— Якщо твій брат із цією своєю компанією негайно не виїде, з цієї квартири піду я!

Мар’яна зачинила двері спальні так голосно, що в коридорі, здавалося, аж люстра здригнулася. Вона ледве стримувала сльози образи та злості.

— Тарасе, ну почуй мене! Вони з’їли все! Три людини за один день змели п’ятилітрову кастрюлю борщу. Ми ж тільки вчора забили холодильник під зав’язку, а сьогодні там пустка! Скільки це може тривати? Вони ж обіцяли з’їхати ще позавчора! Роби щось із цим.

А починалося все зовсім інакше, як у старій добрій приказці про непроханих гостей.

Кількома днями раніше Мар’яна поралася на кухні, коли з роботи повернувся її чоловік Тарас. Замість звичного «Привіт, що на вечерю?», він із загадковою посмішкою простягнув їй плитку дорогого чорного шоколаду з горіхами, який вона так любила.

Мар’яна одразу насторожилася. Її чоловік був чудовою людиною, але точно не належав до тих романтиків, які роблять милі сюрпризи просто так, без вагомого приводу.

— І з якого це дива така щедрість? — підозріло запитала Мар’яна, не поспішаючи брати солодощі. — Що вже сталося? Тільки не кажи, що знову зібрався на риболовлю з хлопцями на цілі вихідні! Ми ж це питання закрили.

— Ну чому ти одразу про риболовлю? — Тарас спробував усміхнутися і пригорнути дружину, але вона м’яко відсторонилася.

— Бо минулого разу тебе куми на руках принесли і під дверима залишили! Про риболовлю навіть не заїкайся. Кажи чесно, що ти вже встиг натворити? Я ж тебе за дев’ять років шлюбу як облупленого знаю.

Тарас важко зітхнув. Він зрозумів, що партизанський маневр із шоколадкою провалився, і доведеться викладати карти на стіл. Повідомляти дружині новину про приїзд старшого брата зовсім не хотілося.

Справа в тому, що Богдан був єдиним родичем чоловіка, з яким комунікабельна та зазвичай дуже доброзичлива Мар’яна категорично не знаходила спільної мови. Богдан вважав невістку надто суворою та примхливою, а Мар’яна була переконана, що старший брат чоловіка — просто безпардонний егоїст, який звик користуватися чужою добротою.

— Мар’янко, тут така справа… Будь ласка, тільки не починай сваритися, — лагідно почав Тарас. — Дзвонив Богдан. Попросився пожити у нас буквально два дні. Їм там із дружиною треба якісь документи в установах переоформити, якісь довідки зібрати. Я в деталі не вникав.

— Пожити? У нас? — Мар’яна відчула, як усередині все закипає.

— Ну так, вони у вівторок приїдуть, а в четвер зранку вже поїдуть назад. Мені незручно було відмовити. Ти ж пам’ятаєш, як ми квартиру купували, він допомагав речі перевозити, меблі тягати… Ну і рідний брат все-таки.

— Приедуть? Тобто він буде не один? — Мар’яна склала руки на грудях. — Він знову притащить сюди свою Ларису і її сина від першого шлюбу? Тарасе, ти що, забув наш минулий кошмар?

Мар’яна почала активно загинати пальці, згадуючи «принади» минулого візиту родичів.

— Хто в нашій ванній кімнаті кути обдер? Його малий, якому вже одинадцять років і який мав би розуміти, що не можна бавитися із сірниками в чужій хаті! А Лариса твого брата? Вона ж за собою навіть чашки не помиє. Я після їхнього від’їзду два дні генеральне прибирання робила.

— Та ну, Лариса просто простіша людина, сільська хазяйка, — спробував захистити родичку Тарас.

— Ой, не сміши мене! І припини нарешті згадувати ту допомогу з переїздом. За те, що твій дорогий братик допоміг знести диван і дві шафи, він з нас узяв стільки грошей, що професійні вантажники обійшлися б удвічі дешевше! Це називається «по-братськи»? Тарасе, я не хочу цих гостей. Будь-які твої родичі — ласкаво просимо. Але цих я бачити у своїй хаті не бажаю.

