Софія сиділа на велюровому дивані у їхній просторій квартирі на Печерську, гортаючи стрічку новин. Погляд механічно ковзав по заголовках про економіку та культуру, але думки, як завжди останнім часом, були зосереджені на одній точці. Тарас прийшов додому майже дві години тому. Швидко повечеряв і одразу ж зачинився у своєму «кабінеті для переговорів», посилаючись на термінову роботу. Знову робота. Завжди вона.
П’ять років. П’ять років спільного життя, які ще недавно вона б назвала ідеальними. Тарас, успішний консультант у сфері IT, амбітний, впевнений, із блискучою перспективою, яку забезпечив йому її батько. Вони були «золота пара» Києва: спільні виставки, гастрономічні вечірки, імпровізовані поїздки до Карпат на вихідні. Та тепер Софія насилу згадувала, коли вони востаннє не просто обмінялися фразами про побут, а справді розмовляли, сміялися чи просто насолоджувалися присутністю один одного.
Останні шість місяців стали ерою відчуження. Тарас почав зникати. Приходив пізно, напружений, із відстороненим виразом обличчя. Його універсальною відповіддю було: «Готуємо великий захід, терміни горять». А телефон? Телефон перетворився на його особистий, невіддільний артефакт. Раніше він міг лишити його будь-де. Тепер же, як лицар свого щита, Тарас брав його із собою всюди. Навіть коли йшов до ванної, телефон лежав на закритій кришці унітазу, дисплеєм униз.
Софія пробувала говорити, але її спроби були схожі на обережне натискання на промерзлу кригу.
— Тарасе, ти став немов не тут. Я відчуваю себе твоєю сусідкою.
— Софіє, ну що ти вигадуєш? Я втомився. У нас проєкт на мільйон. Я працюю для нас.
— Може, візьмемо вихідні? Поїдемо у Львів, як планували? Забронюємо «Кумпель», походимо старими вуличками.
— Не вийде. Завтра треба звести фінальну таблицю. Знаєш, скільки там правок?
Стіна. Щодня вище. Холодна, як київська осінь, і непробивна.
З-за дверей кабінету долинав його приглушений голос. Він точно з кимось розмовляв. Софія притиснулася вухом до дверей, але почула лише уривки. Не слова, а інтонацію. Низьку, розслаблену, таку, що обволікає. Майже ніжну. Такої інтонації вона не чула від нього вже дуже давно. З нею він говорив або про терміни, або про побутові речі.
Вона відклала телефон і подивилася на настінний годинник. Двадцять третя година. Раніше, у ці хвилини, вони змагалися, хто перший засвердлить дірку в банці фісташкової пасти, дивлячись новий український серіал. Тепер – кожен у своєму герметичному просторі. Софія підвелася і пішла до спальні, лягати у величезне, але порожнє ліжко.
Наступного вечора Софія знову спробувала пробити стіну.
— Тарасе, давай сьогодні на фільм? У «Планеті Кіно» іде прем’єра української драми, щось про покоління 90-х.
Тарас, щойно відклавши виделку, знову тримав у руках телефон.
— Не можу. Звітність.
— Знову? Ми ж домовлялися…
— Софіє, ну скільки можна! Я ж пояснив: терміновий проєкт. Мені треба їхати до офісу. Терміново.
— До офісу? О десятій вечора?
— Так, Софіє. Завтра нарада з замовниками з Нідерландів, треба все узгодити. Це важливо.
Він схопив ключі від свого Audi Q5, придбаного на гроші її батька, і вилетів, навіть не промовивши звичного «Бувай».
Софія стояла біля вікна, спостерігаючи, як зникають задні ліхтарі його машини. Це була не робота. Це була брехня. Вона згадувала їхні останні спільні моменти, і нічого щирого, нічого спонтанного не згадалося.
— Добре, — прошепотіла вона, звертаючись до порожнечі. — Я більше не буду тебе виправдовувати.
Ранок Софія зустріла з холодною, але ясною рішучістю. Досить внутрішніх діалогів. Потрібна правда. Вона зібралася: стриманий діловий костюм, мінімум макіяжу. Вона взяла ключі від свого Mini Cooper, подарунка батька, і поїхала до центру.
