Усе, що насправді любила Яна в цій квартирі, це її розмір. Велика, простора, з високими стелями та панорамними вікнами, що виходили на залитий січневим дощем Київ. Але саме в цей, її тридцять третій день народження, цей простір здавався не символом достатку, а величезною, добре облаштованою кліткою.

Вона стояла перед дзеркалом у ванній кімнаті, о сьомій ранку. Надворі ще темно, але на кухні вже горіло світло. Яна, зібрана і мовчазна, наносила на обличчя найпростіший, «робочий» макіяж. Сьогодні вона не була іменинницею. Сьогодні вона була координатором кейтерингу, головним шеф-кухарем, прибиральницею-експрес та аніматором для тридцяти п’яти, здебільшого, малознайомих облич чоловікових партнерів та родичів.

«З Днем Народження, Яно», – прошепотіла вона своєму блідому відображенню, торкаючись скроні, де вже проступала тонка мережа втоми. Вона згадала, як сім років тому, коли вони тільки одружилися з Тарасом, її день народження був камерним, романтичним святом для двох. Тепер це була вистава, яку режисувала його мати, Галина Петрівна, і яка щороку ставала все більш масштабною, виснажливою і, головне, не її.

Сьогодні все мало бути «ідеально». Слово “ідеально” стало для Яни синонімом слова “виснажливо”.

Вона накинула старий, але чистий фартух поверх простої домашньої сукні. На вишукані сукні сьогодні не було ні часу, ні, відверто кажучи, бажання. Вона вже зварила бульйон, почистила овочі, замаринувала м’ясо для рулетів і, найголовніше, нарізала сир для канапе, які мали стояти на столі, як мистецькі інсталяції.

Запах варених овочів і свіжої цибулі, що стояв у повітрі, зазвичай був для Яни затишним, домашнім. Сьогодні він пахнув обов’язком.

Тонкий, як натягнута струна, голос пролунав із коридору, віщуючи початок “святкового” інспекційного дня.

— Яно! Ти вже на ногах? Чи, може, ще ніжишся? Я сподіваюся, оселедець ти замочила з вечора, як я вчила?

Галина Петрівна. Свекруха, жінка-катастрофа в оксамитовій оболонці. Вона зайшла на кухню неквапливо, як королева, що інспектує свої володіння. На ній був бездоганно випрасуваний костюм кольору графіту, а її укладання було таким стабільним, ніби його готували до ядерної зими. Руки, складені на грудях, тримали невидимий командний жезл.

— Доброго ранку, Галино Петрівно, – Яна кивнула, продовжуючи розбирати варену курку для «Олів’є». — Оселедець замочений у молоці з ночі, як Ви і наказували.

— Чудово. А ти не забула, що картоплю цього разу Тарасів брат, Юрій, привіз зі свого села? Вона ж екологічно чиста! Її треба було варити в мундирах, а чистити вже холодною. Так, Яно? Щоб уся корисність залишилася.

Це був класичний удар під дих. Галина Петрівна ніколи не давала прямих вказівок, лише «нагадування», які завжди перетворювалися на звинувачення.

— Картопля зварена, почищена і нарізана, Галина Петрівна, — Яна вказала на величезний таз, де вже чекали свого часу ідеально нарізані кубики. — Усе за найвищим стандартом.

Свекруха незворушно кивнула, але її погляд, як рентген, просканував кожен кубик.

— Ну, добре. А я ж просила, щоб ти холодець дістала. Його треба за годину до столу. У Тараса ж дядько Микола, він завжди прискіпливий. Холодець… Його треба подати з моєю улюбленою хріновою заправкою.

«Твоєю улюбленою, Галина Петрівна, яку я вчора шість годин варила, знімаючи пінку і додаючи спеції, поки ви дивилися серіали», – подумала Яна, але промовчала. Холодець завжди був «її» – Галина Петрівна – шедевром, до якого Яна, за сім років шлюбу, так і не отримала авторських прав.