— Ну Мар’янко, — Тарас буквально зазирнув їй в очі, — вони всього на дві доби. Я вже пообіцяв, ну як я тепер скажу «ні»? Я з Богданом серйозно поговорю, попрошу, щоб вони поводилися тихо і акуратно. Ну будь ласка, заради мене.

Мар’яна гучно видихнула. Перед нею стояла дилема: влаштувати грандіозний скандал прямо зараз і виставити чоловіка винним, чи поступитися заради спокою в сім’ї, але взяти ситуацію під жорсткий контроль.

— Добре, — врешті погодилася вона. — Але май на увазі: я пальцем не поворухну, щоб за ними прибирати. І ще одне — подзвони і скажи, щоб вони хоча б особисті речі та зубні щітки з собою взяли. Натякни своїй Ларисі, що брати чужі речі гігієни в гостях — це щонайменше дивно.

Настрій у Мар’яни був остаточно зіпсований. Вечерю вона доварювала без жодного ентузіазму, швидко сходила в душ і лягла спати, так і не промовивши до чоловіка більше жодного слова за вечір.

У вівторок вранці Тарас зустрічав брата на вокзалі. Поки вони їхали в машині, чоловік намагався делікатно провести інструктаж.

— Богдане, я тебе дуже прошу, давайте цього разу без ексцесів, — півголосом говорив Тарас, косячись на дорогу. — Я Мар’яну ледве вмовив. Ви ж минулого разу трохи перегнули палицю.

— Та гаразд тобі, чого ти починаєш? Все ми зрозуміли, — Богдан добродушно поплескав брата по плечу, але в його голосі чулася іронія. — Дружина у тебе, звісно, з характером. Наче й непогана дівчина, але вічно незадоволена, як то кажуть, з претензією. Не ображайся, але як ти з нею живеш?

— Чудово живу, Бодю. Ми любимо один одного. Просто Мар’яна любить порядок і повагу до свого дому. Тому, будь ласка, за малим приглядай, щоб він знову нічого не зіпсував.

Лариса, яка сиділа на задньому сидінні поруч із сином Денисом, невдоволено підібгала губи, але промовчала. Вона розуміла: якщо зараз почати сперечатися, то Тарас може образитися, і доведеться шукати готель чи орендувати квартиру Подобово, а це зайві витрати, яких родина Богдана дуже не любила.

Мар’яна зустріла гостей підкреслено ввічливо, але прохолодно. Вона відчинила двері, привіталася, показала, де поставити сумки, і одразу пішла у своїх справах, пославшись на термінову роботу за комп’ютером.

— Оце так прийом, — тихо пробурмотів Богдан, роззуваючись. — Навіть чаю з дороги не запропонувала.

Тарас зніяковів і поспішив на кухню, щоб самому поставити чайник. Гості розташувалися у вітальні, а Тарас зазирнув до дружини у спальню.

— Мар’яно, ну вийди до нас, посидимо хоч п’ять хвилин. Ну незручно якось, люди ж з дороги.

— Тарасе, ми домовлялися: рівно два дні, — твердо відповіла дружина, навіть не відриваючи очей від екрана. — Я знаю твоїх родичів. Якщо їм зараз створити надто комфортні умови, вони тут пустять коріння.

Перше непорозуміння виникло вже під час спільної вечері. Богдан, розсівшись за столом, оглянув тарілки і з посмішкою зауважив:

— Щось у вас, хазяйко, порції такі порційні, наче в ресторані. У нас удома Лариса якщо готує, то так, щоб стіл ломився. Мужчина має їсти добре, он подивіться на Тараса — худий став, мабуть, на одних салатах тримаєш? Моя Лара щодня щось свіженьке вигадує, пече сама. У неї немає звички наварити цебро супу і тиждень його родині розігрівати.

Мар’яна спокійно поклала виделку і подивилася на дівера.

— Ну, Богдане, твоя Лариса ж не ходить на роботу з дев’ятої до шостої. Якби я цілий день сиділа вдома, я б теж, мабуть, і хліб сама пекла, і круасани крутила. А після робочого дня в офісі мені якось не до кулінарних шедеврів на три зміни страв.

Богдан насупився, відчувши шпильку.

— А що поганого в тому, що жінка займається домом? — ображено запитав він. — Я вважаю, що я як чоловік здатний забезпечити свою сім’ю так, щоб моя дружина не пропадала на роботі за копійки. Зате вдома затишок, дитина під наглядом і завжди є свіжа випічка.

