Того весняного ранку над селищем під Житомиром небо було прозорим і високим, наче вимите кришталевою водою.
Леся стояла біля вікна, прискіпливо розглядаючи перші паростки крокусів, що пробивалися крізь вогку землю в палісаднику.
Вона любила цей дім. Кожна цеглина тут була зігріта її турботою, кожна фіранка — випрасувана з любов’ю.
Для неї цей простір був не просто нерухомістю, а тихою гаванню, де вона нарешті почувалася захищеною після багатьох років самотності.
— Тарасе, глянь-но, хто це там біля нашої хвіртки топчеться? — Леся злегка відсунула тюль і побачила жінку в яскраво-синьому пальті, що тримала за руку маленьку дівчинку.
Тарас, який сидів за кухонним столом і зосереджено гортав стрічку новин у телефоні, навіть не підвів голови.
Його плечі напружилися, а палець на мить завмер на екрані.
— Це Оксана, моя колишня дружина, з малою, — нарешті вичавив він із себе, уникаючи погляду дружини. — Вона дзвонила зранку. Сказала, що в них халепа — господар квартири виставив їх на вулицю посеред місяця. Їм тимчасово ніде голову прихилити.
— Тимчасово? — Леся повільно випустила тканину з рук. — А що, у нас у місті готелі згоріли? Чи всі родичі в один день кудись зникли? Тарасе, ти ж знаєш, що я про це думаю.
— Лесю, ну не починай. У неї зараз скрута з грошима. А дитина — вона ж і моя теж. Ти ж не звір, щоб вигнати семирічну дівчинку на холод?
Леся відчула, як в середині щось здригнулося.
Тарас уже більше пів року не згадував про свою доньку від першого шлюбу.
Не дзвонив, не цікавився оцінками в школі, навіть аліменти затримував, мовляв, «зараз на роботі сутужно».
А тут раптом — такий порив батьківського сумління.
— І що ти їй пообіцяв? — голос Лесі став тихим і холодним, що завжди було передвісником справжньої бурі.
— Та нічого особливого! Просто нехай перекантуються кілька днів. Може, тиждень поживуть, поки Оксана не знайде нове житло. Це ж не щось жахливе.
— Тиждень? — Леся обернулася до чоловіка, її очі заблищали від гніву. — У нашому домі? У домі, який я вичухувала роками? Ти запрошуєш свою колишню дружину жити під одним дахом зі мною?
— Це дитина! Моя Софійка! — Тарас нарешті підвівся, намагаючись додати своєму голосу твердості. — Я не можу кинути рідне дитя напризволяще. Ти повинна зрозуміти.
— Розумію. Розумію, що ти їх уже впустив, бо вони не просто «маячать», а вже відчиняють хвіртку.
Різкий стукіт у двері розрізав напружену тишу.
Леся глибоко вдихнула, намагаючись опанувати себе, поправила домашній халат і пішла до передпокою.
На порозі стояла Оксана — худа, з втомленим обличчям, але з іскрою в очах, яку Леся одразу розцінила як виклик.
Поруч тулилася Софійка, притискаючи до себе потертого плюшевого ведмедика.
— Лесю, доброго дня, — Оксана посміхнулася якось надто солодкувато. — Вибач, що ми отак, без запрошення. Але ситуація просто критична.
— Проходьте, — коротко кинула Леся, не відповідаючи на посмішку. — На вулиці вітер, дитина замерзне.
Вони увійшли, і разом із ними в дім увірвався чужий запах — дешевого диму, різких парфумів і якоїсь тривожної холоднечі.
Оксана почала роздягатися, хаотично розповідаючи про те, як несправедливо з нею повівся орендодавець, як складно зараз знайти житло з дитиною і як вона вдячна «доброму Тарасику», який не відмовив у допомозі.
— Ми ненадовго, чесно! — вигукувала вона, розвішуючи своє пальто прямо поверх дорогого пальта Лесі. — Ось тільки пару варіантів перегляну — і ми зразу з’їдемо.
Леся подивилася на Тараса. Той стояв поруч, опустивши голову, наче школяр, якого застукали за шкодою.
— Гаразд, — сказала Леся, відчуваючи, як її особистий простір починає тріщати по швах. — Дитину зараз погодую. А ви, Оксано, за вечір складіть список оголошень. Завтра з самого ранку поїдете дивитися квартири.
— Звичайно, звичайно! — закивала та. — Я вже сьогодні почну дзвонити.
Але щось у тоні її голосу — якась надмірна легкість — підказувало Лесі, що «завтра» нікуди вони не поїдуть.