На кухню, наче вихор із нічного клубу, влетіла Злата, Тарасова сестра. На ній була коротка оксамитова сукня, а в руках – дизайнерська сумка, яка, ймовірно, коштувала більше, ніж Янина зарплата за місяць.

— Яно! Нарешті! Я забула вчора сказати, — Злата взяла з блюда нарізаний огірок і задоволено захрумтіла. — Червоне вино, «Сапераві», яке Тарас купив, треба відкоркувати за дві години! Воно має «подихати». Не дай Боже, ти відкриєш його разом із гостями, це ж моветон! А, і ще! Ти пам’ятаєш про «Київський» торт? Його Тарасів партнер, Петро, привіз з-за кордону. Його треба поставити окремо, на спеціальний столик! Це ж ексклюзив!

— Я пам’ятаю, Злата, — Яна ледь стримувала бажання кинути в неї огірком. — Я все пам’ятаю.

Злата, наче нічого й не сталося, продовжила:

— А ти виглядаєш… ну, трохи втомленою. Це нормально. Головне, щоб Тарас був задоволений. Його гості – це його статус.

Галина Петрівна і Злата, випромінюючи незворушну впевненість у власній ідеальності, пішли у вітальню, обговорюючи, як краще розставити келихи, щоб “підкреслити стиль квартири”. Яна залишилася сама. Напруга на кухні була така густа, що її можна було різати ножем, який вона все ще стискала в руці.

Сім років. Сім років вона намагалася стати частиною цього “ідеального” світу.

Коли вона вийшла заміж за Тараса, він був її рятівником. Її життя було тихим і монотонним після смерті матері. Батько, інженер-винахідник, жив у своєму світі креслень і спогадів. А тут, Тарас – галасливий, успішний, з цілою армією родичів, які здавалися такими дружніми, такими живими. Це була інша планета.

Спочатку Яна думала: “Вони просто люблять комфорт. Я навчуся, я зможу”. Але скоро зрозуміла, що “любов до комфорту” — це її безкоштовна, цілодобова праця. Її чоловік, Тарас, наче й не помічав, як його дружина перетворюється на кухонну машину. Або помічав, але вважав це за норму, частину “сімейних традицій”.

Він сам був чарівний, успішний менеджер, його слово було законом на роботі. Але вдома він був безпорадною дитиною, яка ховалася за маминою спідницею.

— Галина Петрівна просто хоче, щоб тобі було легше, Яно, — казав він щоразу, коли мати доводила її до сліз. — Вона перфекціоністка. Вона не зі зла. Це ж наша родина, ми тримаємось один за одного.

— Тримаєтесь — це коли підтримують, Тарасе, а не коли використовують, — намагалася пояснити вона, але його погляд завжди ковзав повз неї, зупиняючись на екрані телефону.

Сьогодні він зайшов на кухню, коли Яна саме закінчувала розкладати холодець і прикрашала його петрушкою. Тарас був у бездоганно вигладженій сорочці, з якої ще не вивітрився запах дорогих парфумів. Його вигляд, свіжий і відпочилий, був різким контрастом до Яниного спітнілого чола.

— Ну що, бойова подруго, як справи? — Він обійняв її, чмокнув у скроні і попрямував до столу, щоб взяти шматочок маринованого огірка. — Мама каже, ти в неї – золоті руки. Усе блищить.

— Дякую, Тарасе. Можеш іти, прийшли твої партнери, треба їх розважити, — сказала Яна, відсторонюючись, щоб витерти руки. Вона намагалася, щоб її голос звучав рівно.

— Ага. А… ти не проти? — Він затримався, його погляд був винувато-напруженим. Це означало, що він зараз скаже щось, що виведе її з рівноваги. — Мама просила… каже, раптом приїдуть її тітки, а без оселедця під шубою — це ж не свято, ти розумієш. Каже, ти її робиш просто неперевершено. Я вже все купив! Риба, буряк, яйця. Усе свіже, тільки-но з ринку!

Він вказав на великий поліетиленовий пакет біля дверей. Яна завмерла. У руці вона стискала кондитерський шпатель, яким щойно розгладжувала майонез на холодці.

