Коли чоловік, з яким Віра прожила сім років, пішов до іншої, залишивши її одну, та ще з дитиною – життя Віри втратило на деякий час будь-який сенс. Довго приходила в себе, а потім взяла себе в руки і почала самостійно ростити і виховувати Тараса.
Йому на той момент було п’ять років. Матір’ю-одиначкою бути важко, але Віра впоралася. Їй тоді було двадцять сім років. У самому розквіті. Але про особисте щастя думати було ніколи, бо треба було ростити сина. До батьків не повернулася – вони жили в селі, тому повернутися означало зробити крок назад. Та й ловити там нічого.
Спочатку було дуже важко, але потім життя трохи налагодилося. Віра про себе просто забула, хоча сам син неодноразово просив її подумати про своє майбутнє, але вона відмовлялася.
Коли синові виповнилося п’ятнадцять, він поїхав в гості до бабусі. Життя там було спокійним, розміреним, без інтернету і зайвої метушні. Навіть телефон не у всіх місцях ловив зв’язок.
Тарас був в кімнаті один, раптом почув дзвінок. Перерив сумку, знайшов телефон, але він був вимкнений. Оббігав будинок – десь як і раніше дзвонить телефон.
– Ну ти що, не почуєш? – зайшла в кімнату бабуся, витираючи руки рушником.
– Чую, але не зрозумію, де дзвонить.
– Ех, міські. Ось же він, – ласкаво промовила Анна Федорівна і відкопала з купи наваленого одягу телефон.
– Ви б хоч мелодію якусь поставили на дзвінок, а то просто пілікає.
– Може тобі ще й станцювати, – парирувала бабуся, піднімаючи слухавку.
Дзвонила мама, щоб дізнатися, як справи. Поговорили з нею, доповіли про повернення Тараса, про насущні справи. Бабуся говорила дуже голосно, ніби намагалася донести мамі дуже важливу інформацію. Після з мамою поспілкувався і сам Тарас, а потім бабуся взяла телефон, витерла і акуратно повернула на місце, наваливши на апарат гору речей, щоб не відволікав зайвий раз від роботи.
Вечір. Вечеряють. За столом бабуся Анна, дід і Степан.
– Бабусю, а чому ви досі разом? – запитав Тарас, подивившись на батьків мами.
– Ми не молоді уже, нам зараз підтримка один одного дуже потрібна. Ні до чого нам розлучатися. Та й любимо ми один одного. Правда, діду?
Степан на хвилинку відірвався від трапези, пильно глянув на дружину і Тарас зрозумів, що дідусь і справді досі любить бабусю, можливо, не так як в молодості, але це вже зріла, досконала любов.
Тарас посміхнувся, подумав про щось своє, а повернувшись додому, сказав мамі:
– От би знайти таку любов, щоб жити разом до самої старості.
– Знайдеш! – посміхнулася мама.
– А ти?
– А мені вже пізно.
– І ти знайдеш, обіцяю.
Через шість років Тарас одружився. Все ж знайшов свою любов. А ще через рік і Віра вийшла заміж. Тепер і мати, і син живуть щасливо кожен в своєму шлюбі, і дай їм Бог дожити до глибокої старості.
Все таки добре, коли поруч є людина, з якою можна зустріти старість.
Фото ілюстративне – tut.by.
