— Мамо, привіт. Як справи? — голос Олега звучав трохи віддалено, але тепло, як завжди.
Олена Петрівна тримала телефон біля вуха, стоячи на ґанку своєї хати, де пахло скошеною травою.
— Все добре, Олеже. Вже варення з вишень почала крутити. Щось сталося?
— Та ні, нормально начебто все. — Олег усміхнувся у слухавку. — Доньки вирішили, що скучили за бабусею. Ми до тебе за тиждень приїдемо.
— Звісно, приїжджайте! Ти ж знаєш, я завжди вам рада! — Олена Петрівна радісно прикрила очі. Орися та Іванка — її світло.
— Тут така справа… — Олег трохи запнувся, і Олена Петрівна відчула, як її серце стискається. Вона знала, що він щось приховує, щось важливе. — Я хотів Тетяну з собою взяти.
Невелика, але густа пауза повисла у слухавці. Олег уже встиг пошкодувати, що про це заговорив, але тут почув голос своєї тещі — теплий, хоч і трохи напружений.
— Приїжджайте, Олеже, приїжджайте разом із Тетяною…
Олена Петрівна повільно поклала телефон перед собою на старий дерев’яний стіл у альтанці й замислилася. Думки пролітали в голові зі швидкістю світла, але зосередитись на чомусь одному жінка так і не змогла. Минуле, страшне минуле, перепліталося з дійсністю, створюючи свої незрозумілі, дивні візерунки. Свої почуття Олена Петрівна часом не могла зрозуміти, наче життя триває, але пам’ять про втрату інколи просто не давала зітхнути.
І ось зараз, звістка про приїзд Тетяни, нової жінки Олега, наводила на певні думки. Ці думки були про те, що треба неодмінно жити далі, перестати дивитися в минуле. Але як важко було намагатися забути свою дочку Любов.
Ще наче зовсім недавно, три роки тому, таким же спекотним літом, до Олени Петрівни приїжджала в гості її Люба. Приїхала зі своїм чоловіком Олегом та доньками: дворічною Іванкою та восьмирічною Орисею.
«Олено Петрівно, Ваше вишневе варення — найкраще у світі!» — казав тоді Олег, сміючись. Люба сиділа поруч, така світла, з двома ямочками на щоках, і теж сміялася, поправляючи свої русяві коси. Нічого тоді не віщувало біди. Звичайна сім’я, зі своїми, хай невеликими, радощами та турботами.
І буквально за два місяці прогримів страшний діагноз для Люби – онкологія. Це був просто величезний удар. Олена Петрівна вже пережила таке: за три роки до цього від цієї ж хвороби вона втратила свого чоловіка, а за сім років до того — свекруху. Наче злий рок переслідував їхній рід.
Пів року затятої боротьби, поїздок у Київ, нескінченних процедур та лікування нічого обнадійливого не принесли. Весняним, сонячним днем Люба, що втратила будь-яку надію на покращення, сказала Олегові:
— Я додому хочу. До рідного села, до мами…
До машини Люба ще могла дійти, але в рідну хату, під розлогу стару грушу, Олег уже вносив сильно схудлу, виснажену Любу на руках. Вона усміхалася крізь біль. За кілька днів Люби не стало.
Пів року Олена Петрівна допомагала Олегові з дівчатками. Вона пропонувала: «Залиш їх у мене, Олеже. Мені легше, я на пенсії, а ти працюй». Але Олег категорично відмовився. Він сказав, його голос тоді був твердий, як камінь: «У дівчаток мами не стало, але тато у них є. Я їх нікому не віддам». Його робота дозволяла бути на віддаленні, тож своїх доньок Олег став виховувати сам.
Відносини між Оленою Петрівною та зятем завжди були теплими та рідними, смерть Люби не змінила цього. Олег із доньками так само часто приїжджав у село до жінки, називаючи її мамою. У Олени Петрівни Люба була єдиною дитиною, а Олег виріс без батьків, його виховала бабуся, яка давно померла. Рідних, крім тещі, у нього більше не лишилося. Вони були опорою одне для одного.
Через два роки після смерті Люби Олег зустрів Тетяну.
Він майже відразу розповів Олені Петрівні про Таню, трохи бентежачись, наче вибачаючись, коли дзвонив.
— Мамо, ми познайомилися… Є тут Тетяна. Вона… хороша.