Проїжджаючи по вулиці Шота Руставелі, Софія машинально кинула погляд на літню терасу кафе «Рішельє». Її серце пропустило удар. Там сидів Тарас. Не сам.
Навпроти нього сиділа жінка: років двадцяти п’яти, із засмаглою шкірою, у сукні-комбінації кольору шампанського. Вона сміялася, схиливши голову. Тарас нахилився до неї і обережно взяв її руку, потім підніс до губ і легко, швидко, але безпомилково поцілував тильну сторону долоні. Жінка, у відповідь, провела кінчиками пальців по його щоці.
«Нідерландські замовники». «Термінова звітність».
Софія зупинила машину за рогом. Вона не плакала. Була лише порожнеча, холодна і гостра.
Вона дістала телефон. Руки тремтіли так, що доводилося тримати апарат обома. Камера. Наближення. Фокус. Клік. Тарас і незнайомка, їхні руки переплетені. Клік. Вони обмінюються довгим, ніжним поцілунком. Софія зробила ще кілька знімків, зафіксувавши факт і час.
Вона завела двигун. Вона попрямувала до будівлі неподалік Золотих Воріт, де знаходився один із найдорожчих юридичних бутіків столиці — «ЮрЕксперт».
За столом сиділа Людмила Миколаївна, жінка років п’ятдесяти, з поглядом, у якому не було жодної ілюзії щодо людської природи.
— Я хочу подати на розлучення. Сьогодні вранці я отримала… підтвердження того, що чоловік мені зраджує.
Софія показала фотографії.
— Ясно. Фотографії чіткі. Це серйозний доказ. Тепер майно. Діти?
— Дітей немає.
— Спільно нажите? Квартира, машина?
— Квартира на Печерську, Audi Q5, дача біля Київського моря. Але… все це мені подарував батько до шлюбу. У мене є договори дарування, засвідчені нотаріально.
Людмила Миколаївна посміхнулася.
— Пані Софіє, це чудово. З юридичної точки зору, це ваша особиста приватна власність. Він не матиме на це права.
— І ще один момент. Тарас працює у компанії мого батька, «Будівельний Холдинг “Оберіг”». Батько взяв його на посаду за моїм проханням.
— Ви маєте бездоганну позицію. Він вийде зі шлюбу з тим, із чим у нього немає доказів, — підсумувала юристка, пообіцявши підготувати позовну заяву сьогодні ж.
Вийшовши з офісу, Софія набрала номер батька.
Богдан Ігорович, власник великого будівельного холдингу, зустрів її у своєму офісі.
— Говори, Софіє.
Софія показала йому фотографії.
— Мерзотник, — прошепотів батько. — Я завжди знав, що він слизький тип. Що я можу зробити?
— Звільни його, тату. Завтра ж. По статті чи за згодою сторін, як хочеш, але щоб він сьогодні ввечері прийшов додому не директором із розвитку.
— Із великим задоволенням. Завтра його ключі від офісу будуть у мене на столі.
Софія відчула полегшення. План було складено.
Вона зателефонувала найкращій подрузі, Мар’яні, і вони зустрілися у затишній кав’ярні. Мар’яна, креативний директор, вислухала її.
— Сволота. Ти просто богиня! Ти не влаштувала істерику в кафе. Ти пішла до юриста. Це гідно монумента на Майдані.
— Я не відчувала емоцій. Просто потреба у справедливості.
— І правильно! Це буде найкращий облом у житті його коханки. Ти маєш бути камінною під час конфронтації.
Софія повернулася додому і почала готувати «Поліський горщик» — його улюблену страву. На столі у передпокої вона акуратно поклала пакет документів від Людмили Миколаївни. Зверху — роздруковану фотографію.
Тарас зайшов о дев’ятій, втомлений і скутий.
— Ти готувала Поліський горщик? Навіщо такий бенкет?
— Просто так. Сідай.
За столом Софія підтримувала світську бесіду.
— Як минув день?
— Нормально. Дуже важкі переговори.
— З нідерландськими замовниками? — погляд Тараса спіткнувся. — Чудово. Тоді, мабуть, презентація пройшла успішно? Та, заради якої ти вчора поїхав до офісу?
Тарас брехав бездоганно: — Так, пройшла.
Софія витерла губи серветкою.
— Тарасе, я хочу тобі дещо показати.
