ніяково відповіла бабця, перебираючи в руках носову хустинку. – Розумієте… Хочу взяти у вас кредит на житло.

Ігор аж поперхнувся від почутого. Ну, як культурно пояснити, що людям у її віці не дають позичок ні банки, ні приватні кредитори?! Почав було з цього, розповідав людськими словами тонкощі і премудрості банківської справи, як раптом бабця стала витирати сухенькою ручкою сльози… Ще мить посиділа, а тоді чемно вибачилась. Ігор допоміг старенькій підвестися, провів до дверей.

Наступного дня у веселому настрої під’їхав до офісу. Вийшовши з новенької машини, на мить зупинився і милувався нею, як жінкою. Попрямував східцями до дверей, розмахуючи папкою, і раптом просто на порозі кабінету наштовхнувся на… вчорашню бабцю. Помітивши його здивування, старенька швидко заговорила:

– Пробачте мені… Я не хочу грошей на квартиру, мені б на кімнатку в гуртожитку… Я ж усе розумію… – Ігор мовчав, не знав, що відповісти. – То мені правда ніхто грошей не дасть? Ні? А як же бути?.. – і плачучи, старенька повідала свою історію. Ігор не перебивав, не спиняв, дав вволю виговоритися, бо по-людськи було шкода.

Таїсія Петрівна вигляділа онучка Костика з пелюшок, бо батьки, закінчивши геологічний факультет, подалися на край радянського світу – на Камчатку. Донька Люда приїхала додому у Київ, коли настав час народжувати. За місяць подалася до чоловіка назад, а немовля покинула на маму. Звісно, тоді Таїсія Петрівна була ще при силі. Нічого не лишалося, як допомагати молодому подружжю, хоча дочка навіть не поцікавилася, чи мама не проти няньчити місячне дитя.

Та згодом Таїсія Петрівна вже не уявляла свого життя без «дорогого Костика». Купувала йому все, що хотів, водила у цирк, зоопарк. Душу йому віддавала, хоча ще могла влаштувати свою вдовину долю – до неї залицявся колишній професор із сусіднього будинку. Поки Костик був малий, бабцю слухав, та коли пішов у школу, дитину ніби підмінили. «Допомогли» у цьому батьки, які зі своєї Камчатки наїжджали раз у рік – навезти подарунків любому дитяті, обцілувати його і насварити бабцю, яка не вміє виховувати їхнього хлопчика. Важко тоді на душі було, та найгірше чекало попереду.

Коли Костик поступив в інститут, влаштовував бучні гулянки, щовечора приводив у квартиру нових дівчат. А коли бабця виходила на кухню попити чаю, онучку це дуже не подобалося. Він просив її закритися в своїй кімнаті і не виходити звідти. Боліла душа у старенької – де, як пропустила ту межу, коли милий онучок став таким цинічним?

Найцікавіше почалося, коли Костик одружився і привів додому невістку. Та до бабусі слів не добирала.

– Стара, я сказала тобі, не лізь у холодильник! Ти продукти купляла? Я з Костиком. Значить, їсти будемо ми!

Відтоді цілими днями то сидить на лавочці біля під’їзду, то шкутильгає по скверику. Боїться раніше вечора йти до своєї квартири, де почувається не те що зайвою, а чужою непроханою гостею. Таке життя стало пеклом. Думала-гадала, що робити. І якось у дворі почула, як сусідка вихваляла фірму, яка допомогла роздобути гроші на квартиру дітям. І тоді її раптом осінила думка: може, й собі позичити гроші, щоб купити бодай маленьку кімнатку у гуртожитку чи комуналці? Купила газету, знайшла те оголошення…

– І от знову прийшла до вас… – сказала насамкінець Таїсія Петрівна.

Ігор терпляче вислухав її до кінця. Сто думок в секунду обганяли одна одну. «Що їй сказати? Що відповісти?» – міркував.

– Зрозумійте, жоден банк не дасть вам кредит, – важко видихнув.