— Ти збожеволів? — прошепотіла вона, її голос був небезпечно тихим. — Який ще оселедець під шубою, Тарасе? У мене на плиті деруни для гарячого допікаються, соус треба довести до смаку, а ти мені про нові, позапланові три кілограми шуби? Зараз? За півгодини до приходу гостей?

— Ну, Яно, не драматизуй, — його обличчя скривилося від роздратування. — Це ж не якась титанічна робота. Швиденько нарізав, шарами поклав. Ти ж у нас майстриня, ти все встигнеш. Це ж для гостей. Це ж наш імідж.

— «Швиденько нарізав»… — повторила вона, а її очі наповнилися сльозами безсилої люті. — Тарасе, ти хоч раз у житті швиденько нарізав оселедця під шубою? Хоч раз швиденько помив після тридцяти п’яти людей п’ятдесят тарілок? Хоч раз швиденько витер підлогу після того, як твій кум розлив червоне вино на килим, а ти сказав, що «нічого страшного»?

Він дивився на неї з абсолютно щирим здивуванням. Для нього це була абстракція, не його проблема.

— Ну, я ж допомагаю! Я посуд у посудомийку складаю! — кинув він, ніби це був великий подвиг.

— Браво! — Яна фальшиво заплескала в долоні. — Орден тобі на груди. Герой-посудомийник.

— Яна, припини сарказм, — його тон став твердим, начальницьким. Таким, яким він віддавав накази своїм підлеглим. — Якщо тобі важко, можна було попросити допомоги у Галини Петрівни чи Злати.

Це була та сама соломинка. Та, що переламала хребет її терпінню.

— Галина Петрівна? — мій голос став дзвінким, наче розбите скло. — Галина Петрівна, яка останні дві години вибирала сережки, щоб підкреслити свій «статус»? Злата, яка вже встигла продегустувати деруни і сказала, що в них «замало сметани»? Це вони мають мені допомогти? У мій день народження?

— Яна, заспокойся, — він підійшов і спробував взяти її за руку. — Це звичайне сімейне свято. Усі так живуть. Не роби з мухи слона.

— Ні, Тарасе! — Вона вирвала руку. — Не всі так живуть! Так живуть твої раби! А я більше не хочу бути вашою рабинею!

Вона різко розвернулася, схопила той проклятий пакет з оселедцем, буряком та картоплею і з усієї сили жбурнула його в раковину. Пакет із тріском розірвався, а сирий, солоний оселедець з глухим звуком шльопнувся в металеву мийку.

— Ось твоя шуба! Можеш сам її готувати! Або нехай Галина Петрівна приготує! Вона ж у нас така «ідеальна»!

На шум, наче гарпія на крилах, влетіла Галина Петрівна. Її погляд, сповнений жаху і обурення, зупинився на оселедці, що визирає з раковини.

— Яно! Що це за неподобство? Це ж свіжа риба! Що ти накоїла?!

— Це не риба, Галина Петрівна, — Яна зірвала з себе фартух, кинула його на підлогу і витерла спітніле чоло тильною стороною долоні. — Це символ. Символ мого закінченого терпіння.

Злата, наче на виставі, з’явилася позаду матері, тримаючи в руках порожній келих.

— Яна, ти що, захворіла? У тебе істерика?

— У мене все чудово, Злата, — у голосі Яни з’явилася невідома їй досі, металева твердість. — А ось у вас щойно почалися дуже великі проблеми. Тому що я оголошую страйк. Я звільняюся з посади вашої безкоштовної прислуги.

Тарас, нарешті, оговтався і спробував перехопити її біля дверей.

— Яна, припини істерику! Схаменися! Гості вже під’їжджають!

— А гості — це твої проблеми! — Вона відштовхнула його. — Це твоя родина, твої традиції, твої ділові партнери. Розважай їх сам. Нагодуй їх своїм італійським оселедцем під шубою. А я святкуватиму свій день народження. Сама.

Вона пройшла повз них, її серце калатало, наче відбійний молоток. Вона пішла до спальні, яку вони ділили.