За вечерею Софійка поводилася тихо. Вона мовчки їла суп, акуратно складала серветку і дякувала за кожну скибку хліба.
Лесі було шкода дівчинку — вона ж не винна, що дорослі не можуть розібратися у своєму житті.
Але Оксана. Оксана компенсувала мовчання доньки за трьох.
— Ой, Лесю, а який у тебе ремонт гарний! — щебетала вона, розглядаючи кухню. — Тарас завжди казав, що ти хазяйка від Бога. Не те що я. У мене вічно все шкереберть. Тарасику, пам’ятаєш, як я минулого року намагалася качку запекти, а вона в нас разом із духовкою мало не злетіла?
Тарас невпевнено посміхнувся, згадуючи спільне минуле.
Леся мовчки збирала брудний посуд. Їй здавалося, що Оксана мітить територію, вкидаючи ці «пам’ятаєш» у кожне речення.
— А де ми будемо спати? — раптом запитала Оксана, наче між іншим.
— У вітальні на дивані, — відповіла Леся. — Я зараз принесу свіжу білизну.
— Ой, а можна. Софійка ж так звикла до окремої кімнати. Може, вона в кабінеті у тата переночує? Там же є кушетка. А я вже якось на дивані переб’юся.
Леся завмерла біля раковини. «Кабінет у тата».
У цьому будинку була невелика кімната, де Тарас зберігав свої інструменти, рибальське приладдя і де стояв старий диван для гостей
Але Оксана назвала це «кімнатою тата», наче повертаючи Тарасу його холостяцький статус.
— Там зараз повно речей, — спокійно, але твердо відрізала Леся. — Спите разом у залі. Диван там великий, зручний.
Наступного ранку Леся прокинулася від шуму води.
Хтось у ванній приймав душ — довго, з насолодою, використовуючи всі можливі гелі та скраби.
Тарас ще сопів поруч, розвалившись на пів ліжка.
Леся накинула халат і вийшла в коридор. Біля дверей ванної стояло дві пари взуття — її старенькі капці та новенькі рожеві шльопанці з пухнастими помпонами.
— Мамо, а тут шампунь так смачно пахне полуницею! — почувся дитячий голос із-за дверей.
— Користуйся, Софійко, не жалій. Тьотя Леся у нас багата, вона ще купить.
Леся стиснула кулаки.
Той шампунь був із дорогої серії, вона купувала його собі як маленьку нагороду за важкий робочий тиждень.
Справа була не в грошах, а в зухвалості, з якою чужі люди розпоряджалися її речами.
На кухні ситуація виявилася не кращою.
На столі вже стояли три горнятка. Одне з них — улюблене горнятко Лесі, з тонкої порцеляни, яке вона берегла для особливих моментів.
У ньому зараз холонула недопита кава з молоком.
— О, Лесю, доброго ранку! — Оксана вийшла з ванної, загорнута в халат. Халат Тараса, який був їй завеликий і волочився по підлозі. — Я собі кави заварила, ти ж не проти? Бо я без кави — не людина, чесне слово.
— Це моє горнятко, — тихо сказала Леся.
— А? Ой, вибач! Я не знала, що у вас тут усе так суворо поділено. Можна, я доп’ю? А то виливати таку смакоту — гріх.
Леся нічого не відповіла. Вона просто взяла іншу чашку, налила окропу і вийшла на терасу.
Їй треба було подихати.
Минуло чотири дні. Оксана щоранку обіцяла «поїхати на перегляди», але кожного разу знаходилася причина залишитися: то агент не бере слухавку, то в Софійки животик заболів, то погода занадто вітряна.
Поступово вона почала почуватися в домі все впевненіше.
Леся з жахом спостерігала, як змінюється атмосфера в її оселі.
Скрізь з’явилися розкидані іграшки, на кухонному столі постійно лежали крихти, а у ванній висіли мокрі рушники Оксани прямо поверх Лесиних.
Але найгіршим було те, як поводився Тарас.
Він став якимось іншим.
Більш говірким, веселим, він постійно щось обговорював із Оксаною, згадуючи їхніх спільних знайомих.
— Тарасику, а пам’ятаєш, як ми на Світязь їздили? — Оксана підсіла до нього на диван, коли Леся входила у вітальню. — Ти тоді ще так смішно з човна впав, коли намагався лілію мені дістати.
— Пам’ятаю, — Тарас засміявся, і в цьому сміху було стільки щирості, скільки Леся не чула від нього вже давно. — Софійка тоді ще зовсім крихітна була, в капелюшку такому кумедному.
— А ти тоді сказав, що ми завжди будемо разом, — тихіше додала Оксана, дивлячись йому прямо в очі.