До кінця робочого дня не міг прийти до тями: як онук може так зневажати рідну бабцю, яка життя йому присвятила?! До того ж, Таїсія Петрівна так нагадувала Ігореві його бабу Ліду, якої не стало кілька років тому. Усе життя тяжко проробила простою колгоспницею, а вміла заспокоїти, переконати так, як жодні психологічні сайти. Завжди казала: «Треба заслужити у Бога щастя – відійти у вічність на своїх ногах і зі своєю головою». Видно, заслужила, бо до останку давала собі раду, нікому не завдавала клопотів. Може, тому всі її любили? Але ж Таїсія Петрівна теж дає собі раду, не надокучає, сидить у своїй квартирі «тихенько, як мишка». У чому тоді справа?

Ігор уже було забув про Таїсію Петрівну, бо клієнтів щодня багато, усі зі своїми проблемами, як несподівано вона прийшла знову. Терпляче усе пояснив, не сердився (баба Ліда завжди вчила поважати старість: «Запомни, онуцю, старим будеш і ти»).

– Пробачте мені, що надокучаю, – сказала замість привітання. – Та жити тяжко…

Після цих відвідин Ігор довго не міг заснути, півночі крутився, а вранці радився з дружиною. Вона і придумала вихід з цієї, здавалося б, безвихідної ситуації. Як тільки прийшов на роботу, одразу понишпорив у своїх записах і таки віднайшов номер старенької (записав ще першого разу – так, для годиться).

По телефону сказав, що її справа вирішується, тож просив прийти. Як і домовилися, з обіду чекав Таїсію Петрівну. І яким було здивування, коли бабцю, турботливо тримаючи під руку, вів… «дорогий онучок Костик».

– Неужели моей бабке кредит дали? – плямкаючи жуйкою, хихотів хлопець. – Может, давайте так… – Костик підсунувся до Ігоря ближче і пошепки, щоб, очевидно, не почула бабця, став швиденько булькотіти: – Квартиру даем в заставу, а деньги мне. Бабке они зачем? По рукам? – помітивши, що Ігор вагається, Костик навіть «відкат» запропонував. – Двадцать процентов вам. Тридцать! – цинічно торгувався. – Нет? Ну, тогда сорок!

– Припини… – зверхньо прошипів Ігор, свердлячи його пронизливим поглядом. – Май хоч якусь повагу до своєї бабці. Гроші Таїсії Петрівні я не даю. Вона тепер має нове житло. Дай бабі спокійно дожити останні роки.

Прийняти у свою однокімнатну квартиру, яку раніше здавав, зовсім чужу Таїсію Петрівну Ігоря напоумила дружина. Такої світлої, доброї людини, як його Наталка, годі шукати. «Нехай старенька доживе у спокої свій останній час», – казала вона.

І справді, прожила Таїсія Петрівна в Ігоревій квартирі всього рік. Там її Костик не провідував. Правда, забігав якось, просив її адресу.

– Що, може, одумався? – аж зрадів Ігор.

– Субсидию надо сделать, она же ветеран.

Ігор ледь стримався від обурення. Парубок, зрозумівши все, більше не допитувався і мовчки вийшов з офісу.

Таїсія Петрівна для Ігоря стала ніби рідною бабцею. Перед самим Великоднем він поїхав до неї, щоб забрати до себе додому, аби у сімейному колі скуштувати паску. Відчинив двері, а вона спокійно лежала у ліжку і мирно спала вічним сном. «І ви заслужили це Боже щастя», – на очі навернулася скупа чоловіча сльоза. Поряд на нічному столику лежав конверт. «Дорогі мої Ігор і Наталочко! Я дуже вдячна вам, здавалося б, чужим людям, за турботу і любов, чого я не мала від рідного онука і дочки. Пробачте мене за все. Дякую вам».

Олена ПАВЛЮК.

Фото ілюстративне – zak-kor.

You cannot copy content of this page