— Яно, повернися! — загорлав Тарас. — Я наказую тобі! Негайно!

Вона обернулася на порозі.

— Знаєш, Тарасе, а я тебе більше не слухаюсь. Усе. Остаточно. Ти мені не начальник. Ти мені… ніхто. Ти просто чоловік, який сім років користувався моєю безвідмовністю. А безкоштовна прислуга, як відомо, рано чи пізно вимагає зарплати. Ваша мишоловка зачинилася.

Вона зайшла до спальні і з гуркотом зачинила двері. Ключ у замку повернувся з чітким, рішучим клацанням. З іншого боку одразу ж розпочався шквал обурених голосів, які злилися в один нерозбірливий галас.

«Я ж казала, вона чужа!», — кричала Галина Петрівна.

«Тарасе, ну зроби ж щось, гості!», — пищала Злата.

Голос Тараса був розгублений, злий і пронизливий: «Яна! Відчини двері! Негайно!»

Яна притулилася спиною до дверей і ковзнула на підлогу. Вона заплющила очі, вдихаючи запахи своєї кімнати, які ще не встигли просочитися кухонним чадом. Нарешті. Тиша. Довгоочікувана, кришталева, срібляста тиша. Її день народження нарешті став її.

Вона просиділа так годину, доки крики з кухні не змінилися голоснішим сміхом і музикою. Вони, звісно, впоралися. Тарас, Галина Петрівна і Злата, об’єднані спільним ворогом – нею, – навели лад. Можливо, навіть приготували ту кляту шубу.

Наступного ранку Яна прокинулася від незвичного дзвінка тиші. У квартирі було мляво і порожньо. Вона лежала в ліжку, слухаючи цю тишу, як симфонію. Не треба було бігти на кухню, не треба було готувати сніданок, не треба було робити каву для Тараса. Вона просто лежала і дихала.

Двері в спальню, які вона забула зачинити після того, як її відчинив Тарас, рипнули. Він стояв на порозі. Тарас виглядав пом’ятим, на його сорочці була пляма від червоного вина, а від нього пахло вчорашнім перегаром і пригніченою злістю.

— Ну що, — спитав він, без жодного привітання, — ти відійшла від свого шоу? Чи ще продовжуєш виставляти себе примадонною?

Яна сіла, поправила ковдру. У ній не було страху, лише холодна рішучість.

— Яке шоу, Тарасе? Те, де я сім років грала роль ідеальної дружини та зразкової невістки? Так, він закінчився. І повернення не буде.

Він зайшов, важко опустився в крісло біля туалетного столика.

— Яно, давай без філософії. Вчора ти влаштувала таку ганьбу, що я згорів від сорому. Галина Петрівна ледь не злягла з гіпертонічним кризом. Гості розбіглися. Я принизився перед партнерами!

— Ти принизився? — Яна засміялася, і цей сміх прозвучав різко. — А я всі ці сім років що робила? Мити підлогу після твоїх п’яних кумів — це не приниження? Стояти біля плити, поки ти з Галина Петрівна приймаєте овації за «ваші» страви, не приниження? Вислуховувати від Злати зауваження про неправильно вибрану серветку — це не приниження? Ні, Тарасе. Приниження — це те, що ви зробили зі мною.

Він промовчав, лише стиснув щелепи.

— Отже, що тепер? — запитав він, знову повертаючи собі начальницький тон. — Ти плануєш тиждень сидіти тут і ображатися?

— Ні, — відповіла вона просто. — Я хочу розлучення. І я йду.

У кімнаті запала тиша. Така густа, що, здавалося, лопнула остання струна незрозумілості. Тарас повільно підвівся. Його обличчя спотворилося.

— Ти збожеволіла? Розлучення? Через безглуздий скандал? Через шубу?!

— Не через шубу, Тарасе. Шуба була каталізатором. А до того був цілий океан моєї втоми і твого ігнорування. Ти, твоя мати і твоя сестра благополучно його втопили. Я втомилася бути прислугою.