Вона вказала на пакет. Тарас подивився на фотографію, потім на позовну заяву. Він поблід.
— Що… це таке? Софіє, це жарт?
— Це не жарт. Я розлучаюся з тобою.
Його руки затремтіли. Він схопив її телефон.
— Це… Це підстава! Звідки це?
— Сьогодні вранці. У «Рішельє». Я їхала повз, бо хотіла купити тобі твій улюблений еспресо-тонік і заїхати в офіс. Але побачила «нідерландських замовників» у дії.
Тарас опустився на стілець.
— Софіє, послухай, це не те, що ти думаєш! Вона… Вона просто клієнт!
Софія засміялася.
— Клієнт? Ти цілуєшся з клієнтами? На цьому наш шлюб закінчено.
Тарас ударив кулаком по столу.
— Як ти смієш?! Ти не маєш права так зі мною вчиняти!
— Я маю право захистити себе. А тепер час для другої новини. Сьогодні я була у тата. Він усе знає. І він обіцяв тебе звільнити. Завтра ж.
Паніка Тараса була видимою.
— Ні! Ти не можеш! Це моя кар’єра!
— Твоя кар’єра була подарунком від мого батька, Тарасе. А тепер подарунок анульовано. І це ще не все. Квартира, машина, дача — усе це подаровано мені до шлюбу. Моя приватна власність. Ти не маєш на це жодного права.
Тарас завмер. Усвідомлення того, що він залишається ні з чим, повільно доходило до нього.
Він упав на коліна.
— Софіє, я прошу тебе! Я виправлюсь! Я люблю тебе! Дай мені шанс!
Софія подивилася на нього згори вниз. Вона відчула лише відразу.
— Ні. Ти зрадив моїй гідності. А її я не продаю. Збирай речі і йди.
Тарас підскочив, його обличчя спотворилося від люті.
— Розважлива, холодна стерво!
— Я захищаюся. Твоя валіза вже стоїть у передпокої. Я зібрала найнеобхідніше.
Тарас схопив валізу, вигукуючи погрози.
— Я повернуся. Ти ще пошкодуєш!
— Сумніваюся. Ключі — на столик.
Тарас жбурнув ключі. Грюкнув дверима і вийшов. Софія залишилася стояти посеред кухні. Тиша. Перший крок зроблено.
Шлюбний процес розтягнувся на два місяці. Тарас намагався відсудити хоча б частину майна, але бездоганна юридична позиція Софії та договори дарування не залишили йому шансів. Суд став на її бік.
Колишня дружина, Мар’яна, повідомила, що «клієнтка» Тараса, дізнавшись, що він втратив роботу і живе у друга, швидко втратила до нього інтерес.
— От і славно. Хай знає ціну такої любові, — посміхнулася Софія.
Софія взяла відпустку і вирушила у соло-тур Південною Європою, обравши Лісабон та Азорські острови. Вона відчувала себе вільною. Жодної брехні, жодних компромісів.
Через місяць Софія повернулася до Києва. Засмагла, відпочила, із сяйвом у очах. Вона почала працювати разом із батьком, Богданом Ігоровичем, на посаді менеджера зі стратегічних комунікацій у «Оберіг». Вона зняла нову квартиру на Оболоні, біля Дніпра, повністю відмежувавшись від старих спогадів.
Рік пролетів непомітно. Софія знайшла себе: пілатес, курси української історії, успіх на роботі. Вона насолоджувалася самотністю.
Одного вечора вона сиділа на балконі. Телефон задзвонив. Невідомий номер.
— Софіє, це я. Тарас.
— Чого ти хочеш?
— Я… я мушу поговорити. Я зрозумів, що ти — моє справжнє життя.
— Рада, що ти це зрозумів. Але це вже не моя проблема, Тарасе.
— Софіє… Давай спробуємо спочатку? Я помінявся…
— Ні. Ти зрадив моїй гідності. А її я не продаю. Я щаслива без тебе. Живи своїм новим життям.
Вона натиснула відбій і заблокувала номер.
Софія повернулася до свого келиха, подивилася на зорі над Дніпром. Усміхнулася. Життя тривало. І вона була його єдиною і беззаперечною володаркою. Вона знала, що найкращий розділ ще попереду.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