— Це чудово, що ти так добре забезпечуєш сім’ю, — тонко підмітила Мар’яна, — що ви навіть вирішили зекономити на готелі та приїхали до нас у гості всім складом. Ладно, хлопці, спілкуйтеся, а я піду відпочивати, мені завтра рано вставати.

Вона пішла до спальні, закрила двері й вирішила просто почитати книгу, щоб відволіктися від роздратування. Сама не помітила, як заснула під тихий гомін голосів із кухні.

Десь за дві години її обережно розбудив Тарас. На його обличчі був написаний явний розпач.

— Мар’ян, прокидайся… Слухай, а давай з’їздимо в супермаркет, треба якихось продуктів докупити.

Мар’яна сіла на ліжку і здивовано подивилася на чоловіка.

— Яких продуктів, Тарасе? Ми ж тільки позавчора залишили в магазині купу грошей. Там повний холодильник: овочі, фрукти, сири, ковбаса, м’ясо, яйця, молоко. Що там можна купувати? Твій брат захотів заморських делікатесів?

— Та ні… Розумієш, якось так вийшло, що вони з дороги були дуже голодні. Ну і малий підріс, апетит хороший. Коротше, там майже нічого не залишилося. Треба хоч якогось м’яса на завтра взяти і на сніданок щось.

Мар’яна тільки похитала головою. Це починало нагадувати якийсь абсурд. Проте, щоб не влаштовувати нічних сцен, вона погодилася поїхати до цілодобового магазину. Вони знову витратили чималу суму, купуючи продукти, які за логікою мали б вистачити на тиждень для двох людей.

Наступний день перетворився для Мар’яни на справжнє випробування на міцність. Вона намагалася якомога менше перебувати вдома, але ввечері все одно довелося повернутися.

Лариса виявилася неймовірно балакучою. Вона ходила за Мар’яною по п’ятах і розповідала довгі, нікому не цікаві історії про своїх сільських сусідів, про те, хто з ким посварився, у кого яка корова захворіла і хто скільки заробляє.

Богдан тим часом не упускав можливості зробити зауваження з будь-якого приводу: то пральна машинка у них надто гучно працює, то чай у Мар’яни якийсь неправильний, то пилососити треба частіше, бо у малого може бути алергія на пил.

Мар’яна буквально рахувала години до четверга. Вона заспокоювала себе думкою: «Нічого, потерпи, завтра зранку вони поїдуть, і все повернеться на свої місця».

У четвер вона поїхала на роботу значно раніше, ніж зазвичай. Дівчина навіть вирішила посидіти зайву годину в машині біля офісу з кавою, аби тільки не бачити кислих облич родичів чоловіка.

Весь день на роботі Мар’яна була в чудовому настрої. Вона уявляла, як повернеться у свою тиху, чисту квартиру, де буде тільки вона і Тарас.

О сьомій вечір вона відчинила двері власного помешкання, очікуючи побачити благодатну тишу. Але перше, що вона почула, переступивши поріг — це гучний сміх Богдана, який долинав із кухні.

Мар’яна пройшла по коридору і зазирнула на кухню. За столом сиділи Богдан і Лариса. Вони абсолютно невимушено розпивали пляшку дорогого колекційного вина, яке Мар’яна привезла з подорожі і берегла на майбутню десяту річницю їхнього з Тарасом весілля. На столі стояли брудні тарілки.

У Мар’яни всередині все обірвалося від обурення.

— А хто вам дозволяв брати цю пляшку? — стримуючи голос, але дуже холодно запитала вона. — Ви до цього вина хоч якесь відношення маєте? Чому ви берете речі в чужій хаті без дозволу?

Богдан здивовано підняв брови і поставив келих на стіл.

— Ой, Мар’яно, ну чого ти починаєш галасувати через якусь пляшку? Ми ж не знали, що це для тебе така цінність. Звичайна кислятина, якщо чесно, наше домашнє набагато краще. Ми просто вирішили розслабитися після важкого дня.

— Чому ви ще тут? — Мар’яна ігнорувала його виправдання, переходячи до головного. — Сьогодні четвер. Час вашого візиту закінчився. Чому ви не на вокзалі?