Леся зупинилася в дверях. Вони її навіть не помітили.
Вони сиділи, схилившись одне до одного, створюючи ілюзію щасливої родини, де вона, Леся, була лише прикрою перешкодою, сторонньою особою, яка прийшла прибрати посуд.
— Мені треба перестелити ліжко, — гучно сказала Леся, щоб перервати цей потік ностальгії.
— Завжди ти зі своїм прибиранням, Лесю, — зітхнув Тарас. — Сядь краще з нами, відпочинь. Оксана такі цікаві історії розповідає про наших спільних друзів.
— У мене багато роботи, — буркнула вона і пішла на кухню.
— Ну от, знову вона за своє, — донісся голос Оксани. — Важка в тебе жінка, Тарасе. Занадто правильна. З нею ж і розслабитися неможливо, мабуть?
— Характер такий, — відповів чоловік. — Що зробиш.
На кухні Леся виявила, що її спеції переставлені, в раковині лежить сковорідка з пригорілими залишками яєчні, а її улюблений кухонний рушник валяється мокрий і брудний на підлозі.
— Оксано! — покликала вона.
— Так, сонечко? — Оксана зазирнула на кухню, жуючи яблуко.
— Чому сковорідка не помита? І чому рушник на підлозі?
— Ой, вибач! Я хотіла помити, але Софійка покликала казку почитати. А рушник, мабуть, випадково впав, коли я руки витирала. Не переживай, я потім усе зроблю.
Але «потім» ніколи не наставало.
Леся сама мила посуд, сама прала брудні речі, сама купувала продукти, які зникали з холодильника з неймовірною швидкістю.
Вона почувалася прислугою у власному домі, яку терплять лише тому, що вона справно виконує свої функції.
До кінця другого тижня напруга досягла апогею.
Софійка, відчуваючи слабкість батька, почала вимагати дедалі більше уваги.
— Тату, а давай пограємо в схованки! — кричала вона, бігаючи по всьому будинку.
— Тату, а купи мені ту ляльку, яку ми вчора бачили в магазині!
І Тарас купував. Він витрачав гроші, які вони відкладали на ремонт даху, на забаганки дитини та «потрібні дрібнички» для Оксани.
Коли Леся спробувала заговорити про бюджет, він лише відмахнувся:
«Лесю, не будь скнарою. Дитина стільки всього пережила, я маю це компенсувати».
Фатальний момент стався в суботу.
Леся повернулася з роботи пізніше, ніж зазвичай — був важкий день у школі, перевірка зошитів випила всі сили.
Вона мріяла про гарячу ванну і тишу. Але вдома її чекав сюрприз.
У вітальні стояв дим коромислом — Оксана вирішила приготувати свій фірмовий борщ, про який «Тарасик так мріяв».
Кухня нагадувала якусь руїну: очистки від буряка на світлій стільниці, плями жиру на плиті, розбита тарілка в кутку.
— О, хазяйка прийшла! — весело вигукнула Оксана, яка вже була встигла «пригоститися» домашньою наливкою Тараса. — Сідай, зараз будемо вечеряти. Справжнім борщем, а не твоєю дієтичною юшкою!
— Хто тобі дозволив брати мої каструлі без запиту? — голос Лесі затремтів. — І чому тут такий безлад?
— Ой, Лесю, не будь такою мегерою! — Тарас вийшов із зали, тримаючи на руках Софійку. — Людина старалася, хотіла свято зробити. А ти з порога починаєш пиляти.
«Мегера». Це слово влучило Лесю в саме серце.
Людина, заради якої вона працювала на двох роботах, щоб виплатити цей дім, називає її мегерою перед його колишньою дружиною.
— Значить, я мегера? — тихо запитала вона, дивлячись чоловікові в очі.
— Ну, ти сама себе так поводиш! — роздратовано кинув він. — Подивися на Оксану — вона легка, весела, вона вміє радіти життю. А ти вічно чимось незадоволена, вічно в тебе все за графіком.
— Мамо, а чому тьотя Леся така зла? — раптом запитала Софійка. — Тато сказав, що тепер це наш дім, і ми тут будемо жити завжди.
В кімнаті запала тиша. Леся перевела погляд на Тараса.
Той почервонів і почав щось белькотати:
— Софійко, я не зовсім так сказав, я просто.
— Ти сказав їм, що вони можуть залишитися тут назавжди? — Леся зробила крок вперед. — У моєму домі, який оформлений на моє ім’я, бо ти на момент купівлі був весь у боргах своєї першої родини?