— Що ти можеш знати про справжню сім’ю? — його голос став злісним. — Ти виросла в тій своїй тихій, сірій квартирці з вічно відсутнім батьком! Ти не розумієш, що таке справжній сімейний уз! Ми – Гордієнки, ми тримаємось один за одного! А ти… ти завжди була чужою. Чужа, яка так і не змогла стати своєю.

Його слова мали поранити. Але вона відчула лише порожнечу.

— Дякую за відвертість, Тарасе, — Яна кивнула. — Ти нарешті сказав правду. Так, я була для вас чужою. Зручною, безвідмовною, безкоштовною. Ну, що ж. Гра закінчена. Я йду.

— Куди ти підеш? — він зневажливо пирхнув. — У тебе нічого немає! Ані своєї квартири, ані нормальних грошей! Ти гадаєш, твоя зарплата бухгалтера в конторі тебе прогодує? Ти навіть на орендовану квартиру не заробиш! Ти повернешся до мене. На колінах. Я в цьому впевнений.

У його тоні було стільки самовпевненої зневаги, що Яна відчула останній спалах люті. Але вона перетворила його на крижаний спокій.

— Подивимося, Тарасе. Краще їсти дешеві деруни на волі, аніж ікру в золотій клітці, де тебе вважають меблями. А щодо того, що в мене нічого нема… Ми подивимося, що скаже суд. Ти забув про Сімейний кодекс України.

Вона підійшла до шафи і дістала свою стару, потерту дорожню сумку, яку не використовувала роками. Почала акуратно складати туди свої улюблені, старі, але її речі.

Тарас зблід. Думка про те, що тиха Яна знає щось про Сімейний кодекс, здалася йому абсурдною.

— Ти хочеш ділити майно? — прошипів він. — Після всього, що я для тебе зробив? Я тебе вивів у люди!

— Ти мене вивів з мого тихого, але свого життя, у твоє галасливе пекло. І за це я тобі вже нічого не винна. Більше того. Я вимагаю компенсації. За сім років моральної шкоди. За приниження. За рабську працю. Думаю, добрий адвокат мені допоможе.

Вона закрила сумку. Звук блискавки був, як постріл. Це був звук фіналу глави її життя.

— Я поїду до батька. Мою адресу ти знаєш. Усі питання — через мого адвоката. Ключі залишу на тумбі.

Вона пройшла повз нього. Він сидів у кріслі, згорбившись, дивлячись у підлогу. Здавалося, він зменшився в розмірі.

Коли вона повернулася до передпокою, вона взяла ключі від своєї старенької, але рідної Skoda Fabia, яку вони купили, коли одружилися, і яку він давно вважав мотлохом. Половина її теж була Янина. А поки що — це був її єдиний транспорт до волі.

— Яно… — він вийшов зі спальні, його голос був майже благаючим. — Стривай. Давай спробуємо ще раз. Я поговорю з мамою.

Вона відчинила вхідні двері. У квартиру увірвалося вологе, прохолодне повітря з вулиці, пахло дощем і свободою.

— Прощавай, Тарасе.

Яна вийшла на майданчик і, не обертаючись, зачинила двері. Не грюкнула, а саме закрила. Тихо. Остаточно.

Спускаючись сходами, вона чекала, що її накриє хвиля страху, розпачу, паніки. Але нічого не сталося. Було лише величезне, непідробне почуття полегшення. Наче вона роками тягла на собі непідйомний вантаж, і ось нарешті скинула його з плечей.

Вона сіла у свою стареньку Skoda, вдихнула знайомий запах старого салону, вставила ключ у замок запалювання. Рука не тремтіла. Вона завела мотор і подивилася в дзеркало заднього виду. На неї дивилася жінка зі стомленим, але спокійним обличчям. І в її очах, уперше за багато років, був не страх, а рішучість.

Яна рушила з місця і поїхала. Геть від чужих традицій, чужих свят і чужого життя. Назустріч своїй, тихій, але своїй правді. Дощ барабанив лобовим склом, змиваючи минуле, наче бруд. А вона посміхалася. Бо попереду, вперше за сім років, була лише вона. І це було страшно. Але шалено правильно.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.