Лариса зневажливо хмикнула, а Богдан спокійно відповів:

— Та ми подумали і вирішили ще на три дні залишитися. Виявилося, що не всі довідки готові, в одній установі неприйомний день, в іншій — черга величезна. Так що до вихідних побудемо у вас. До речі, Мар’яно, а що у нас на вечерю? Бо ми зголодніли, а в холодильнику знову порожньо. Ви якось дивно продукти купуєте — наче економите на рідні.

Мар’яна підійшла до холодильника і рішуче смикнула за ручку. Те, що вона побачила, змусило її на мить заніміти.

На полицях, де ще вчора лежали свіжі сири, дорогі ковбаси, овочі та м’ясні напівфабрикати, тепер самотньо лежав зів’ялий пучок петрушки та лоток з-під яєць. І більше нічого. Взагалі.

— Де все ділося? — Мар’яна повернулася до гостей. — Ми ж два дні тому купили повний багажник продуктів! Де м’ясо? Де птиця?

Лариса нарешті подала голос, солодко посміхнувшись:

— Ну, ми ж обідали, вечеряли. А те м’ясо і курятину, що в морозилці лежали, я дістала і сховала в термосумку. Я перед від’їздом додому приготую нам у дорогу, щоб ми голодні в поїзді не їхали. А то у вас тут і перекусити нормально нічого.

Це була остання крапля. Мар’яна відчула, як якась невидима межа всередині неї просто тріснула. Вона зрозуміла, що якщо зараз не втрутиться, ці люди винесуть з хати все, включаючи її спокій та повагу до себе.

Вона не стала кричати, не стала сваритися. Вона просто підійшла до коридору, дістала з шафи великі дорожні сумки Богдана і Лариси, винесла їх на середину вітальні і спокійно сказала:

— У вас є рівно п’ятнадцять хвилин, щоб зібрати свої речі і звільнити мою квартиру.

Богдан аж поперхнувся вином:

— Ти що, з глузду з’їхала? Куди ми підемо на ніч дивлячись, ще й з дитиною? Тарас знає про це твое самоправство?

— Тарас зараз на роботі, а квартира ця — моя, мені її батьки подарували ще до весілля, — абсолютно спокійно і твердо відчеканила Мар’яна. — Якщо через п’ятнадцять хвилин ваші ноги будуть у цьому коридорі, я викликаю службу охорони. Вони у нас в будинку працюють швидко і зайвих питань не задають. Готелів навколо багато, гроші у тебе, Богдане, як ти казав, є — ти ж забезпечений чоловік. Час пішов.

Лариса почала метушливо збирати речі малого, щось сердито бурмочучи собі під ніс про «міських істеричок», а Богдан, червоний від злості, мовчки запихав свій одяг у сумку. Вони вилетіли з квартири навіть не попрощавшись, гучно грюкнувши дверима.

Коли Тарас повернувся додому, в квартирі панувала абсолютна, майже благословенна тиша. На кухні горіло м’яке світло. Мар’яна сиділа за чистим столом, тримаючи в руках чашку з ромашковим чаєм, і дивилася у вікно на вечірнє місто.

Чоловік роззувся, пройшов на кухню, озирнувся навколо, помітив відсутність чужих сумок у коридорі і все зрозумів.

— А де Богдан і Лариса? — тихо запитав він, сідаючи навпроти дружини.

— Сподіваюся, вже на шляху до якогось затишного готелю, — меланхолійно відповіла Мар’яна, зробивши ковток чаю. — Я їх виставила, Тарасе. Офіційно і безповоротно. Господи, яке ж це щастя — побути в тиші.

Тарас спочатку хотів щось заперечити, згадати про родинні обов’язки, про те, що «так некрасиво», але подивився на втомлені очі дружини, згадав пустий холодильник, випите колекційне вино і просто промовчав.

Звісно, пізніше Тарас потайки подзвонив братові, щоб вибачитися за категоричність дружини і згладити кути. Богдан, ясна річ, довго обурювався і обіцяв більше ніколи не переступати поріг їхнього дому.

Проте Мар’яна ні на хвилину не пошкодувала про свій вчинок і не почувалася винною. Вона знала: інколи потрібно проявити твердість, щоб деякі надто пробивні родичі нарешті навчилися поважати чужі кордони і тричі подумали перед тим, як безпардонно сідати комусь на шию.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.