Олена Петрівна одразу відповіла, майже без роздумів, перервавши потік жалю від Олега:
— Олеже, треба жити далі, не дивлячись ні на що. Любу не повернеш… — Вона замовкла, а потім додала, — Тільки дивися, щоб дівчаток не ображала…
— Мамо, моїх дітей ніхто не скривдить, я не дозволю, — Олег зітхнув із полегшенням. — Та й Таня дуже добре до Іванки та Орисі ставиться. Особливо до меншої.
І ось вони приїхали.
По потужній плитці доріжці до будинку, засипаній пелюстками вишні, мчали дві дівчинки, схожі на сонячні промінчики.
— Бабусю, ми приїхали!
— Іванко! Орисю! Як же я за Вами скучила! — Олена Петрівна обіймала онучок, роздивляючись і одночасно цілуючи їх у почервонілі від дороги щічки. — Орисю, у тебе якісь гарні косички заплетені! Сама заплітала?
— Ні, ЦЯ заплела… — раптом похмуріла Орися. Її обличчя, досі радісне, стало кам’яним.
— Вона так тітку Таню називає, — довірливо прошепотіла Іванка бабусі, — хоч тітка Таня гарна, любить нас. Але Орися каже, що вона погана, і що вона нам не мати…
Орися докірливо глянула на сестру, і Іванка замовкла. Олена Петрівна пильно подивилася на онучок і промовчала. Їй стало боляче за Орисин біль, але вона не могла не помітити: дівчата почувалися доглянутими.
Тим часом у хвіртку входили Олег та Тетяна.
— Доброго дня, мамо. — Олег підійшов до Олени Петрівни, усміхаючись. — Це Тетяна.
— Здрастуйте, Олено Петрівно, — молода, симпатична жінка з коротким темним волоссям усміхнулася і простягла руку. У її очах була напруга, очікування.
Олена Петрівна, не сумніваючись ні в чому, усміхнулася у відповідь. Вона взяла обома руками простягнуту Тетяною руку. Тепла долоня.
— Здрастуйте, я рада, що Ви приїхали. — Олена Петрівна говорила щиро. Вона відчувала, що це — важливий крок.
Протягом дня Олена Петрівна непомітно спостерігала за Тетяною. Поки що те, що вона бачила, тільки тішило. Відразу було помітно, що Тетяна та Олег люблять одне одного. За минулі роки Олена Петрівна щиро прив’язалася до Олега. Те, що він знову щасливий, наповнювало її власним, тихим теплом.
Тішило і ставлення Тетяни до дівчаток. Було помітно, що менша Іванка дуже прив’язалася до Тетяни, хоча старша Орися категорично не хотіла спілкуватися. Тетяна вдавала, що не помічає грубощів Орисі, і завжди розмовляла з нею лише доброзичливо, ніколи не підвищуючи голосу, пропонуючи допомогти у грі або на кухні.
Увечері, за великим дерев’яним столом у саду, зібралася вся родина. Запашна юшка, свіжий хліб і, звичайно, домашнє вишневе вино.
Розливши його по келихах, Олена Петрівна помітила, що Тетяна не торкається вина.
— Тетяно, воно слабеньке зовсім, наше, з вишень, але смачне. Спробуйте…
— Вибачте, мені не можна спиртне, — зніяковіло промовила Тетяна, дивлячись на Олега.
Олена Петрівна уважно подивилася на молоду жінку, а потім на Олега. В її пам’яті промайнув її власний досвід, коли вона так само, наче виправдовуючись, відмовлялася від вина багато років тому. І раптом їй спала на думку одна думка:
— Ти вагітна? — запитала Олена Петрівна, а її голос ледь тремтів від хвилювання.
Тетяна опустила очі. Олег схопив тещу за руку.
— Так, мамо. Тетяна чекає на дитину, — сказав Олег. — Ми хотіли, щоб ти дізналася однією з перших.
Олена Петрівна кілька секунд мовчала, вдивляючись у напружені обличчя Олега та Тетяни, потім зітхнула, ніби погодившись із неминучим, і, посміхнувшись, сказала:
— Ну що ж. Я буду рада ще одній онуці, чи онукові… Головне, щоб були здорові.