— Лесю, це некрасиво — згадувати такі речі, — почала Оксана.
— А красиво жити за чужий рахунок, не мити за собою тарілки і маніпулювати дитиною? — Леся повернулася до Оксани. — Красиво влізати в чужу сім’ю, вдаючи з себе нещасну жертву обставин? Я знаю, що господар квартири тебе не виганяв. Мені сусідка твоя дзвонила — ти сама з’їхала, бо вирішила, що Тарас «дозрів» до повернення в сім’ю.
Оксана зблідла, її награна веселість миттєво зникла.
— Тарасе, вибирай, — сказала Леся, і в її голосі більше не було тремтіння. Тільки крижана рішучість.
— Що вибирати? — він розвів руками.
— Або я, або вони. Прямо зараз. Якщо ти хочеш бути з «легкою і веселою» Оксаною — будь ласка. Але не тут. Збирай свої речі, забирай свою «сім’ю» і йдіть будувати щастя в іншому місці.
— Лесю, ти не можеш виставити дитину в ніч! — закричав Тарас. — Це жорстко!
— Жорстоко було з твого боку перетворювати моє життя на пекло протягом останніх двох тижнів. Жорстоко було називати мене мегерою в моєму ж домі. У вас є година. Через годину я викликаю поліцію\.
Леся розвернулася і пішла в спальню. Вона зачинила двері і сіла на ліжко.
Її всю трясло, але це було не від страху, а від усвідомлення того, яку величезну помилку вона робила, намагаючись бути «хорошою і розуміючою».
За дверима чувся галас.
Оксана кричала, що Леся — ненормальна, Тарас намагався її заспокоїти, Софійка плакала.
Потім почалося збирання речей. Гуркіт валіз, тупіт ніг, грюкання дверцятами шафи.
— Ти ще пошкодуєш! — крикнув Тарас через двері. — Ти залишишся зовсім одна в цьому своєму ідеальному домі! Ніхто не захоче жити з такою холодною жінкою!
Леся не відповіла. Вона дивилася на фотографію на комоді, де вони з Тарасом були щасливі лише рік тому.
Тепер вона бачила на тому фото не любов, а зручну маску, яку він носив, поки йому було комфортно.
Через годину в домі нарешті запала тиша. Справжня, глибока тиша, якої вона так прагнула.
Леся вийшла у вітальню. Скрізь панував безлад, пахло пригорілим борщем і чужими парфумами.
На кухонному столі лежали ті самі брудні тарілки.
Вона підійшла до столу, взяла своє улюблене порцелянове горнятко, яке Оксана знову залишила немитим.
Леся потримала його в руках, а потім просто випустила.
Воно розлетілося на дрібні друзки об плитку підлоги.
— Хай на щастя, — прошепотіла вона.
Вона не стала прибирати негайно.
Вона пішла на терасу, сіла в крісло-гойдалку і подивилася на зорі.
Весняне повітря було свіжим і вільним.
Так, вона залишилася одна. Але в цій самотності не було гіркоти. Було полегшення.
Леся дістала телефон і видалила номер Тараса. Потім набрала свою сестру:
— Привіт, Ганнусю. Так, ти була права. Все закінчилося. Приїжджай завтра, допоможеш мені переставити меблі. Я хочу, щоб у цьому домі більше нічого не нагадувало про минуле.
Минуло кілька місяців. Леся розквітла.
Вона зробила нову зачіску, почала ходити на курси живопису, про які мріяла все життя, але на які Тарас завжди шкодував грошей.
Її дім знову став оазою спокою, але тепер це був простір сильної жінки, яка знає свою ціну.
А що Тарас? Він спробував жити з Оксаною. Але виявилося, що «легкість і веселість» Оксани дуже швидко зникають, коли треба платити за орендовану квартиру, мити посуд і вирішувати реальні проблеми без чужого надійного тилу.
Через місяць він почав обривати телефон Лесі, благаючи про прощення в повідомленнях, називаючи її «єдиною і коханою».
Леся жодного разу не підняла слухавку. Вона просто заблокувала всі його контакти.
Ця історія — про те, що іноді ми впускаємо в своє життя «чужих людей у своїх капцях» лише тому, що боїмося самотності.
Але самотність у власному домі з людиною, яка тебе не цінує — це набагато страшніше, ніж порожнє ліжко.
Не дозволяйте нікому перетворювати ваш затишок на прохідний двір для своїх колишніх проблем і нереалізованих амбіцій.
А як би ви вчинили на місці Лесі?
Чи варто було терпіти заради дитини, чи вона зробила все правильно, виставивши їх усіх за двері?
Фото ілюстративне.