Іванка, яка весь цей час уважно слухала дорослих, голосно сповістила:
— Ура! У мене буде ще братик чи сестричка! Я його буду вчити кататися на велосипеді!
Дорослі розсміялися з реакції Іванки. Сміх був теплий, звільняючий. Потім перевели погляд на Орисю.
Орися всю вечерю просиділа, дивлячись у телефон, але зараз мовчки і з жахом дивилася на тих, хто сидів за столом. Коли тато перевів погляд на неї, Орися схопилася з-за столу і, мов стріла, попрямувала до будинку.
— Орисю! Орисю, повернися за стіл! — вигукнув Олег, підводячись.
Орися йшла до будинку, не зважаючи на окрики батька.
— Олеже, не треба, не кричи на неї. — Олена Петрівна поклала свою руку на руку зятя, заспокоюючи його. — Я сама з нею поговорю. Ти залишайся тут.
Орися сиділа в кімнаті на дивані і тихо, приречено плакала, втупившись поглядом у стару ляльку, яку їй подарувала ще мама. Олена Петрівна сіла поряд з онукою й обняла її, відчуваючи, як тремтить маленьке тіло.
— Розкажи, моя пташечко, що мучить тебе?
Якийсь час Орися сиділа, уткнувшись обличчям у бабусине плече, тихенько схлипуючи. Потім підняла обличчя і, здавлено пробурмотівши, поставила те питання, яке три роки висіло в повітрі:
— А як моя мама? Батько забув про неї?
У Олени Петрівни перехопило подих. На очі навернулися сльози. Вона так добре знала цей біль, цю образу на того, хто залишився жити. Але вона змогла взяти себе в руки і відповісти онучці.
— Тато не забув твою маму, сонечко. І ми всі її пам’ятатимемо. У нас у хаті є її фото, ми будемо згадувати її найкращі жарти. Але нам треба жити далі. У тому, що вона покинула нас, ніхто не винен, а твій тато тим більше. Та й Тетяна тут ні до чого. Не треба мститися їй за те, що сталося. Чому ти так погано до неї ставишся? Вона кривдить тебе?
Орися промовчала, лише негативно хитнувши головою.
— То в чому ж річ? — Бабуся була терпляча.
Орися трохи помовчала, наче збираючись із думками, потім сказала бабусі, відвівши погляд:
— Вона нас у дитбудинок віддасть!
Олена Петрівна охнула, ледве стримуючи сміх.
— Ти чого це взяла?
— Мені подруги у школі розповідали! — Орися витерла сльози. — Хороших мачух не буває! А зараз у неї своя дитина з’явиться, ми не будемо потрібні! Це всі знають.
Олена Петрівна насилу стримувала себе, щоб не висловитися різко на адресу “мудрих” шкільних подруг Орисі. Бабуся довго сиділа з онукою, пояснюючи тій, що в цій сім’ї її та Іванку дуже люблять, і не дадуть нікому в образу. Вона розповідала про себе та Олега, про те, як вони, не будучи кревними родичами, стали рідними.
— Рідна душа — це не завжди кров. Рідна душа — це та, що про тебе дбає. Олег — мій зять, але він мені син. Тетяна — добра душа. Вона любить твого тата, а значить, буде любити і вас. Спробуй дати їй шанс.
Орися уважно слухала бабусю, потім запитала, і в її голосі не було колишньої рішучості:
— Значить, тітка Таня гарна?
— Гарна, — сказала Олена Петрівна, — справжня. Не треба боятися, люба. Боятися — це все одно, що відмовлятися від сонця.
Іван та Тетяна дивилися з настороженістю на Олену Петрівну та Орисю, що підійшли до столу.
Орися підійшла до Тетяни, обійшла стіл, і сказала просто, дивлячись на неї вже без страху:
— Тьотю Таню, я рада, що в мене народиться братик чи сестричка.
Тетяна закрила обличчя руками і заплакала, а потім обійняла Орисю так міцно, наче боялася, що дівчинка знову втече.
Іванка, що весь цей час спостерігала за сестрою, теж підійшла до Тетяни, обійняла її за талію і голосно прошепотіла:
— А можна я називатиму тебе мамою?
Тетяна підняла заплакані очі на Олега, і він кивнув, а Олена Петрівна, сидячи в альтанці, де ще пахло Любою, вперше за три роки відчула, що життя дійсно відчиняє вікно.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
